Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / К / Іван Корсак / Таємниця святого Арсенія / 8

Таємниця святого Арсенія

8

Іван Корсак

Арсеній спробував було в перерві дорікнути собі, що не поберігся, але чомусь не зміг. Не зі злості, не з помсти, не з дрібного бажання когось застрахати говорив він гіркі слова високим душпастирям, йому так хотілося заступити їх від біди, застерегти і попередити. Бо він справді бачив, мов на яву, як несли Гедеона у Псков прудкі вельми коні, аж гриви розвівалися на вітру, раптом щомоці візниця спиняє їх і ті коні мало не дибки стають, а обм’яклий враз Гедеон хапається за серце. І бачив Арсеній, як у велелюдді якомусь Амвросія оточили роз’ятрені чоловіки і жінки, в злобі шарпають знесиленого Амвросія, і ніж хижо зблиснув над ним… Наче крізь шибку вікна бачився Арсенію вогонь, язики полум’я лижуть каміння, і обличчя так схоже на Мисаїла, у тому вогні.

Ні, він нічого не вигадав, він сказав лиш, що виділося, і від себе бодай крихту тут не додав.

Він просто хотів заступити собою дорогу, як заступають, розкинувши руки, безпечній дитині, що біжить і не бачить прірви поперед себе, він благав і просив – та марно усе.

Але Арсеній не мав чим заступити їх, окрім слова.

Імператор Іван Антонович і правительниця Анна Леопольдівна

Імператор Іван Антонович і правительниця Анна Леопольдівна

Митрополит розумів, що значитимуть для нього сказані ним гіркі слова на суді. І все ж він не шкодував і не дорікав собі, бо нещирість і лукавство (відмовчування теж часто густо є лиш благенькою одежиною цього) істинно народжені від лукавого. І цю благеньку одежину Арсеній не здатен був приміряти до себе, навіть коли нависала над ним грозовою, синювато набряклою хмарою смертельна небезпека.

Присягаючи 1740 року малолітньому імператорові Івану Антоновичу, він навідріз відмовився присягати його матері-регентші. На грізні вимоги пояснити причину лиш відказав відверто словами молитви:

– Визнаю одне хрещення на відпущення гріхів…

Матір-регентша була протестанткою.

Плаха чекала б його тоді, якби не стався переворот.

Трапилося Арсенію, учасникові другої Камчатської експедиції Берінга, мати сутичку зі своїм капітаном, затятим і впертим, що не визнавав найменшого непослуху. Того дня вони мали вийти у плавання іще досвітком, безхмарне небо благоволило, але якась неясна тривога підсмоктувала Арсенія у грудях, щось невидиме стримувало його.

– Не слід зараз іти на воду, – сказав Мацієвич. Кремезний капітан глипнув на священика так, як на дрібну комашку, що невідь звідки взялася і тільки дратує.

– Тут хто капітан? – перепитав тоном, за яким у експедиції звично чекали вибуху нестримного гніву.

– Ви не вийдете в плавання, принаймні до полудня, – став упоперек трапа отець Арсеній.

У тиші, зловісній і затягнутій, лиш чулося легке хлюпання хвилі в прибережне каміння.

– Заважатимеш з полудня – застрелю, – збурячковіло і без того засмагле капітанове обличчя.

Вітус Берінг

Вітус Берінг

Тим часом за годину на цілковито безхмарному небі де не взялася невеличка хмарина, на очах вона більшала, надувалася, суворішала, ось уже й півнеба затягнулося, вже й неба не видно, поривчастий вітер перероджувався у бурю, яка з висвистом і болісним стогоном ставала володаркою всеосяжною, розбурхане і озлоблене небо мов би впало на землю і ревло диковинним, нечуваним досі звіром, а прибережне каміння гуркотіло як переджнивний грім – видавалося, у цьому жахливому вирі хіба найменша травина могла сподіватися на порятунок.

Камчатка. Місця Берінгових експедицій

Камчатка. Місця Берінгових експедицій

У полудень буря, яка зародилася так раптово, так і раптово сперш присмиріла, пригасла і зовсім нарешті вмерла.

Корабель справді рушив пополудні і більше у священика експедиції не траплялося сутичок із капітаном.

Вид на Тобольський кремль

Вид на Тобольський кремль

Вже будучи митрополитом Тобольським, зіткнувся Арсеній з тими, хто зі владних верховіть спогорда дивився на душпастирську справу та пружився, аби духовні особи догідливо кивали на кожен порух чиновницького мізинця. В останній день лютого 1742 року, коли прочитали указ нового митрополита, у люду владного сибірського очі стали круглі, мов блюдця.

Такого ще не було, як розпорядився Арсеній:

«чтобы священно-, церковнослужители отнюдь не смели обращаться в светские суды помимо своего епископа, под опасением низвержения по 11 правилу Антиохийского собора».

Вистояло християнство, думалося митрополитові, коли апостолів катували, розпинали, коли мучеників віри кидали у клітку з левами, що ревли від голоду і спрагло облизувалися, чекаючи жертву, тож і зараз має вистояти і зберегти непідлеглість земній грішній владі. У відповідь на скарги сановників у червні того ж року свої митрополичі слова підтверджує новим циркуляром, аби уберегти душпастирів: митрополит

«повелел, чтобы никто из духовных лиц без позволения своей духовной команды никаких от светской команды присылаемых указов не слушали, и ежели кто от светских командиров без сношения с духовной командою дерзнет кого из духовних лиц насильно к суду своему привлекать, или в свидетельстве каком спрашивать, и указы какие без сношения с духовной командою духовным лицам от себя посылать, то таковым присылать обстоятельные письменные протесты вскорости…»

Змінювалися ієрархи на тобольській кафедрі, ще весен з двадцять приходило на промерзлу сибірську землю, а указ митрополита Арсенія був невидимою обороною тутешнього духовенства.

Тобольський кремль

Тобольський кремль. Східна панорама (зліва-направо): східна квадратна вежа; монашеський корпус; кругла Орловська вежа

…Гриміли оркестри, зблискувало сонце на трубах музик, на орденах і оздобах придворної свити, що зібралася зі всієї імперії, падали квіти під ноги імператриці – святкували коронацію Єлизавети, нової владичиці.

Імператриця Єлизавета

Імператриця Єлизавета

Нова імператриця вже підписала указ про призначення Арсенія Мацієвича митрополитом Ростовським, настала його черга присягати сьогоднішній господині трону.

– Я не можу, ваша імператорська величносте, – похилив голову митрополит.

– Я підписала указ, а ви не хочете мені присягати? – зморшки на чолі імператриці, що з’явилися враз, зіпсували враження від старань цілого виводка перукарів.

– Я не можу за цим текстом давати присягу, – стиха, але твердо повів митрополит. – Не має бути імператорська величність, як сказано там, «крайний судия», бо це належить тільки Господові нашому Ісусові Христові.

Імператриці так не хотілося, щоб бодай хмарина яка затьмарила таке велелюдне свято, торжество всього її життя, тож зусиллям волі розігнала набіглі зморшки.

– Бути по-вашому, – навіть всміхнутися спромоглася. – Їдьте в свою єпархію, тільки проект присяги самі підготуйте на майбутнє.

А небавом на стіл їй поклали підготовлений Мацієвичем документ:

«Исповедаю же с клятвою Крайнего Судию и законоположителя духовного сего церковного правительства быти – самого Господа Бога и Спаса нашего Иисуса Христа, полномощного Главу Церкви и Великого Архиерея и Царя, надо всеми владычествующего и всем имущего посудити – живым и мертвым»…

Мине багато часу і митрополитові Ростовському знову доведеться протестувати, цього разу проти пограбування церков і монастирів, бо вже й указ імператриці Єлизаветі про секуляризацію церковних земель на підпис поклали.

«Хани татарські навіть на це не зважувалися», – застерігатиме владика Арсеній.

– Ні, – скаже імператриця, відкладаючи перо. – Я не підпишу, а після мене – як хочете.

…У короткій перерві суду, в роздумах непростих митрополит Арсеній так і не зміг дорікнути собі, що не остерігся. Він просто християнин, і якщо не буде захищати непідлеглість Церкви світським чинам і державі, то марна віра його. Церква – Христова, а не цього випадкового люду, що поштиво іменує себе сенаторами, таємними радниками чи імператрицями. Так його вчив батько Іван Мацієвич, що чесно служив Богові й людям на такій звідси неблизькій Волині, неблизькій Україні, так його вчили у Львівській духовній академії, у незабутній Києво-Могилянці, так він сам як проповідник говорив у Новгород-Сіверську, у Спаському монастирі на Чернігівщині, в інших містах і селах, тобто скрізь, куди закидала його доля.

Бо як Церква попаде під п’яту якомусь чиновникові, якійсь державі, то зло велике над світом постане: держави, тим паче Росія, воюють і змушують залежних душпастирів благословляти убивство, а то ж зрада Христа, держава завше чинить якісь неподобства (зрідка кається заднім числом, та тільки завжди запізно) і робить душпастиря співучасником усіх лиходійств і підлот. А коли на троні така особа, що вбила власного чоловіка, приблуда невідь з яких країв, що на трон отой не має і крихти права – вона програє у карти церковні маєтності, що жертовно складали наші отці, вона ж просто роздасть коханцям, несть числа яким…

Ні, думав митрополит, він до останнього має стояти.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 360

Модифіковано : 10.07.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.