10. Секретна розмова у писаря Безбородька

Микола Лазорський

В обідню пору нараду було укінчено. Було заслухано ще кілька дрібних справ, і колегіянти стали роз’їжджатись. Декого запросив до себе на обід пан Безбородько й улесливо придержав пана Скапу.

– Обидва ми з вами керуємо державними справами, – казав він, лагідно утискуючи руку. – Отже мусимо дещо знати обопільно, це буде корисно і вам і нам.

І таки затяг до себе на обід. Жив генеральний писар багато й бундючно, але так само, як і полковник Апостол, свято беріг старовину, патріархальність в родинному житті та держався звичаїв і навіть побуту, заведеного в Гетьманщині дідами-прадідами. Тільки сина свого Олександра пустив у науку за море та сам надів редингот, як це робили й усі возні та судовики усіх рангів. Дома у нього було завжди весело, найпаче влітку, коли їздили до «коханого татуся» чотири його доньки, що вчилися в столиці по пансіонах, син і молоді його приятелі. Пан Безбородько не заважав, тільки посміхався й важко гупав до свого кабінету та сумежної «архівної кімнати»: він був огрядний, високий, чорнявий ще чоловік, підстрижений «по-писарському» навкруг голови однаково, з голеним підборіддям і масними губами.

Цього разу у нього було багато гостей, серед них кошовий писар побачив і Кочубея, і Лизогуба, і Ханенка. Був тут і генеральний суддя Забіла і навіть осавула Валькевич. Але пана Мелашевича не було видно, хоч Скапа й добре придивлявся. Обід пройшов гамірно, сам пан-господар щиросердно пригощав усіх якоюсь заморською горілкою та все торочив, що буцімто англійці не вміють робити наливок.

– От якби вони попробували нашої королівської оковитої, – говорив він, беручи під руку пана Скапу, – або тернівки, зробленої божественними ручками моєї Пазі, вони направду почули б себе на Олімпі з усіма богами вкупі. Прошу, пане Михайле, до мого архіву, там у мене в запічку така настоєчка, що скажете тільки ох! і підете в танок з молодицями. Прошу до архіву!

І він потяг січового писаря до себе в «архівну кімнату». Там уже сиділи суддя Забіла, Ханенко і полковник Апостол. Заглядівши Скапу, суддя хитнув головою й зробив рукою знак:

– Просимо до гурту!

Пан Скапа мовчки підсів. Безбородько налив чарки, тоді й собі сів.

– Лепська запіканка, – смакував пан Скапа, – шкода, немає пана кошового: шукаю скрізь і не найду, наче у воду впав.

– На розмовах з паном Кейтом, бачив я в управі, – кинув Апостол, ховаючи люльку до кишені.

– А-а-а, – протяг писар і замислився.

– Мабуть, усе про Січ гуторять, – озвався Безбородько, наливаючи другу чарку собі й писарю.

– Так, – хитнув стриженою головою Скапа, – про Січ та січове лицарство. Самі чули, що робиться у нас. Січовики не люблять ніяких комісій там, де ходить про видючий розбій. Не потерплять і змін у Лубенському договорі: паланки козацькі й січовики будуть боронити своє з мушкетами в руках.

– Ого! – здивувався Безбородько, – а як не подужають москаля, що тоді?

– Шукатимуть підпомоги: сусід-турок з радістю підпоможе, в крайності дасть підпомогу й хто інший, – мовив Скапа, скоса поглядаючи на Забілу й обережно поставив повну чарку на стіл.

– Чи поможе лях-татарин, те ще не виворожила доля, – кинув Забіла, мружачи око.

– Найдемо когось іншого: адже найшов Мазепа шведа.

– Найдемо ми тепереньки француза! – весело засміявся Забіла.

Скапа підобгав нижню губу й нашорошився. Тоді пан Безбородько присунувся до писаря, поклав руку на коліно й шепнув:

– Пане Михайле! Тут, в оцій кімнаті, ми всі свої. Покликав я вас сюди на щиру розмову: я і пан суддя вкупі з паном хорунжим та паном полковником знаємо про пертрактацію січової старшини з дорадником французького короля графом Григором Орликом. Знаємо, а тому й питаємо, нащо те все?

Пан Скапа посупно мовчав.

– Коли не вірите, скажемо більше. У Січі нещоденно був емісар того ж таки графа Орлика генерал Мокроновський. Цей Мокроновський приїхав до Січі крадькома від емісара Дзаржановського з своїми досить химерними планами.

Полковник Апостол заклопотано крутив вуса й думав про свого Остапа: «Молодий мій бунчуковий може попасти в засідку. Остерегти вже пізно, мабуть, десь гуляє в Бахчисараю, коли відпливе до Туреччини – усе буде гаразд. А все ж каша круто заварена».

– Які ж то плани й відкіля ви все те знаєте? Доказуйте до кінця, пане Андрію, – спокійно відрік Скапа.

– Хочете знати, зараз скажемо. Другий дорадник короля, не Орлик, а вже французький кардинал Флері дуже прихильний до січовиків, знає, що то завзяті вояки, але все ж нової військової муштри не втнуть. Отже удвох з графом Орликом напланували перетягти тисяч із п’ять добірного козацтва до регіменту Орлика, навчити по-новому воювати новою зброєю і поставити те військо до слушного часу десь на Рейні. Про це екстрено дав знати до Петербургу з самого Царгороду московський амбасадор Шафіров [17]. Копія тої депеші у мене ось тут, – і генеральний писар ткнув пальцем у стіл. – Зараз канцлер Бестужев наказав зробити негласну перевірку, поки що. Простіш казати, січову старшину Москва бере під нагляд. Як бачите, пане Михайле, я з вами говорю щиросердно.

І Безбородько втопив очі в січового писаря.

– Спасибі за щире слово, – озвався Скала й важко зітхнув. – Не знаємо, пане Андрію, де впустимо, а де найдемо. Доноса амбасадора московського січове лицарство не боїться, а француз Флері, хоч і духовна особа, а правдивий козак. Січ ще нічого не постановила й не дуже квапиться з тим. Козацтво бачить тільки, що москалі люті йому вороги і що ті ж москалі хотять витеребити увесь козацький народ в різний спосіб: важкими походами, постоями, грабунками, касуванням усіх вольностів та привілеїв, ламанням договорів та наклепами. Зараз москвини напоружились сплюндрувати Січ, грабують січове добро, роздаровують зайдам землі по всіх паланках, вигадують для козацтва каторжну роботу, як те було за царя Петра, наглядають за старшиною, беруть до Москви на тортури, на диби, женуть до Сибіру. Москаль довів січовиків до розпачу, і вже сьогодні вони направду заклопотані, як відчепитись від бородатого татарина, шукають способу дошкульно вдарити по руках москвина, що не дає просвітку. Граф Орлик дає добру пораду: тільки моцної сили побоїться москаль і відступить. Це вже всі знають. Як ту моцну силу зібрати докупи, – то вже інша рахуба.

– А коли не зберете тої сили, що буде?

Скапа знизав плечима:

– Не на те козак п’є, що є, а на те, що буде, – кинув він доречне прислів’я. – Не можна дивитись байдуже, коли ворог гострить на тебе ножа, дивитись і ждати, щоб тебе різали, як барана; треба кинутись й вирвати з злодійських рук небезпечну зброю. Січова старшина й хоче те зробити.

– Вирвати зброю з рук москвина? – спитав Забіла й гірко всміхнувся.

– Спробувати ще не пізно, – кинув понуро Скапа. Січ – фортеця, січовики – залізна когорта. Москаль мусить шанувати ту силу.

– Рум’янцев або Кречетников пошанує? – кривився Забіла. – Знаю добре, що січовики стануть пліч-о-пліч на захист Січі й усієї Гетьманщини, та все ж кінець буде сумний: то будуть другі Фермопіли. Запізно ви взялися рятувати Січ в такий спосіб. Січ наражаєте ви на велику небезпеку. Киньте ці думки, пане писарю, киньте й живіть у згоді з Москвою, бо втратите й те, що зараз маєте.

– Так чи так, а ми остерегли вас, – перебив його Безбородько, – це все, що ми можемо зробити для Січі. Москва добре знає про пертрактації й Орликові маневри, вона взяла під пильний нагляд Січ і всю її старшину, тому й кажемо вам: будьте обачні. Річ ясна – Москва боїться вас і колись наважиться на страшне діло – руйнування. Стережіться!

– Ще раз дякую за щиру пораду, – спокійненько подякував Скапа. – Зрозуміло, я передам січовій старшині ваші остороги, на розсуд ради: чи йти до Фермопіл чи йти до москаля у вічне ярмо.

Примітки

17. Шафіров помер у 1739 р., послом у Туреччині ніколи не був. – М. Ж., 4.02.2024 р.

Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 200 – 204.