Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / К / Іван Корсак / Таємниця святого Арсенія / 5

Таємниця святого Арсенія

5

Іван Корсак

…Суд тим часом, хоч і повільно, день за днем просувався вперед, прикрі слова звинувачень відлунювали від старовинних стін, знімалися аж до склепіння і важкими каменюками падали на старечу Арсенієву голову.

– Це ти, митрополите, насмілився писати непоштивого листа в Санкт-Петербург, якого вручено Височеству на зібранні генералітету ієромонахом Лукою і прочитано із зупинками секретарем… Той лист великий гнів государів спричинив, а оний схимник зі страху розум утратив, був посланий у Невський монастир, де шість тижнів тримали під караулом, і досі у келії замкнутий він під наглядом. То ти, митрополите, винуватець…

– Чому постав ти, митрополите, супроти волі імператриці, яка кличе нас триматися правил розуму, позбутися мирської господарської суєти і на державному жалуванні служити лише Богові? Для чого тобі табун в шестисот коней і десятки тисяч десятин землі, якщо без клопоту нас казна прогодує?

– Чи не ти, митрополите, нападав на архієреїв за послух імператорському трону, чи не за те обзивав їх «как псы немые, не лая, смотрят?»

Після чергового засідання суду, вже на паперті, Шешковський, за звичкою лукаво примруживши око, докинув до Глєбова:

– І що ж на мислі в генерал-прокурора?

– Таємна експедиція наша, Степане Івановичу, за ним вигляділа уже всі очі, – Глєбов ступав кам’яними східцями повільно і обачно, мов не був певен у їх міцності. – Ще тільки побачить дибу, гляне, як заплічних справ майстри пробують батоги і вірьовки на міцність, розпалюють жаровню і брязкають катувальними інструментами… Враз зізнається в усьому, згадає навіть, що він двоюрідний брат Папи Римського і кум турецького султана.

– Гадаю, він таки має стати моїм, – посміхнувся, як завжди приязно і весело, Шешковський.

…Суд добігав кінця і вже був призначений день зняття сану з митрополита. Хоч про це ніде не повідомлялося, у Кремль, до Синодського двору, люд повалив нестримним потоком, таким тугим і непослушним, що й подвійний загін солдатів не зміг стати загатою.

– Ведуть, ведуть! – загомоніла досі мовчазна людність, забачивши Арсенія у щільному оточенні мундирів.

Він ішов у повному митрополичому облаченні, сповільна ступав камінням, яке й через підошви видавалося гарячим, а дорогу йому пробивали прикладами похмурі солдати.

В архієрейській мантії з джерелами, в омофорі й білому клобуку, з панагіями на грудях і з архієрейським посохом у руці він ішов не приреченим невільником, а з достоїнством митрополичим, готовим на випробовування… Затягнуте хмарами небо на мить розступилося і від сонця раптово сяйнуло митрополиче облачення, пускаючи жовті відблиски на лиця мовчазного й нажаханого люду; хтось кинув йому під ноги кілька вербових гілочок, що вже розпускалися, – митрополит навіть на хвилю було стишив хід, аби зором зустрітися зі сміливцем, та його штовхнули в спину, а солдат справа прикладом враз огрів крайнього з натовпу, не дошукуючись винуватців, огрів просто так, для порядку і остраху.

На суді до Арсенія першим ступив Димитрій і простягнув до клобука руки, що дрібно тремтіли.

– Яка печаль, Димитрію, – відсторонився Арсеній і з молитвою подумки сам почав знімати клобука. – Твій прислужницький і лукавий язик веде тебе навпростець до біди – той лукавий язик тебе самого задушить і від нього помреш.

Архієпископ Амвросій підступив, опустивши очі долу, аби омофора зняти.

– Куди ти направився, Амвросію? – перепитав з гіркотою митрополит, сам знімаючи омофора. – Ти ж їв зі мною з одного столу, хліб з одного ножа, тож і будеш ножем, як віл, заколений.

Гавриїл Петербурзький мав забрати посоха, але Арсеній сам взяв його від посошника Златоустова і передав Гавриїлу.

– Забув ти, напевне, яким має бути архієрей Божий. – Митрополит дивився поверх його голови, мов десь там у просторі, була виписана доля архієпископська і лиш треба уважно, без поспіху вичитати її. – За твою Іродіаду твій суперник задушить тебе, бо, танцюючи з нею, ти криводушно осудив мене.

Гедеону належало зняти мантію.

– Шкода літ твоїх молодих, – тільки й зітхнув Арсеній. – Не побачиш ти більше престола свого.

Мисаїлу судилося останнє – знімати з митрополита його рясу.

– Швидко спік ти гіркий хліб свій, приготований для мене, – втомлено, упівголоса проказав Арсеній. – Але хіба ти не бачиш, що сам, немов би хліб, спечешся в печі?

Цвинтарна тиша запала ураз, і довго її порушити ніхто не мав сили, аж доки тихий схлип не почувся – всі, не змовляючись, повернули голови в той бік. То схлипнув Тимофій Московський, витримка таки зрадила його, і по старечому, густо порепаному зморшками лиці, як на висхлій жорстокою спекою полуденній землі, нездатній вже навіть вбирати вологу, бігли сльози.

– Та він же несповна розуму! – нахилився Орлов до Глєбова і Шешковського, той шепіт тривожно шелестів, як листя у пізньоосінньому передзимному лісі.

– Його терміново у божевільню, в крайньому разі замкнути, як того ієромонаха Луку, і не пускати з-під караулу.

Арсеній не міг чути того перешіптування, надто далеко сиділа сановита свита, але він почув якимось іншим голосом і той самий, рвучкий і запальний митрополит, різко повернувся до Орлова.

– А тобі, графе, ще випаде долею коронувати того, чия кров на твоїх руках. І не я божевільний, а брат твій за скоєне зло життя своє завершить у божевільні.

– Що він собі дозволяє! – пополотніла імператриця Катерина, не стрималася вперше, пополотніла, радше побіліла від гніву, вона стиснула так кулаки, що нігті впилися в долоні. – Ще й мовиться це біля храму!

Арсеній повернувся тепер до неї і довгим, докірливим і сумним поглядом подивився на ту, яка одним порухом мізинчика вирішувала долі тисяч і тисяч люду, у чиїй владі настала змога знехотя, граючись, перекроювати країни та майбуття народів, перед якою тремтіли більше, аніж найзапекліший грішник тремтів, каючись, перед іконою.

– А ваша величність ще побачиться з убієнним чоловіком… Та не матиме християнської кончини, – тільки й покивав головою митрополит. – І смертний час свій без сповіді зустріне в нужнику… Чоловіка твого задушили коханці, вони й сина задушать. Храм же самі ви споганили, і він упаде…

Вдруге настала цвинтарна тиша, жоден не міг із жаху навіть поворухнутися, видавалося, на цьому суді то не люди присутні, а просто воскові фігури, лише тіні від численних свіч мерехтіли на задерев’янілих, мов би довічно незрушних обличчях.

Першою стямилася бліда, мов від місячного сяйва, імператриця; затуливши руками вуха, скрикнула хрипким, невпізнанним для самої себе голосом:

– Закляпити йому рота!

Привид шибениці майнув, як зблиск зловісного вогника, майнув і замерехтів у зіницях кожного.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 325

Модифіковано : 28.05.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.