Кобзарі. 2. Лихоліття

Софія Малильо

У тридцяті роки збирали їх: кілька сот під Полтаву, біля тисячі – до Харкова. Кобзарі радо поїхали – у вишиванках, у святкових строях… І жоден не вернувся. [ж-л “Київ”, 1969, № 12, стор.8]

Всім на світі давно уже звісно:

Лиха доля в кобзарської пісні,

Бо яка ж буде пісня в народу,

Що утратив державну свободу.

Коли Хмеля не стало на світі,

Поламали його заповіти,

Не схотіли по совісті жити

І хліб-сіль по-братерськи ділити.

Занепала ущент Україна,

Застогнала у війнах, руїнах,

Честолюбці із люттю-злобою

Роздирали її між собою.

А сусіди? Звичайно – сусіди :

Їм на руку ті чвари, ті біди.

Що тиранам до муки народу?

Нехай гине панам на догоду.

Підростали нові покоління

У неволі, у путах розтління,

Одвертались од матері діти:

Чи ж із Нею – і їм убожіти?

Їм сприяла Північна Пальміра,

Їм од неї – опіка й довіра.

І свого домоглися царі :

Не творили вже дум кобзарі,

Лиш тайком – бо ж і лаяли, й били –

Тих співали, що предки створили,

Бо в старців-злидарів одиноких

Обернули поетів-пророків.

Та найгірше, страшне лихоліття

Принесло їм двадцяте століття.

У тридцяті, в жорстокі, криваві,

Їх зійшлось кількасот під Полтаву,

Біля тисячі – в Харків зібралось,

Буцім свято гучне намічалось,

Свято думи, кобзарського слова.

Кобзарі – у святкових обновах –

В вишиванках, у строях козачих…

І ніхто їх вже більше не бачив :

З того форуму, свята звітності,

Побрели вони в далеч вічності.

17-19/II-1990.