2. Панна Настуся у черниці Ярини
Микола Лазорський
Важко було пізнати в цій суворій черниці веселу колись, рум’яну Яриночку Пруденкову. Перед сторопілою сотниковою Висоцькою сиділа мовчазна черниця, запнута чорною хусткою з трохи виснаженим, восковим видом і терпким поглядом в засмучених очах. «Не можна пізнати», – думала сотникова, приглядаючись до черниці. Її в цій келії лякало все: лякав сутінок в кутках тісної кімнати, лякало блимання лампади, шарудіння миші, стук гілочки у вікно, моторошно навіть було дослухатись до тої тиші. Здавалось, ніби лежить тут мрець. «І євангеліє розкрите на столі, – думала сотникова, – ніби щойно читали над покійником». Вона не знала, що казати, але якось наважилась:
– Чи пізнала мене, сестра? – спитала вона несміло.
Сестра в чернечій одежі привітно всміхнулась і сотниковій здалося, ніби майнула тінь колишньої принадної панни Ярини з Лемешів.
– Пізнала! – шепнула вона й знов усміхнулась. – Панна сотникова, щоправда, змінилась, але змінилась на краще: панна зараз, як маків цвіт.
Сотникова схилила голову.
– Сестра теж змінилась, – тихо відрекла вона.
Черниця мовчала, згодом мовила:
– Для миру може змінилась, то добре: я Христова служниця і радію з того.
Запанувала тиша. Не скоро спитала:
– Чи всі здорові у Лемешах?
– У Лемешах сталося багато змін: дехто помер, багато взяло шлюб і нові родини живуть в нових садибах, село більшає. Є такі, що виїхали назавжди.
– Хто такі? – розважно питала черниця.
– Пані Розумиха: вона переїхала до Адамівки і не в просту хату, а до палацу. Її син… гм… Олекса розбагатів, живе в столиці в чинах. Сама цариця добра для нього, добра до його матері, добра до всієї рідні: наділила грішми, маєтками, а Кирика послала в науку за море.
Черниця слухала спокійно, навіть байдуже, не повела і бровою.
– Радію за них, молюсь Милосердному, щоб були всі здорові-щасливі, – тільки й сказала.
– Пані Докія взяла шлюб з Дорошем Стришенком, сердюцьким полковником, – вела своє сотникова. – Тепер їде до столиці, брат Олекса кличе, ніби сама цариця хоче побачити найменшу сестру Олексину. Вже мати їздила на поклон, дякувати за сина, нині їде Докія з чоловіком.
Трохи помовчала й додала:
– Пані Докія згадувала вас, сестро, земно кланялась.
– Віддаю і я їй земний поклон.
– Пані Докія питала: чи хоче сестра щось передати до столиці? Якесь може слово, вона від щирості передасть… до палацу.
Черниця схилила голову. Чути було, як десь у кутку шаруділа миша; від неясного світу воскової свічки лягали довгі тіні на стелі й за вікном раз-у-раз стукала в шибку гілочка бузку.
– Знаменую всіх святим хрестом…
– Я тут буду ще завтра, помолюсь у вашій церкві. Може, сестра щось надумає…
Але черниця суворо мовчала. Панна сотникова лячно глянула на неї і, щоб не дослухатись до тоскної тиші, спитала:
– Сестра багато працює?
– Так, – терпко відрубала черниця. – Працюю в шпиталі й школі.
Видно гостя вже надокучила їй. Переборюючи нехіть, все ж розказала дещо про школу.
– Було важко на початку, нині, хвала Богу, призвичаїлась. Мати гуменія дала в допомогу дидаскала. Дидаскал той не простий собі чоловік: вчився у Києві й сам вчив у колегіумі харківському, бував і в мандрах десь у Німеччині. Тільки чудний він якийсь: цурається вигоди, любить село, простих селян, просту одежу, просту хату. Ходить в сіряку, латаних чоботях, їсть просту страву й спить, де приткнеться. У торбі своїй носить книжки, каламар і перо: коли вибере довільну годину, багато пише, а підписується по чудному: «Старчик», хоч і не старий сам.
Повідаю чи про того дидаскала, черниця пожвавішала, на її воскових, пожовклих щоках заясніли навіть легенькі рум’янці. Сотникова зраділа тій добрій зміні й спокійніше зітхнула. Навіть келія видалась не такою понурою.
– І всі листи свої так підписує: «Старчик Григор Сковорода [14].» Молодий ще, а говорить, як старий дід, – всміхалась черниця.
– Він і живе тут? – питала здивована сотникова.
– Так, при шпиталі. Завтра панна побачить його в церкві. Він відмінний: голене підборіддя, худий, високий і з торбою. Дуже побожний і поштивий чоловік.
Примітки
14. Сковороді тоді було заледве 20..22 роки, і він перебував на той час у Петербурзі. – М. Ж., 4.02.2024 р.
Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 176 – 179.