Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / К / Іван Корсак / Таємниця святого Арсенія / 18

Таємниця святого Арсенія

18

Іван Корсак

Калнишевському з Мацієвичем не судилося більше зустрітися, але тодішня розмова не раз спадала на гадку Петрові. Пригадалася йому і як повертався з коронації в Україну.

– Що ж воно буде, владико? – питав Калнишевський у митрополита. Двоє старих людей, яким повернуло на сьомий десяток, один сивий, а другий облисілий, гомоніли притишено, аби їхня балачка чужим вухам не дісталася. – Немає великого добра в Україні, та й тут повітря мені не до шмиги…

Калнишевський повів носом так, мов те повітря, що невідь-чим пахло, якраз було його головною морокою.

– Світлі пасхальні дні, видавалося б доброта і умиротворення на душу лягти мали, та добре слово… Аж іде вчора мені назустріч п’яний, як чіп, спотикаючись та падаючи, і кричить через вулицю, забачивши знайомого: – Христос воскрес… твою мать! Я аж перехрестився, – і Калнишевський поклав на себе хрест, мов те видиво якраз було перед очима.

– Не знаю, Петре, – митрополитові спали на пам’ять інші гіркі випадки, бо не засиджувався на місці, об’їздив чимало парафій ростовською і ярославською землею. – Бог покарав за щось Росію…

– А в нас кажуть, що то царевич Олексій прокляв синовбивцю Петра І, і помираючи пророкував: «За тебе Бог скарає всю Росію».

– Хто зна, може й спало прокляття на землю цю через того, що сина відправив у могилу, а в сповіді замість «Веруешь ли?» замінив на «Пьешь ли?» – Арсеній передихнув, кволим було здоров’я, сибірські мандрівки досі взнаки давалися. – Та, гадаю, не на одному лише виродкові-імператорові вина… Відповідальні перед Господом і цим людом всі ті, кого називають «цвітом» – освічені, сановні, вчені мужі, душпастирі. Бо то з їхньої тихої згоди, нерідко підленької користі, народ споюють, за худобу тримають. Мало того, люду тлумачать, що він найліпший і найхоробріший, не до ремесла його та плуга готують, а до розбою та воєн. А далі все просто: в сусіда хата біла і наїдків у тій хаті повно, він безсердечний, хоч і нажив мозолями, та не ділиться з тим, хто у шинку гуляв; іди, кажуть тому людові, забери все, що у білій хаті, воно таке ж і твоє… Ще й душпастиря змусять благословити розбій. І нема нікого серед того «цвіту», ані придворних, ні серед вчених мужів, щоб розбій назвав розбоєм, а голодному люду пояснив: тобі дістануться крихти, здобуте ж у розбоях і війнах дістанеться ненаситному сановитому. Так пограбувавши одну чужу хату, нацькують на другу-третю, і повторюється це без кінця…

– Не може так безкінечно бути…

– Та не хотілося б… Але в цьому людському вариві витворитися здатне ще гірше. Саме час прийти новому Чингіз-ханові, не важить – у штанях він буде чи спідниці, і поведе він тоді поруйнований вщент народ, голодний і озвірілий люд, куди перстом укаже. І людність повірить тому Чингіз-ханові, ба, навіть славитиме його, монументи-пам’ятники возводитиме. Ця імперська чума заздрості і розбою лихіша самої чуми, бо заразна хвороба така не гине ні в мороз, ані на сонці, і як прибере Господь Чингіз-хана, то прийде ще якийсь там Батий, і все піде на круги своя…

– То що ж нам робити, владико? Невже Батия чекати?

Калнишевський тамував несподіване роздратування, та йому те погано вдавалося. «Добре митрополитові розмірковувати зі своєї неблизької кафедри, – подумав із серцем. – Член Синоду, самій імператриці може впоперек слово сказати… Спробував би на моєму місці: з одного боку палахкотить полум’я над оселями від татарських набігів, з іншого – Польща кривим оком накидає, з третього – російський сановник жадібною лапою тягнеться, ще й люд невідь із яких країв, як у мокре літо хмарами комарня, обсідає».

– Добре там, Петре, де нас немає, – розсміявся митрополит і Калнишевський не помітив навіть, що відповідав він на невимовлене вголос. – А робити… Молитися і просити Божого благословення. А ще господарювати. Всевишній дарував козацькому людові благодатну землю, то невже чекаєте, що він поштою пришле розпорядження облагородити її, аби замість ковили жито-пшениця шуміли? Бог скрижалі дарує не кожен день… Чи ждете, доки людність, що щастя не мала, не вміла здобути на своїй землі, заселиться на твоїй?

Запорізький зимівник Хутір Війська Запорізького на Дніпрі. Фото. 1916 р.
Запорізький зимівник Хутір Війська Запорізького на Дніпрі. Фото. 1916 р.

За дорогу додому багато передумав Калнишевський, зважував сказане їжакуватим митрополитом, спершу сердився в думці на нього, а коли охолов, то став розмірковувати, що справді треба не згаяти час на господарстві. З-поміж самої запорізької братії є охочі, втомившись походами, нарешті оженитися – чого ж їм не допомогти завести свої хутори? Навіть є нежонаті, що залюбки порпатимуться на землі. Зимівники завести на річці Самарі, хай садять собі садочки, коло вуликів клопочуться. З півтисячі таких зимівників заснуватися може. І селяни з Гетьманщини, Слобожанщини нехай осідають, навіть утікачам із польської України не слід боронити. Тут їм не накинуть непосильних податків та інших повинностей. Січових козаків зараз далеко за десять тисяч, а разом із тими, що у паланках, то й до двадцяти набереться. А ще ж парочка-друга тисяч жонатих козаків, що живуть на своїх зимівниках і слободах. Селянського люду, певне, тисяч сто п’ятдесят, а всього в Запорізьких Вольностях, певне, таки двісті набереться – то ж яка сила… Буде кому землю свою причепурити.

Хиталася-вигойдувалася карета в неблизькій дорозі, дивився Калнишевський на поля й переліски за вікном, та немов їх не помічав – все хотілося зазирнути наперед, через роки, все хотілося побачити, як сади зашумлять та вулики заклопотано гудітимуть.

Та розхазяйнуватися вельми йому тоді не довелося. Вдома ж його чекали не вулики – гуділа старшинська рада.

– Маєш покласти булаву, Петре. Не сподобався ти чомусь Катерині, – опускали очі старшини. – Добрий ти чоловік, і отаман славний. Та не на часі гнівити імператрицю.

Булава похідна

Булава похідна. XVII – початок XVIII ст.

Мовчки поклав булаву Калнишевський. Хотілося було казати: чого ж турбували мене, старого, як голод підступав до Січі, а тепер уже не треба він? Та не сказав, тільки подякував і вклонився на всі боки.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 316

Модифіковано : 12.07.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.