1. Пушкарівський монастир

Микола Лазорський

Пушкарівка – старе село недалеко Полтави. З давніх давен жили в ньому козаки-гніздюки і за часів Мартина Пушкаря – першого полтавського полковника було вже великою слободою. З лівої руки слався широкий Ромоданів шлях просто на Січ. Тим шляхом пробігали на огирях чубаті січовики з великими косяками напівдиких степових коней. З правої руки, на горбах, височив жіночий монастир з церквою святого Вознесіння, дзвіницею й важким дзвоном, відомим на всю округу. Церква була старовинна, прикрашена всередині різьбленими колонами, золоченими виноградними лозами й різьбленими теж постатями євангелістів над царською брамою.

Побожні козаки складали великі пожертви на монастир, ним опікувався й полковник Пушкар, уфундувавши своїм коштом шпиталь для немічних козаків, школу для дітей та притулок для дидаскалів. Колись у цьому монастирі жила й тут таки померла мовчазна й вельми побожна черниця Марія в мирі Мотрона Кочубей, донька того Кочубея, генерального судді, що наклав головою на пласі в Борщагівці. По батькові вона дуже тужила, тяжко недужала та все ж взяла шлюб з однодумцем славного гетьмана Мазепи, паном полковником Чуйкевичем. З ним разом пішла на Сибір, куди її мужа загнав московський цар Петро. Там, у холодних, засніжених степах, і поховала чоловіка, а сама повернулася до Гетьманщини, немічна, хвора, мовчазна. Скоро й узяла великий постриг.

Неговірку сестру Марію знала вся округа: вчила вона святому Письму і малих і старих, лікувала хворих у шпиталі, допомагала вбогим і сиротам, гаптувала покрівці й щиросердно молилась за замучених та безневинно убієнних. Нею опікувалась полкова старшина, але все ж наглядали й московські резиденти. Проте по смерті тихої черниці скриньку з листами від різних достойників та листами великого Мазепи й коштовними перлами мати Серафима – гуменія того монастиря, передала в село Жуки, де жили Жученки – родичі небіжчиці Марії.

Її келію сама гуменія замкнула і ключа держала при собі, усе добро сестри Марії так і лишилось у тій келії, і рідко хто туди заглядав: хіба що струсити порох, оздобити ківота новими рушниками та вквітчати квітами кипарисового хреста. Так тривало довго… з року в рік.

Але одного сонячного погожого дня дві старі служниці відімкнули келію, відчинили вікно й поклали на ліжко свіжу ковдру. До келії вступила молода, ставна черниця. В її великих очах відбились скорбота й жалі молодощів, а в куточках рожевих ще вуст лягли тіні туги й смутку. Ще на порозі вона впала навколішки й стала молитись перед образом пречистої діви Марії. Довго молилась, довго зітхала й шептала молитви, тоді важко підвелась й сіла на ліжко в глибокій задумі.

Молода черниця була панна Ярина з Лемешів.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 175 – 176.