9. Колегія радиться про Запоріжжя

Микола Лазорський

Сьогодні в колегії людно. З’їхалась уся генеральна старшина, пани полковники, сотники та бунчукові. З Січі прибув кошовий Мелашевич, а з ним разом і пан писар Скапа. Січ хоч і не підлегла була управі гетьманського уряду, а все ж усе робила за згодою колегії, як того бажали і в Москві. Через свого резидента Москва раз-у-раз нагадувала січовій старшині про походи, роботу всяку, різні січові повинності. Був тут і полковник Абаза з Полтави й управитель канцелярії управи пан Почека.

Збирались радити.

За великим столом супроти портрета цариці Єлисавети сиділи колегіянти та полкова старшина разом з москвинами. Насамперед треба було обрати депутатів до Петербургу просити царицю приїхати до Києва вклонитись святим лаврським угодникам. Боялись незгоди, найпаче не хотіли суперечок з москалями. Але все йшло гладенько: вибрали головою депутації полковника Апостола без перешкод. Правда, москвини князь Барятинський та генерал Бібіков домагались послати «надежного» стародубського полковника Толстого, але скоро відступились, коли колегія обрала депутатами Кочубея, Лизогуба та родичів Розума – Закревського і Дарагана. Цих старшин москвини не боялися і вважали їх «своїми, перевіреними людьми». Полковник Апостол мусив скласти до ніг її величності цінні дарунки й просити уклінно від всього козацького народу, війська січового та всіх полків Гетьманщини приїхати до святого града на гостини.

Колегіянти полегшено зітхнули, збувшись одного клопоту: уся старшина знала, як важко радитись з московськими резидентами бодай і в дрібницях. Після невеликої перерви возний зачитав супліку війська: кошовий просив управу колегіянтів заступитися за Січ перед ясною царицею, а саме: заборонити московським загонам потурати зайдам з Молдавії й не дозволяти чужинцям селитись по паланках. До всього просив ще дати спочивок козакам від тяжких походів та канальських робіт. Справу слід би доручити полковнику Апостолу або ж послати січову депутацію. Проти тієї супліки зараз же став Барятинський: він ненавидів кошового, ненавидів Січ й усіх січовиків. Москаль нагально пішов проти Мелашевича.

– Коли ви сиділи у татарів, тут було тихо, – кричав він, злісно поглядаючи на кошового. – Тепер, коли вам дозволили повернути в паланки, ви знов колотитесь. Невже, пане кошовий, ви забули Лубенські приписи! Адже ви їх сами підписали й не смієте їх нехтувати. Наші накази для вас закон. Паланки широкі, ті дикі степи треба заселити. Петербург так і робитиме: козаки свавільно не ходитимуть у походи, бо дали на те згоду в Лубнях нашим військовим депутатам. Ми не дозволимо ламати договора, не дозволимо козакам вигрівати боки на сонці та дурно їсти галушки! Хай ідуть робити.

Кошовий понуро мовчав. Тоді покрутив вуса й терпко відрубав:

– Паланки споконвіку наші, а не московські. Ми прийшли з татарських степів додому, до своїх хат, а не в Московію. За це ходили в походи, на канальські роботи і ніколи не ламали того, що підписали. З ваших важких походів приходили виснажені й покалічені, багато зовсім не вернулося, а полягло на бойовищу. Ті ж, що прийшли, не могли знайти покою й дома: в паланках наших господарюють зайди, чужинці, взяті під опіку вашим військом. Отже Лубенські приписи ламаєте ви, а не ми. Це ми хочемо виправити: чужинців ми не пустимо до своїх земель. Про це саме недавно вам писав і турецький султан, щоб не переманювали балканських ворохобників до себе та не робили з них військову силу, яка б непокоїла Туреччину з чорноморських берегів.

Але йому не дав говорити генерал Бібіков. Червоний від гніву, він люто зашипів:

– Так говорити перед лицем її величності! га! – і він показав на портрет Єлисавети. – Га, так говорити може тільки зрадник!

Мелашевич вже стояв. Він теж втопив очі в москвина, і коли той з великої люті не міг вимовити й слова, кинув:

– Не лякайтесь, пане генерале: зради не чути. Говоримо про Лубні: хто зламав договір – ми чи ви? У договорі немає такого, щоб по паланках хазяйнували москалі та різні зайдиголови. То гвалт! Цариця не знає про це, і наші депутати будуть просити її заступитися за січовиків: січовики заслужили спочивок і свою хату.

– Це Мазепин побратим! – звомпив Бібіков. – Як сміє пан кошовий так говорити! Я… я… арештую!

Тоді голова колегії пан Кейт стукнув долонею по столу:

– Не треба галасу, – суворо мовив він. – Не личить таке робити генералу. Мова мовиться про неспокій в паланках, про що не знає генеральна старшина. Саме про це й говорить пан кошовий, говорить, як живуть сьогодні козаки по своїх паланках. Копія Лубенського трактату ось на столі. З неї видно, що на козацьких землях живуть тільки козаки й нові поселенці можуть селитись там тільки за згодою січового лицарства і тільки з Гетьманщини; пакт підписано обидвома сторонами. Пан кошовий, правда, говорив про нелад в паланках, але той нелад мав характер локальний, зараз нелад загострився, поширився на всі паланки. На мою думку, козацтво має право алярмувати і просити управу о справедливість.

Тоді князь Барятинський тихо і якось зловісно спитав:

– Ваша вельможність вважаєте, що тут порушено справедливість?

Кейт здивовано глянув на князя й тільки знизав плечима.

– Ми розглядаємо справу січового козацтва, а не справу пана кошового, – скривився він, огидно глянувши на князя. – Пан кошовий тільки свідчить про велику шкоду, заподіяну чужинцями в паланках козацьких. Зацна особа, перша людина січового лицарства свідчить про це, і ми не маємо права не вірити пану електору. Гадаю, справу не слід переносити до Петербургу, а розглянути на місці.

– Рекомендую скласти мішану комісію для огляду заселених пунктів на паланках та розглянути на місці матеріали, зібрані кошовою канцелярією, – поспішав затамувати справу пан обозний.

Колегіянти мовчали. Тоді озвався знову Кейт:

– Я не проти комісії, то добре: хай розгляне матеріали та виїде в місця найбільш загрозливі, на думку пана кошового.

Стукаючи пальцем по столу, Безбородько укінчив думку голови колегії:

– Коли управа виявить направду якісь зміни в паланках, не передбачені Лубенським трактатом, вона, управа тобто, мусить просити Петербург переглянути той трактат і відповідно до нових змін, спостережених комісією, перефасувати дещо або й зовсім скасувати застарілі пакти на користь Запорозької Січі.

Князь Барятинський лагідно всміхнувся й підморгнув генеральному писарю: він бачив, що такою постановою справу можна затягти на цілі роки, а тим часом Петербург робитиме своє. Поданого йому паном Почекою протокола він легко підписав і підсунув генералу Бібікову: той мовчки й люто поставив своє ім’я. За ним услід стали підписувати протокола всі колегіянти.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 196 – 200.