Сіль землі. 1

Софія Малильо

Стара я, люди добрі,

Уже недомагаю,

Вже за далекий обрій

Я думкою сягаю.

Готуюся до звіту

Перед судом всевишнім,

Та ніде правди діти, –

Люблю ще світ цей грішний.

За сонечко і зорі,

За тишу – й гомін грому,

За радість – і за горе,

І за щоденну втому.

Та найбільше люблю я

Оту святу землицю,

Що щедро нам дарує

І хлібець, і водицю.

Хай будуть навік-віки

Живі й благословенні

ЇЇ озера й ріки,

ЇЇ лани священні!

Щоб води вирували

Від рибного багатства,

Щоб зір нам звеселяло

Неугомонне птаство,

Аби щоднини зрання

Лились в людські оселі

Той щебет, цвіріньчання,

Витьохкування й трелі.

То твій, природо, голос,

Що душу звеселяє.

Травинка, квітка, колос, –

Усе живе й співає.

Ти нам даруєш, мати,

Усі свої багатства.

Тебе не шанувати –

То гріх і святотатство.

Прости, природо мила,

Терпляча, добра, тиха,

За все, чим осквернили

Тебе пахолки лиха.

О земле, рідна нене!

Я радуюсь і плачу.

Прийми любов від мене,

Прийми й сльозу гарячу.

Пройшли роки зухвалі

І невимовно злії:

Насильство і печалі

Вбивали наші мрії.

Жахливі лихоліття

Промчалися над нами.

За все, що сталось в світі,

Ти не провинна, мамо.

1-5/II-1990.