4. Настуся і дидаскал Сковорода

Микола Лазорський

Сотникова йшла вузькою стежкою просто до цвинтаря, де росли старі липи. Щоб втихомиритись, рвала листя подорожника й тулила до чола. Недалеко від церкви сіла на лаву й довго так сиділа в глибокій задумі. Підвела голову й дивилась, як меткі ластівки кулею зривались з білого карнизу й летіли в синю імлу, веселі й гомінкі. Оглянула цвинтар і тополі.

І тільки зараз помітила, що на могилках не сама: біля кучерявої калини, просто на траві, сидів якийсь чоловік. Був підстрижений, мов судовий писар, «в скобу», в старій свиті, високих чоботях; мав засмаглу худорляву твар, підборіддя голене, пожовкле, гостре. Біля нього лежала торба й осторонь довгий ціпок. Цей чоловік сидів без руху, підібгавши ноги по-татарському й держачи на колінах книжку. Але хоч і читав, все ж час від часу скидав оком на панну сотникову; скоро помітив, що й вона поглядає на нього, тоді дбайливо згорнув книжку, сховав до кишені й лагідно спитав:

– Чому панна така засмучена?

Голос був приємний, рухи поважні.

«Чи не старчик це часом, про якого говорила черниця?» – подумала сотникова. Не надумуючи довго, просто спитала:

– Часом ви не вчитель тутешній, пан Сковорода?

– Так, панно, тутешній дидаскал, – всміхнувся він. – Але направду сказати – я не тутешній.

– Хіба ви не живете в Пушкарівці?

– Де доведеться, там і живу. У добру годину живу і в полі: маю тоді за дах оксамитове небо й велелепні зорі.

Панна дивилась на нього широко відкритими очима.

– Хіба хати немає вам де переночувати?

– Нащо ночувати в хаті, там тісно. Я ночую у Божому палаці, заколисує мене пташиний спів, а розбуджує свіжий вітерець.

І він якось по-дитячому всміхнувся.

– То ви, мабуть, пан Старчик? – дивувалась сотникова.

– Так, серце, так: Старчик, чоловік Божий.

– Казали люди, що ви всякі премудрості знаєте.

– І-і-і… дитино! Люди накажуть, аби слухали. Моя мудрість – піщинка морська.

– Все ж хоч і піщинка, а мудрість, я й того не маю, а зараз так і зовсім без тямку.

Старчик мовчав.

– Я питав панну, чому засмучена, – відрік згодом. – Чи, може, потрапила на стежку з споришем? Коли панна мовчить, то я дотулю своє слово, бо бачу панна з діткливим, чуйним серцем, а коли так, то щиро дослухайся до того, що говорить воно, – не помилишся, серце не заведе.

Він згорнув торбу й підвівся.

– Молоде серце не схибить, – додав він.

Сотникова вклонилась низенько, наче ветхому діду.

– Я хочу бути доброю до всіх, – зітхнула чомусь вона, згадавши молодого старшину.

– Панна і є направду доброю, – сказав дидаскал, скидаючи на плече торбу.

– Я хотіла б, щоб усі були щасливі так, як щаслива я сьогодні.

– І сумна і щаслива. Ох, панно, панно: химерне бажання, казкове бажання, царське, – і старчик взяв ціпок у руки. – Добра ти панно, то так, але проста.

Він зняв латану шапку, вклонився й легкою ходою пішов до воріт. Панна сотникова дивилась йому вслід і на останку гукнула:

– Якого серця треба, щоб все те не було казкою?

Старчик пристояв і махнув ціпком:

– Царського серця треба! – і зник за брамою.

«Не розумію того чоловіка», – думала вона. Згадала мимохіть черницю Інокентію, розмову у келії, її трепетне благословення хрестом святим того, хто так зухвало став був їй на перечепі. «Черниця та має серце царівни. Важке те бажання, старчик правду казав».

До господи прийшла пізно, нічого не сказала батькові про зустріч з диваком-дидаскалом. Пан сотник скидав оком на доньку, зітхав і мовчки палив люльку.

– В обідню пору був осавула пан Валькевич, – мовив він нарешті. – Ми ждали тебе довгенько… гм… й не діждались.

– Я була на цвинтарі, – ледве проговорила донька й сіла на лаву.

Пан сотник підняв брову.

– То добре, там багато святих могил, – тільки й сказав батько.

Настуся мовчки розглядала візерунок гаптованого обруса. Пан сотник ще раз скинув оком на мовчазну доньку, легенько стукнув пальцем по столу й підвівся. Вже на порозі сказав:

– Пан осавула обіцяв прийти увечорі. Я… гм… дозволив: пан – достойний старшина, гойний. Кращого зятя мені й не треба, а тобі й не личить тікати від нього… коли серце бажає. Привітай дорогого гостя, як годиться сотниковій дочці. Пан старшина просив, подай, серце, рушники.

І батько ніжно уцілував схвильовану доньку.

До пізніх півнів сидів пан сотник край вікна і все палив люльку. У місячному сяйві йому видно було, як його кохана єдиначка Настуся ходила в дубовій алеї з паном осавулом. Дивився й думав: «Ох, молодість, молодість! Не журиться ні об чім, живе хвилиною щастя-марива. Здається, моя Настуся найшла собі пару. Здається, що так. Що ж, пара гойна; хоч і важко старому, а приспів уже час віддавати заміж, час розлучатись. Пора ставати їй на рушники, а мені, старому, няньчити онуків».

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 182 – 185.