Час говорити

Софія Малильо

Душе моя, пора нам говорити,

Осмислити свій шлях несамовитий.

З тобою ми у тому не провинні,

Що уподібнились німотній худобині,

Яка добро і зло інстинктом розуміє

І тільки висловитись не уміє,

На доброту глядить з довір’ям, як на друга,

На зло – завмерши, бо воно – наруга.

Воно було жорстоким, буде завше,

Не може бути, кривди не завдавши, –

В насиллі – вся його найвища насолода:

Така його програма і природа.

Душе моя, не забувай ніколи,

Яку народи ніч перебороли.

Не пощадив їх лютий Торквемада.

Зазнала лиха й наша вся громада.

Нагорювалися і ми з тобою, –

Весь край наш був ареною розбою.

О, скільки душ в стражданнях захлиналось,

В тюремний мур в розпуці розбивалось,

Кривавилося на дротах колючих

І попеліло в почуттях гнітючих!

Немає слів, ніде тих слів немає,

Щоб силою зрівнялись з тим відчаєм.

Донині зло те нас трима в лабетах.

Його заложником була уся планета.

Ракетами на нас дивилась недовіра,

Боялася в людській подобі звіра.

Ракети стали головним багатством.

Їх лаяти вважалось святотатством.

Вони створили нам міцну основу,

Щоб будівництво починати знову.

Кріпися, душе! В світі цім жорстокім

Ти вже не жертва, й ти – не одинока.

Знайшлась у тебе подруга чудова –

Душа нетлінна предківського слова.

Дружіть же і збагачуйтесь навзаєм,

І хай вам доля щиро посприяє.

Доволі вам наруг і кривд терпіти,

На світлі здобувайтеся орбіти.

А рід наш теж, осиливши знемогу,

В майбутнє знайде осяйну дорогу.

22/III-1990.