6. Родинне свято у Наталі Розумовської

Микола Лазорський

Сьогодні у залі зібралась уся родина: були тут Дарагани, Закревські й Стришенки. З Стришенками воднораз приїхала й сестра пана Дороша, мовчазна панянка Олена. Приїхало панство Лизогуби, Кочубеї і щасливий в доброму здоров’ї пан Валькевич. Панство розмістилось де хто хотів. Пили каву, заїдали солодкими пиріжками й точили веселі розмови. Говорили більш про Петербург, пана Олексу та Стришенків, які збирались їхати до столиці вклонитись цариці, подякувати за ласку, уцілувати край одежі щиросердно, як личить тим, кого зроблено без міри щасливими.

Усі були в дорогих шатах, вельветах, шовкових робах, мережаних комірчиках, модних зачосах, блискучих черевиках з золотими запонами. Чоловіки з тонкими шпагами при боці. Дуже величався пан Дараган своєю одежею. На ньому був темно-синій «камзол» і такі ж куці галанці, на ногах білі панчохи і яскраво-жовті черевики з золотими запонами. При боці шпага з золотим ефесом у всю долоню. На рукаві мав вишитого теж золотом орла, знак полковницького чину в регіменті графа Шувалова.

Заклавши ногу на ногу, пан Дараган час від часу поглядав на люстро й тоді ще більш підпирав кулаками бік. В правій руці держав хусточку і, коли говорив, струшував порошинки тютюну. Пан полковник давно кинув палити люльку, закинув її кудись і скоро призвичаївся нюхати тютюн, як те робили вельможі у графа Олексія Розумовського. Змінив і маніри: говорив повагом, з решпектом, суворо поглядаючи на бесідника.

Його дружина, пані Віра, тепер вже «старша фрейлен її величності», була та ж млява красуня, якою її добре знали і Одарка й Опанас у селі Лемешах. Вдачі своєї не зреклась, тільки була не в керсетці, а в шовковій темного кольору широкій робі з пишними рукавами. Ходила повагом, довгенько пристоювала біля папуги в срібній клітці й годувала солодким насінням. Підходила до вікна, дивилась на лебедів і вряди-годи кидала мляве слово. Вона мусила теж скоро їхати до двору як дама, вкрай необхідна самій цариці. Брала й малих дітей-синків учитись у панському пансіоні.

Пан Закревський не відставав від рідні, а найпаче від свояка: носив досить зручно «камзола» і вмів лепсько дзенькати острогою. Пан Дараган привіз йому і патента на полковництво. Отже Закревський мусив особисто подякувати цариці за ласку. Ця майбутня аудієнція його непокоїла і часом не давала спати: боявся новий полковник чогось не бовкнути, не вихопитись ненароком «як Пилип з конопель», хотів подякувати «гладенько».

Непокоїли його й маніри. Приміром, не міг він нюхати тертого тютюну, палити ж люльку та ще й опішнянку з довгим цибухом нічого було й думати. Він добув десь маленьку люлечку, пихкав нею і все шукав куди б плюнути. Свої довгі вуса не схотів підстригати, ні, крий Боже, голити, а виструнчив їх по-молодечому, намастивши їх якимсь мастилом, привезеним все тим же метким Дараганом. Все те він терпів, бо думав, що все те скоро минеться, що таку кумедну одежу надягатиме «про людей» у столиці, а коли вибереться додому, кине все під лаву і вбереться в свою пристойну одежу. За полковництво своє й поготів не думав.

Пані полковникова, мила й трохи груба Парася у своїй мишастого кольору робі без шнурівок і серпанковій пелерині, – пишалась чоловіком і воднораз непокоїлась. Вона теж боялась аудієнції не так за себе, як за чоловіка. Не спускала його з ока, часто серед розмов підходила, щоб тільки вирівняти комірчик або струснути попіл з рукава.

– Голубе! – шепотіла вона. – Ти капосною люлькою знов забрудив комірця, бач скільки попелу: вже б краще нюхав, як те роблять усі шляхетні люди.

Пан Закревський гнівався й рубав:

– Парасю! не набридай дурницями.

Але зараз же лякався, чи не сказав бува якої зайвини. Лякав його теж і столичний слуга. То був вишколений, респектабельний камердинер, який усе робив повагом, урочисто, «по-панському». Ставив тарілі або карафу з водою так, ніби нагороджував чином, і завжди суворо дивився на гостя, хоч і кланявся низько. Пан Закревський не міг говорити при ньому, вривав розмову, ковтав слину, ніби давився галушкою, й мовчки дивився на камердинера, аж поки той не зникав за дверима. «І нащо матінка держить те опудало, коли є кращі, наші!» – думав він з досадою, дзенькаючи острогою.

Лише Стришенки відстали, як журився пан Дараган. Пані Докія була в ноші старшинських полковниць; пан Дорош – у жупані сердюцького полку з кривою шаблею при боці. Панянка Олена й того простіш: була, як і дома в свято – в керсетці й вишитій сорочці, тільки коси не заплела в дрібушки, а закрутила пишним вузлом так, як колись робила молода Біронова, яка нагло померла у Полтаві. Олена знала небіжчицю й тужила по ній. Ні пані Докія, ні фрейлен Віра не могли присилувати її носити коси, як те личило панночці: Олена затялась і робила вузол «на згадку про химерну долю безталанної Біронової».

Очевидно, їй було байдуже, що думає-гадає пан Дараган і чи до вподоби все те Кочубеям та Лизогубам. Але треба сказати, що ці пани – і Кочубей і Лизогуби, навіть спостережливий Валькевич не спішили запобігати: вони презирливо оглядали родину Розумів і навіть не крилися з тим. Приїхали ж більш на розвідки, благо була притичина – лист Розумисі від сина. Вони – шляхтичі з діда-прадіда, не заздрили «пастухам з Лемешів».

Генеральна Рада ще мала силу й легко могла відіпхнути «бидло з свинарника, неуків-бондарів та орачів у московській смішній одежі». Пощастило їм у Московії – то правда, але дома вони ніщо, гірш дейнеків. Старшина ще шанувала колегіуми та Київську академію, шанувала вона й жупани, кунтуші та киреї рангової шляхти, і ця ноша не дозволяла навіть Розумам бути за панібрат з обозним чи підскарбієм. Ні Кочубей, ні Лизогуб, ні навіть дипломата генеральний писар Безбородько не квапились влазити в «московську шкуру»: сила їхня була тут, у Гетьманщині, і це добре знали всі.

Це добре знали й нові пани Розуми. Тому тут, у палаці, уся рідня петербурзького «блазня» поштиво зустрічала колегіянтів, запобігливо кланялась й принижено просила не цуратися хліба-солі. Колегіянти й не цурались, але їздили до цього огидного їм палацу на те тільки, щоб дещо вивідати від простих й щирих козаків у ноші французького крою, вивідати щось про Олексу та його беручкого брата Кирила. Їм до зарізу треба було знати, де житимуть брати – дома чи в столиці, де працюватимуть і, якщо сидітимуть, боронь Боже, у Глухові, то яка буде їхня сила в Гетьманщині. Найбільш їх це непокоїло і найбільш довідаються тут від родичів «тетерваків і хвальків».

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 186 – 189.