3. Валькевич освідчується Настусі

Микола Лазорський

Ранком на другий день панна сотникова вже була в церкві. На своє здивування вона побачила тут осавула пана Валькевича. Її сипнуло морозом, тоді кинуло в жар: не могла навіть вистояти до кінця служби Божої й у великому замішанні вийшла на паперть, а тоді в задумі пішла до монастирського саду. Там сіла на лаві. «Ненароком приїхав пан осавула сюди, чи навмисне?» – думала вона заклопотано. «Адже пан Валькевич знав, що я тут буду, про це казала я йому сама. Не розумію… раз-у-раз здибаю цього осавула скрізь. Бентежить він мене… бентежить! Чую якийсь неспокій і несмілива я з ним. Ото горе! Великий гріх бентежить у святому храмі тільки через те, що побачила козака. Великий гріх!»

– Добридень, ясна панно!

Панна сотникова підвела голову: перед нею стояв пан Валькевич. Він схилив голову й поштиво тримав руку на ефесі шаблі.

– Здорові будьте й ви, пане осавуле!

– Може я невчасно тут? прошу дарувати.

– Ні, я тільки спочиваю.

– Тоді дозвольте опочити й мені… поруч.

І він сів на лаві.

Це було забагато! Служба Божа ще не скінчилась, а вона вкупі з молодим старшиною. Пан осавула вмостився зовсім близько ще й двічі зазирнув у вічі збентеженої панянки. Не було сили встати й піти геть. А Валькевич, не помічаючи нічого, говорив:

– Тиждень не бачив панни, а здалося, ніби кілька років.

– У пана осавула тут справи? – ніби недочуваючи питала сотникова.

– І так і ні. Треба було заїхати до пана Кочубея, він тепер у Полтаві. Але я не поспішаю: мені кортіло завернути до Пушкарівки.

Панна сотникова мовчала.

– Захотілось побачити монастир, – вів своє осавула. – Побачити панну.

Сотникова глянула на церкву: здається, люди вже виходять, вийшла і черниця Інокентія, а молодий пан мов реп’ях учепився.

– Побачити панну хотів. Як почув, що панна вже поїхала до монастиря, полетів сюди птицею. Все думав: чи застану тут, і який же був радий, коли побачив панну оце зараз у церкві.

Не розуміючи нічого, сотникова підвелась і лячно дивилась на козака.

– У пана осавула діло яке є… до мене, чи пан просто жартує? – «Люди йдуть», – думала вона, – «треба швидше піти далі до саду», – і не слухаючи старшину, додала: – Хочу до пасіки, на сонце, бо в холодку якось зимно мені.

Валькевич підвівся й собі.

– Якщо панна дозволить, я пройдусь теж до пасіки.

Сотникова мовчки пішла стежкою в гущавину саду. Молодий старшина лагідно говорив:

– Тут ростуть столітні дуби, певно, садили їх черниці ще в часи гетьмана Виговського, а може й сам полковник Пушкар, він любив цей монастир. Тут усе старе, і церква, і липи, і цвинтар.

– Де цвинтар? – навмання спитала сотникова. Вона ніби вгамувалась і вже спокійно оглядала дуби, липові алеї.

– Недалеко поруч. На тому цвинтарі спочивають кістки вельможних черниць. Приміром, тут поховано матір гетьмана Брюховецького, а он під тією тополею…

Пан Валькевич показав на високу тополю. Він підійшов ближче і навіть взяв за руку сотникову.

–… під тією тополею спочиває перша гуменія монастиря чесна мати Варвара.

Старшина вже міцно тримав маленьку ручку сотникової. І все говорив:

– Через три могили ліворуч покоїться прах раби Божої черниці Марії, в мирі Мотрони, дочки генерального судді Кочубея.

– Я знаю, вона поховала свого чоловіка в Сибіру.

– Так, панно, пішла за ним і в Сибір, там закрила йому очі. Свята то любов, а тут, – і він показав на цвинтар, – тут заховалась від людей та, яку тяжко було скривджено. Свята черниця….

Він ще міцніш потиснув смуглясту ручку й нараз глухо шепнув:

– Ясна панно! Я не сказав ще всього, не сказав того, що хотів був сказати на лаві. Я приїхав, щоб глянути в ясні очі, щоб…

Він замовк і пустив руку.

– Не треба так говорити, пане старшина, не треба! – благально відрекла сотникова.

– Але що я вдію, коли кохаю! Кохаю щиро, по-козацькому, за тим й приїхав сюди, спішив побачити, спішив сказати… що я вдію!

– Пане осавуле, не треба, облиште.

– Панна не хоче слухати, відганяє мене? Гаразд, я піду, але панна мусить сказати своє слово, тверде слово, і я хочу його почути.

– О, пане! то забагато…

– Тоді хай панна дозволить говорити з вітцем, паном сотником про… говорити про шлюбні рушники. Дозволяє панна?

І він притиснув до серця тремтливу ручку.

– Дозволяє панна? Так чи ні?

– О, пане! Який пан наполегливий, – притишено, ледве чутно сказала сполотніла сотникова. – О… так.

І нараз стрімголов побігла з саду.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 179 – 182.