Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / К / Іван Корсак / Таємниця святого Арсенія / 17

Таємниця святого Арсенія

17

Іван Корсак

– Банкір Судерланд, Ваша імператорська величносте! – обидві половини позолочених дверей прочинилися і Судерланд ввійшов звичною швидкою ходою.

– Як я рада бачити вас, мій милий банкіре, – імператриця всміхалася щиро, їй справді розвиднялося від кожної зустрічі з цим чужоземцем, освіченим і галантним, який, проте, ніколи не опускався до звичної при дворі набридливої патоки улесливості.

– День аудієнції в моєму календарі щоразу відмічаю святковим. – Судерланд замилувано дивився на перстень імператриці з дивовижним каменем, що переливався якимось незвичним, мало не фіолетовим відтінком – досі його ще не бачив.

– Здогадуєтеся, чого кличуть банкірів – треба кошти, – імператриці якось легко велося із Судерландом, вона була певна (і не раз ретельно перевіряла), що жодне слово поміж них мовлене, не вихопиться в Судерланда поза порогом палацу. – Великі кошти потрібні.

– Великим людям – великі гроші, – вклонився банкір, бо так йому було легше сховати зрадливу кислинку, яка могла пройманути обличчям і видати його – мав клопіт із неповерненням попередньої позички.

– Бачу, придворну науку лестощів засвоюєте зразковим спудеєм.

– Ні, ваша імператорська величносте, я просто цитую мовлене і Дідро, і Вольтером, і Гріммом на всіх європейських перехрестях.

Судерланд хоч і мав мороку з попередніми позиками, та мав і певність, що багаторазово окупиться вона: трон міцний, бунти придушені, отже сквитається.

– За що я люблю банкірів, то навіть не за те, що гроші дають, а ще більше за вміння не ставити дурних запитань: навіщо ті гроші?

Імператриця підійшла до вікна і, примовкнувши, задивилася у весняну далину. Вмитою по зимі голубизною неба, якоюсь наївною і цнотливою, пливли набурмосені хмари, але набурмосилися вони награно, не всерйоз і не будили в душі безпросвітнього осіннього смутку; на нерозпущеному ще гіллі, де ледве прокльовувалася і ще не торжествувала зелень, всілася зграйка граків – чорні цятки поміж зеленуватого димку, мов навмисне мальовані тушшю невправною дитячою рукою. І так щовесни, і багато-багато весен, і сотні літ приходитиме невмолима пора воскресіння природи; її, великої імператриці, давно вже на світі не буде, а птаство так само безтурботно вовтузитиметься на нерозпущеному ще гіллі.

Але вона має встигнути, має залишитися, то не гаразд отак – володіти півсвітом і безслідно зникнути, щонайбільше, прорости якоюсь травою.

– Мій славний попередник Петро І, – обернулася знову лицем до банкіра, – майже три четверті казни витрачав на війни. І що? В пам’яті вдячних росіян він залишається Петром Великим. То ж і мені, певне, до такої долі витрат тягнутися треба.

– Чим більша мета, тим більша в грошах потреба, – не став розумувати Судерланд – у нього зуб розболівся, але розкіш бодай скривитися не на часі.

– Я з жодним із придворних не можу, а коли й боюся, поділитися думками, бо хтось їх обов’язково переінакшить та хибно витлумачить, – імператриці чомусь хотілося поділитися передуманим, мов воно там борсалося і вовтузилося і все просилося на світ широкий. – Що залишається по людині, коли вона піде?

Вона подивилася на банкіра так, мов саме він єдиний у світі знав відповідь.

– Не зна-а-ю, – протяжно проспівав подивований Судерланд. – Мені й так у цьому житті клопотів не бракує.

– Що залишилося від перського царя Дарія? Чи від Олександра Македонського? Або від володаря всіх світів Чингіз-хана? – насідала вона, мов на допиті, і банкір зобов’язаний був дати точну відповідь. – Де збудовані ними міста, любовно зведені палаци? Нема їх. Де прокладені ними дороги? Є лише неймовірне число покладених чужих і своїх воїнів. Але ж їхні імена – і Дарія, і Олександра Македонського, і Чингіз-хана пливуть гордовито над століттями, як оці хмари над весняним Петербургом. Я вам скажу, що залишається після великих у світовій історії: залишається міф. То неймовірне для мене самої відкриття… Міф, щось таке ефемерне, безтілесне, нематеріальне, тільки міф здатен перемогти незбагненний плин віків. Час і війни поруйнують палаци й міста, зникнуть народи, із карт політичних пропадуть держави, а міф Чингіз-хана, Олександра Македонського і Дарія залишиться навіки.

– А я не знаю ціни, почім міфи тепер на ринку купляються… І чи можна придбати їх за гроші? – В Судерланда навіть зуб перестав боліти.

– Гроші потрібні, і ще й багато, – зовсім на іронію не образилася імператриця. – Якщо доля закинула мене в цю країну, то повинна скористатися випадком… Я маю бути більшою росіянкою, ніж самі росіяни, маю розширити кордони моєї імперії. А то дещо вартує… З цієї досі задрипаної країни п’яниць, злодіїв і жебраків, із недавнього улусу віддаленої провінції Чингіз-хана, зобов’язана витворити міф великої Росії – і через віки згадають, хто здобув цю велич. Я збудую, звісно, також палаци, але не певна, що війни і час їх вбережуть. А міф про велику Росію та її імператрицю буде міцніший за всі кам’яниці…

– Задум достойний вашої імператорської величності, – Судерланд не міг приховати сумніву. – Але минуле вже на пергаментах різних нашкрябали літописці, та й сьогодні, даруйте, не все у Росії таке райдужне, бо люд простий не скрізь розкошує.

– Дурниці, банкіре, – втомлено відказала імператриця. – Мої улесливі царедворці гадають, що не знаю, як у голодні зими селяни їдять жолуді, болотну траву й солому, сплять у бруді разом із худобою, а поміщики з кріпосних дівок зробили гареми. Та це, повірте, забудеться, залишиться тільки велич. Вдячні нащадки ставитимуть мені пам’ятники – гордовито підніматимуся на високому постаменті, а десь там унизу розмістяться славні мужі імперії, мої помічники, мої фаворити; скульптори вже самі розберуться, кого зобразити і в якій позі… Минуле відредагуємо як належить, що б там літописці, очевидці, філософи, військові та державні діячі не розказували. Дамо раду з усіма тими літописцями – ми перепишемо історію Росії, справжні пергаменти підуть у вогонь, натомість зостануться з них правильні списки. Вся історична документалістика буде ретельно почищена, починаючи з Нестора-літописця і до ближчих часів все має відповідати великому міфові, будь-що інше стане неможливим довести. Не тільки чужа земля, а й її історія буде героїчною історією Росії.

– Я, гадаю, домовлюся з банкірськими домами Голландії, – велич задумів Судерланд перекладав наче з однієї мови на іншу, на свої фінансові ходи.

Імператриця ж прикидала, яку суму вона має назвати банкірові. Нелегкою була ноша військових витрат, але й тут вистачало кому давати. Окремо, не для чужих очей, вела записи подарунків тим, хто давав їй розраду в опочивальні, хто міг приголубити і змусити забутися від тяжких на троні трудів. Від Орлова, як вичах, відкупилася дещицею: сто тисяч рублів на добудову його будинку, право на рік користуватися винними погребами та екіпажами царського двору, залишила всі попередньо даровані маєтності і ще сто п’ятдесят тисяч щорічного пенсіону. Зоричу дарувала місто, Васильчикову – п’ятдесят тисяч, срібний сервіз, дім на Мільйонній та ще село, Єрмолову – сто тридцять тисяч і ще чотири тисячі душ кріпосних, Потьомкіну сьогодні – чергових сто тисяч…

А ще прохачі звідусіль, он із Києво-Могилянської академії вчора для професорів просили – з них тринадцять копійок у день саме якраз. А Судерланд нехай не лінується ворушити мізками – банкір милий все-таки чоловік, он собачку яку їй прегарну подарував. Він таки постарається, як матиме клепку, добрі стосунки підтримувати з нею.

Видатки – то хитромудра річ вельми, вони ростуть, як на дріжджах. Якось вона не полінувалася і з німецькою пунктуальністю взялася рахувати загалом, сумарно подароване лише коханцям, окрім згаданих поточних витрат. Брати Орлови одержали сімнадцять мільйонів рублів, Висоцький не вартував більше трьохсот тисяч, зате Васильчиков – один мільйон сто тисяч, Завадовський – мільйон триста вісімдесят, Зорич більшу втіху давав – мільйон чотириста двадцять, Корсаков встиг лише на дев’ятсот двадцять тисяч потягнути, Ланський, миле дитя, їй і зараз не шкода сім мільйонів двісті шістдесят тисяч, Єрмолову вистачало п’ятсот п’ятдесят тисяч, Мамонов, звірюка справжнісінький в ліжку, вартував мільйон вісімсот вісімдесят тисяч, а над ними височіли брати Зубови з трьома з половиною мільйонами. Звісно, ніхто не зрівняється з них із Потьомкіним: п’ятдесят мільйонів – це без палаців, коштовностей і посуду, без кріпосних душ.

А тих душ Орлови отримали десь до п’ятдесяти тисяч, Васильчиков – тільки сім, Завадовський шість тисяч в Малоросії і дві в Польщі, Корсакову даровано чотири тисячі польських душ. Всіх вона точно не могла порахувати, бо гроші треба позичати і віддавати, а душі безплатні, самі собі плодяться.

– І ще буду вдячна за пораду: скільки можна додатково випускати паперових асигнацій і чи не матиме казначейство замороки, якщо податки люд Росії платитиме паперовими асигнаціями, а Біла Русь і Малоросія – справжніми срібними рублями?

Судерланд був добре обізнаний у тутешніх фінансах, боргах зовнішніх і внутрішніх, інакше йому було б нічого робити у цій країні. Вал паперових асигнацій, запроваджених Катериною II, наростав, і вони знецінювалися – питання лише межі цього валу. Платити податки люду Росії паперовими грішми, а Білій Русі та Малоросії сріблом – означало зробити у цих землях тягар мало не вп’ятеро більший – за срібний рубель вже ходило двадцять два паперових. Про це ніхто вголос не говорив, але Судерланд таки прекрасно розумів, що окрім покладання на Малоросію і Білу Русь уп’ятеро більшої ноші, задум імператриці матиме вельми далекі наслідки.

Вода тече згори вниз, так і гроші потечуть – купці і заводчики не вкладатимуть кревні у землях, де податкова гора, золото і срібло тектиме в долину – занепад цих двох земель побачать лише з роками. Та й ціни від паперового валу біжать навперейми – коли вступала імператриця на трон, то вартував хліб у сім з лишком разів дешевше, з дев’яносто шести копійок за четверть жита став сім рублів, спробуй проживи людині. Але то не Судерланда головний біль.

– Ваше імператорська величносте, наскільки я обізнаний, борги Росії вже втричі перевищили річний дохід казни. Тож маю пораду, аби друкарські верстати гроші не так прудко клепали… Воля ваша робити різні податки в різних землях, але чи не викличе це невдоволення, тим паче, бунту?

– На цю хворість маю знатних лікарів – Міхельсона, Суворова, тож вилікують.

Наступного дня, підгицуючи на весняних вибоїнах та розбризкуючи багнюку, карета Судерланда мчала в нідерландські краї, верста за верстою полишаючи за спиною цю загадкову, звичним розумом непізнанну державу.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 329

Модифіковано : 12.07.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.