Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / К / Іван Корсак / Таємниця святого Арсенія / 9

Таємниця святого Арсенія

9

Іван Корсак

Імператриця Катерина незлюбила Арсенія Мацієвича ще задовго до зустрічі з ним – скільки вовка не годуй, а він однаково відомо куди дивитиметься, – жалілася вона перед судом Орлову. – Малороса скільки не годуй, а він все у свій степ поглядає. Один Калнишевський чого вартий…

Після її коронації, після урочистого богослужіння, коли хори церковні возносили її ім’я, видавалося, до погідних вересневих небес, імператриця давала аудієнцію найсановнішим персонам імперії.

Єдине прижиттєве зображення Петра Калнишевського

Єдине прижиттєве зображення Петра Калнишевського. Фрагмент ікони «Покрова Богородиці» із Січової Покровської церкви

Ті персони, удостоєні такої честі, мали відчути всю велич події, істинну велич нової імператриці, її прагнень та задумів. На таке наводила навіть небачена досі пишнота урочистостей – для в’їзду імператриці вибудували швиденько кілька тріумфальних воріт. Навіть уночі, при багаттях, цюкали сокирами будівничі на Тверській, в Земляному городі, в Білому, в Китай-городі, розцяцьковували будинки гілочками з ялини та килимами, дзвіниця Івана Великого сяяла ілюмінаціями, а на Красній площі виставили столи з питвом і наїдками. На тріумфальних арках красувалося: «Закон керує, меч захищає».

Імператриця милостиво удостоювала аудієнції сановників. З кошовим отаманом Петром Калнишевським, що прибув від України, вона перекинулася лише кількома словами, натомість розлога бесіда кошового відбулася у спадкоємця престолу сина Павла.

– Чолом б’ю на захист землі своєї, – говорив повагом сімдесятирічний отаман, сивий увесь, але літам непіддатний, якась особлива міць чулася в ньому, обвітреному всіма степовими вітрами, ніби й не було за спиною стількох походів і пережитку. – Землю нашу відбирають серби, волохи, греки, та інший невідь звідки прийшлий люд. На Прогної поміщики ваші захопили соляні озера…

Імператриця не забула розпитати сина про ту розмову:

– Знову кошовий, як його попередники, просив жалування, пороху та ще чимось набридав? – в голубуватих очах імператриці змайнула лукавою іскринкою посмішка – вона ще довго ходила після коронації, мов земля під нею була такою пружною, що прогиналася.

– Ні, – крутнув головою син. – Казав, що новими набігами грозить кримський хан, що російські поміщики відбирають силоміць промисли соляні, земель немало вшир і вздовж, з лісами і рибними ловлями займають. А ще клопотався, аби мито несправедливе знято було на вивезення худоби, звіра і хутра, та ввезення краму… Про березневі статті Хмельницького нагадав…

– Не бути йому кошовим, – жовтими вогниками спалахнули очі імператриці і земля під ногами стверділа. – Ми самі скажемо йому, коли він буде потрібен нам, і так само, коли відпаде потреба.

В думці вона вже розміряла, кому мають належати ці благодатні землі, кого пам’ятати має за доріжку до трону; не Калнишевському мізкувати за неї, ким заселяти тамтешні краї. І так само невипадково пов’язала у гадці Арсенія Мацієвича з кошовим. Роки зо три перед смертю Єлизавети вони зустрілися випадком, коли Калнишевський, військовий писар Артем Кумпан і колишній отаман Павло Кирилович приїхали в черговий раз із депутацією клопотати. Міцні мури Петропавлівської фортеці, надійно бережуть вони у Таємній Канцелярії кожне, навіть дріб’язкове донесення, в тім числі про розмову Мацієвича із Калнишевським.

– Хоч у вас, Петре, і чуб побілів, але справний ще запорожець, – із усміхом оглядав Калнишевського Арсеній, – і одяг вам цей до лиця, видно зразу, що з краю козацького.

– Був край козацьким, а тепер невідь-чий, – спохмурнів Калнишевський. – Напливає звідусіль на землі наші люд чужий, серби, болгари, волохи, вірмени, греки, росіяни-старообрядці, що в Речі Польській служили. Оберемками їхні поселення виникають, кажуть при дворі, що кордон вони з півдня вартуватимуть – тільки вартівник із цього прийшлого люду, як з клоччя батіг… Може, хоч вам, владико, на душі спокійніше, бо душпастир живе за Божим законом.

– Якби ж то, – не зміг приховати в голосі гіркоти Арсеній. – Кесарю ниньки замало кесаревого… Іменний указ імператриці вимагає, щоб архірейські та монастирські маєтності управлялися надалі не монастирськими служками, а відставними офіцерами. Шастають вони монастирськими подворищами, коні, реманент і інше добро арештовують, у казну, мовляв, тільки казна їх до суду Божого не бачитиме… Під сокиру лягають монастирські ліси.

– Чого ж мовчите, владико, чого ж інші високі духовні особи боронитися не хочуть?

Калнишевський сказав і осікся, пошкодувавши за тим, що вихопилося мимохіть. А він то сам хіба подав якийсь голос, коли з Петербурга наказали ввести в школах російську мову і вже небавом на Лівобережжі закрилося вісімсот українських шкіл? Чи як історію його краю з Глухова викрадали, всі дипломатичні й інші державні документи вивозили в московський архів Головного штабу?

– Петре, не думайте цього, – крутнув головою Арсеній так, мов думки свої Калнишевський вимовив уголос. – Написано ж бо: є час розкидати каміння, є час збирати його. А судить Всевишній, то позбирається…

Арсеній щиро радий був зустрічі з земляком, в душі якось потепліло, мов на хвилину зміг перенестися в рідний край. У золотоверхий Київ, де альма-матер, академія Петра Могили, Свята Софія, де витає ще дух Ярослава Мудрого і де під дзвони соборні преосвященний Варлаам, архієпископ Київський, далекого 1723 року висвячував його в ієромонахи. Не раз спадало на думку вернутися на Україну, навіть подавав прошеніє про це. Коли в монастирях стало більше солдат, ніж монахів, писав гнівного листа. Колегія Економії, твердив митрополит, чомусь хоче перетворити в рабу Святу Церкву та її служителів. Колегія поскаржилася Сенату, владику викликають у Московську синодальну контору, де йому оголошують догану.

Обурений митрополит, посилаючись на хворобу, просить звільнити його від керівництва Ростовською єпархією. Відпустіть мене, пише владика Арсеній, у Новгород-Сіверський, у Спаський монастир на Чернігівщині…

На радощах Синод готує доповідь імператриці Єлизаветі і тішиться Арсенієвою відставкою. Та марне: Єлизавета доповіді не затвердила.

Зустріч із Калнишевським, вісточки з рідного краю тихим теплом гріли груди владики. Але ця зустріч була останньою – не судилося більше…

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 329

Модифіковано : 8.07.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.