Втрати

Софія Малильо

Немов пекучий жар, так біль у серці тліє,

Коли читаєш про страшні події.

Не так давно громами люті-злоби

Сумщину потрясав безпам’ятства Чорнобиль.

Старі церкви, роковані до злому,

Дістались в жертву «Харківвибухпрому».

Століттями до нас подвижницьки стояли,

Перестояли руйнівні навали;

Минув їх демон сталінської смерті,

Тож вижили, зневажені й обдерті,

Щоб на очах у нас віддати душу Богу,

Нам на ганьбу і на пересторогу.

Безмірні втрати. Скрізь – безмірні втрати.

Уже й природу розп’яли пілати.

Лиш за десятки літ владарювання Хама

Дніпро став – не Дніпро, а лиш клоачна яма.

Хто зможе і коли понищене вернути,

Річки, ставки, поля очистить від отрути?

Хто варвара навчить Природу шанувати,

Відчути серцем злим: вона нам – Мати. Мати!

Не піддаваймось звичці нашій давній –

Ятрити душі в самокатуванні.

Хай їх, нарешті, знов теплом зігріє

Весіннє сонечко цілющої надії.

Бо ж Час не зупинивсь, він творить знов Епоху.

З багна минувшини виходимо потроху,

Там залишаєм все гидотне і трагічне

І знов шукаємо те, що нетлінно вічне.

Знов повертаються знеславлені святині,

З минувшини встають, народжуються нині.

Музеї і пісні. Дні пам’яті врочисті.

Мільйони серць палких. Любові ріки чисті.

І хай подекуди вершать ще суд пілати,

Хай звідусюди ще волають кривди-втрати, –

Долаймо спрагу самокатування.

Новій Епосі – світлі сподівання!

2/IV-1990.