7. Кирик поїхав за море – учитись

Микола Лазорський

Розуми вже знали про бажання старшини запросити царицю до Києва. Невідомо було тільки, хто поїде просити, які саме депутати, але й це не важко було вгадати: очевидно, будуть зацні колегіянти.

– Думка добра, – казав Дараган, поглядаючи скоса на Кочубея. – Годиться й нам показати цариці нашу лавру.

– Може, тоді приїде і наш граф Олексій, – зітхнула Наталія Демидівна. Вона сиділа у м’якім фотелі й гаптувала онукові сорочку.

– Аби погодилась цариця, – кинув і собі пан Закревський, – наш дорогий граф примчить, відразу буде тут.

– Не так вже й хутко воно буде, – скривився Кочубей. – Все від імператриці, буде так, як вона соізволить. Коли ж соізволить, тоді колегія сама подбає про все.

– Ми подбаємо, – буркнув Лизогуб хмарно.

– То вже як водиться, – вихопився Закревський й зичливо всміхнувся. – Там послухають тільки наших генералів – колегіянтів… Їх послухають, а не когось там…

– Мабуть, і дарунки повезуть милостивій цариці? – хитро мружачи око, спитав Дараган.

– Без дарунків не поїдемо, – кинув хорунжий Ханенко.

– Повеземо всього, повеземо і благословення митрополита: золотого хреста й святу просфору. Все буде як слід.

– А коли ж усе те буде? Коли панство поїде? – клопоталась Розумиха. – Треба так припасувати, щоб уся моя родина їхала з депутатами, так було б краще.

– Баритись не будемо, паньматко, – потішав її Ханенко.

– Справимо весілля пана осавула, потанцюємо, а тоді вже і в мандри, – всміхався він.

– Чарку в дорогу і Бог велів, – всміхнувся й собі Закревський.

«Треба привчатись і собі гладенько теревенити з панством, – думав він, потираючи руки, – спочатку із своїм панством, а тоді вже й з московським, гладенько. Уклонюсь цариці в ноги і… піднесу отой килим, що купив у персіянина на полтавському ярмарку. Шкода, правда, добрі гроші дав, та все ж може за того килима дістану сякий-такий маєток, приміром, маєток скатованого мазепинця полковника Чечеля… пишний будинок!»

– А, може, не так воно буде, пане хорунжий, – замислено відрекла Розумиха.

– Так і буде, ясна пані: побряжчимо підківками під дзенькіт бандур та сопілок, – вже сміявся пан Ханенко.

– Я чула щось інше, пане хорунжий, – і стара Розумиха поклала гаптування на канапу.

– Що саме? – нашорошився пан Валькевич.

– А те… про ваші заручини, пане осавуле, знають вже у столиці. Мій Олекса написав мені, що государиня дуже хоче справити шлюб ваш і весілля у неї, в її палаці. Про це ніби дадуть вам знати з Глухова не сьогодні-завтра.

Пан Ханенко тільки почухав потилицю. Осавула здивовано мовчав: йому було і радісно і воднораз чогось шкода. Він встиг тільки хмарно сказати:

– Такої вістки я ще не добув з міста.

– Добудете, пане осавуле, певно добудете, коли пише граф.

Кочубей перший поспішив поздоровити пана Валькевича, хоч і недолюбляв того пана.

– Її величність, – казав Кочубей, – любить розваги, а найпаче шлюбні інтереси закоханих пар; шлюб пана осавула – то вже ціла подія при дворі.

– Я сам так думаю, – озвався лагідно й Лизогуб. – Государиня дуже поважає пана осавула.

– Мабуть, сама вбиратиме й молоду до вінця, – всміхнулась Розумиха.

– То вже як водиться… кха, – кахикнув Закревський, не знаючи, чи радіти з того, чи заздрити.

Валькевич хмарно мовчав.

– Гадаю, пан осавул радіє з такої гарної несподіванки: весілля ж відбудеться на очах самої цариці! – питала Розумиха, поглядаючи на Валькевича.

– О, так… шкода, що дома не потанцюємо… по-нашому.

– Те не втече, – смикнув вуса Лизогуб. – На Гетьманщині зіб’ємо велику куряву, аби живі-здорові вернули додому.

– Привеземо гуртом молоду пару, – підняв брову пан Дараган і молодецькі стукнув пальцем по табатирці.

– Саме впору, коли хміль зацвіте: обсиплемо молодих хмелем, щоб щасливі й веселі були все життя! – вихопився Закревський і бундючно глянув на свояка, а сам заклопотано думав: «Чортів син отой осавула: як Бог свят, дістане маєток у дарунок, як Бог свят… ото щастить люциперу! гм… і він пхається до царського двору! Завтра ж сам провітрю килима, сам і спакую, нечиста несе їх до столиці!» Пан Дорош мовчки й байдуже слухав. До нього підійшла дружина.

– Подумати тільки, – говорила вона пошепки, – яке щастя випало пані сотниковій!

– Ти заздриш? – питав Дорош трохи здивовано.

– Боронь Боже! Вразила несподіванка, тільки й того; з мене доволі й мого щастя, – і вона поклала маленьку ручку на плече чоловіка.

– Панна сотникова заслуговує того, – в задумі озвався Дорош.

– Я теж так думаю: вона гойна панна.

Пан Ханенко підсів ближче до Розумихи й байдуже спитав:

– Може, «наш граф» ще пише про які новини?

– Хіба вам мало того? – засміялась стара пані, беручи до рук шитво.

– Не все ж і за пана осавула, може, що й інше є.

– Інше то вже дрібниці… Пише за Кирика.

– Цікаво, як там живе Кирило Григорович?

– В науці він: хотять там зробити з нього парсуну: граф пише, що Кирик беручкий до науки.

– Так, Кирик панич з кебетою, – встряв до розмови Дараган. – І науку загнуздає, як степового коня, не побоїться.

Пан Закревський кинув палити й став дослухатись: «Чого той хорунжий випинається, як шкураток на вогні: мабуть, моститься зачепити село Карлівку після Бірона, гляди мені, пане, все одно не витанцюєш, на цей маєток знайдуться кращі за тебе, дарма що генеральний хорунжий».

– Так, хлопець, беручкий, – відрекла Розумиха, – це помітив ще пан дяк.

– З нього вийде парсуна… кха, – кахикнув Закревський і дзенькнув острогою.

– Наш граф хоче послати його за море по вищу науку, цього хоче й милостива цариця.

Дараган мугикнув, Закревський нагиндичився й скоса глянув на Кочубея. В Адамівці вже нічому не дивувались: цариця стала ніби своєю людиною в сім’ї Розумів. Вона хотіла послати Кирика за море; виходить, так і треба, і нема чого дивуватись: так стелять гладко тільки Розумам, Розумам і всім їхнім родичам, більш нікому. Дараган замислився: «Зроблять з Кирика генерала, – думав він заклопотано, – може до нас пришлють на місце Безбородька. Все може бути. Треба переписатись до його регіменту, як тільки приїде в Гетьманщину. Тоді, Павлусь, будуть у тебе маєтки, не гірші Кочубеївських. Дивись, Павлику, в обидва!» У критичні хвилини пан Дараган мав звичку голубити себе.

– Коли ж він поїде? – мляво питала Віра, наливаючи чоловікові каву.

– Ніби вже й виїхав до Німеччини й далі кудись, не второпала куди саме: чудні назви, – відрекла мати.

– Невже сам поїхав? – дивувалась Парася. – Молодий ще.

– Втрапить, не в тім’я битий: Кирик вміє показати себе, – торочив Дараган.

– Наш граф пише, що Кирик поїхав не сам, а з своїм навчителем та опікуном графом Тепловим, – повідала стара Розумиха не хорунжому, а чомусь пану Кочубею.

– А-а-а, – лагідно протяг обозний, – то добре, то дуже добре.

Теплов був йому великим приятелем, навіть кумом, і Кочубей ждав його до себе в Диканьку. Він, правда, бачив, що з яйця вилуплюється новий двірцевий фаворит, але все ж Кирик в руках досвідченого Теплова, на думку Кочубея, буде позбавлений авторитету при дворі так само, як і його старший брат. Інше діло в Гетьманщині. Коли після науки «блазень» приїде додому як парсуна, тоді буде гірше. А втім час покаже.

І всіх їх так само дуже цікавила доля молодого Розума: де він буде працювати – в Московії, Гетьманщині чи амбасадором за морем. Остання думка була просто неприпустимою: занадто був молодий, недосвідчений, міг бути хіба що першим секретарем в амбасаді. Але що він десь працюватиме, було видно з усього: його подорож за море яскраво промовляла за те. Кочубей вже нікого не слухав, йому набридло адамівське панство, проте він байдуже спитав:

– Мабуть, Кирило Григорович буде працювати в якійсь міністерії?

Сказав і в думках вилаяв себе: не годилось тут виявляти своїх гадок, та ще й при хорунжому. Але його підхопив Лизогуб:

– А, може, до нас, у Глухівську колегію? – закинув він гачок.

– Про таке не пише граф, такого немає в листі, – просто відрекла Розумиха. – Правда, згадував, ніби Кирик хотів побачити Опанаса, старого пасічника, та ще сестричку Докійку, хотів дуже приїхати, але не пустили. З тим і поїхав за море.

Пан обозний скосив очі на Лизогуба й став прощатися з старою Розумихою.

– Мусимо їхати, – говорив він лагідно до пана Закревського.

– Зустрінемось у Глухові, – сяяв щастям Закревський. – Відтіль й покотимо до столиці, до самої милостивої цариці.

Але старшини вже не слухали «боднаря» й сквапно йшли до вестибюлю. Вони справді спішили до Глухова побачити декого з старшин і найпаче генерального писаря Безбородька. Той щойно з столиці і скаже більше, ніж лист «лемешівського пастуха».

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 190 – 195.