Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / К / Іван Корсак / Таємниця святого Арсенія / 21

Таємниця святого Арсенія

21

Іван Корсак

У тісну кімнатку над сінями, з облупленими стінами і тріснутою грубою, яку знімав поручник Василь Мирович – на кращу оселю бракувало, бо вже вісімнадцять місяців не отримував жалування, двоє незнайомців негадано заявилися пізнім вечором.

– Вас просить висока персона, – повідомили гості, коли представилися, але прохання висловили твердим, що не викликав найменших заперечень, тоном.

Мирович не знав, куди його везуть у кареті із заштореними вікнами. Він тільки оком окинув, коли зійшов, мармурові східці розкішного палацу, точені вигадливі перила… «Що би така придибенція означала?» – подив Василя не мав відповіді.

У просторій залі його чекав такий же, як і він, молодий чоловік кремезної статури, у розшитому золотом східними візерунками халаті.

– Сідайте, підпоручику.

«Граф Григорій Орлов! Всесильний фаворит, некоронований повелитель імперії», – похолов Мирович.

Вони залишилися вдвох.

– Справа, про яку йтиметься зараз, особливої державної ваги, – граф мовив неголосно, але виокремлював кожне слово так, ніби стояв перед солдатською шеренгою. – Ви можете прислужитися Її імператорській величності, своїй козацькій землі і, звісно, собі особисто. Якщо ви готові до цього – я говоритиму далі, якщо ні – аудієнція закінчена. Тільки пам’ятайте – після слова «так» назад вороття нема.

На Мировича мовби два відра холодної води вилили на голову – ледве відійшов від несподіванки зустрічі з такою високою особою, як тут же доручення на зразок «іди туди, не знаєш куди, зроби те, не відаєш що…»

Василь не знав, що відповісти, виструнчившись, він тільки кліпав очима, аж доки не вичавив:

– Ваша світлосте, я не вмію так… А може, я не здатен, не в силі, може, те суперечить моєму єству і честі, може…

– Досить! – махнув долонею руба граф, наче шаблею. – Раз у житті фортуна кожному дає свій шанс – зараз він ваш.

– Ваша світлосте, і все ж хотілося б уточнити…

Граф нервово крутнув головою, не бажаючи більше навіть говорити.

«Господи, – благав у думці Мирович, – чи то мені даруєш винагороду, чи випробування, чи то підступна спокуса. Як розпізнати душею, як не вчинити зла, якого не поправити?»

Водночас у Василя перед очима багато прикладів, коли людина одним єдиним шансом зуміла скористатися, аби змінити все життя – і ходити далеко за взірцем не треба, он граф Орлов перед ним.

І якщо це дійсно такий випадок, то чого йому ним легковажно погордувати? Він зміг би тоді відродити славу і потугу колишнього роду Мировичів, його впливовість і чесне ім’я. Предок його, полковник Мирович, у час страти гетьмана Остряниці був прибитий цвяхами до осмолених дощок, горів повільним вогнем, та ні стогону, ні зойку від нього не почули. Прадід Іван – сподвижник Мазепи, гетьман видав за нього свою сестру. Федір Мирович, коли йшлося про непідлеглість землі Козацької, пожертував усіма маєтностями, не збоявся клейма зрадника, пішов в еміграцію з Орликом і до останніх днів своїх віддавався великій справі, не полишав клопотів про свою землю, скитаючись Туреччиною і доживаючи віку у Варшаві.

Петро І відібрав усе родове майно в казну, сім’ю вислав повернутися в Україну, до їхнього дядька – наказного гетьмана Павла Полуботка. Бабусю Палагею Захарівну відпустили додому через два літа після дітей і вона останній гріш віддавала на добудову собору, що почали ще свекор і чоловік.

Роками марно писала бабуся численні чолобитні, аби повернули їй бодай дівоче придане. І сам він, Василь Мирович, мав бути б гідний свого роду, а не скитатися по чужих обдертих кутках, на чужій землі та струнко вельми стояти перед якимось п’яним майором.

– Так, – врешті вимовив Мирович, проказав із глибоким видихом, мов із заплющеними очима стрибнув у прірву, не відаючи глибока вона чи ні.

– Тоді слухайте, – з червонощокого, дорідного лиця графа наче збігла тінь від якоїсь хмари. – У Шліссельбурзькій фортеці вже багато років ув’язений Іван Антонович, колишній імператор, що став ним ще немовлям. Імператриця Катерина хоче звільнити його, вивезти і надати волю. Добре серце імператриці не може терпіти такої несправедливості, тим паче, що Іван Антонович їй навіть далекий родич.

– Та хто ж посміє суперечити волі її імператорської величності, що їй заважає?

– У кожного є свої вороги, не бракує їх і в неї. Визволити Івана Антоновича треба збройно, охорона там невеличка – і двадцяти багнетів не набереться. Коли ви заступите на військовий караул, то у вас удвоє більше буде солдатів.

Нараз тривога охопила Мировича, аж нігті на пальцях стали холонути, він не злякався, знав-бо, що в сутичці різне бува, може, й куля яка сліпа наздогнати, страх напосідав із-за того, що до мнимих гріхів його роду допишуть тепер неспростовну його особисту провину.

Вагання і нерішучість Василева не втаїлася від графа, він продовжував мову, чітко викарбовуючи та притискаючи кожне слово, мов гвіздки забивав.

– У разі успіху вам вертаються усі родові маєтки, як материнські, так і по батьковій лінії. І ще одне. Її величність імператриця замислила великі реформи. Серед іншого, якщо судить здійснити задумане, реформи торкнуться Малоросії – автономія буде повернута, як за царя Олексія Михайловича і Богдана Хмельницького. Звісно, буде змінений гетьман, на Запорізькій Січі хіба то кошовий – одні ж діди серед старшин, досить глянути на Калнишевського чи Федоріва – січка з них сиплеться та мохом уже поросли. Імператриця радитиме козацтву лише молодих… Дружня, зі своїми вольностями Малоросія, як сотню літ тому, на думку імператриці, нам куди вигідніша, аніж край, де Мазепи народжуватимуться один за одним.

Орлов глянув на Мировича так, ніби то він зумисне причепився до нього, і тепер графові зовсім не просто відкараскатися від набридливця; зиркнув так, мов проказав роздратовано: «І чого тобі ще треба?».

– Я згоден, – холодним, як вода з ополонки, голосом відказав Мирович. – Але якщо трапиться непередбачене, то я просто державний злочинець, тоді не ви моїм співрозмовником будете, а кат.

Граф замість відповіді взяв зі столу аркуш паперу і, не даючи у руки Мировичу, тримав його так, аби можна було читати.

Василь швидко біг очима рядками, які говорили про його молодість, недосвіченість, хибні уяви про велич тої чи іншої справи – імператриця дарувала йому помилування. Чіткий підпис навскоси, який вся імперія уже знала, не викликав сумнів.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 310

Модифіковано : 8.07.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.