Сіль землі. 3. Пам’ять

Софія Малильо

Люблю тебе, природо, –

Тварин, повітря, землю,

І славлю твою вроду,

І все в житті приємлю.

Усе приємлю свято,

І немічна, і вбога,

Від тебе, щедра мати,

Й від Господа святого.

Та доки мені дихать,

Клясти не позабуду

Тих, що страшного лиха

Завдали добрим людям.

Тих демонів пекельних,

Отих жерців могили,

Що до страждань смертельних

Народ наш присудили.

Страшні були дні й ночі

В зимовій холоднечі…

Смутні, печальні очі,

Дитячі і старечі.

Вони не вимагали,

Уже і не просили,

Німотно лиш благали

І гаснули без сили.

Скрізь – пухлі, аж блищали,

І висхлі, мов скелети…

Їх до весни ховали

У снігові замети.

У снігові замети,

У білії могили,

Бо хоронити мертвих

Живим вже бракло сили.

Отак їх проводжали

На вічний супочинок:

І труби не ридали,

І не було поминок.

О Боже, Твоя воля!

Не устаю питати:

Як міг Ти ту недолю

Терпливо споглядати?

Ти ж бачив озвірілих,

І Ти не покарав їх,

Отих, що скаженіли

У дикому безправ’ї,

Отих, що безборонно

Антихристові в жертву

Вбивали ті мільйони,

Ту землю напівмертву.

О, як мені, провинній,

Тобі не дорікати?

У пам’яті й понині

Вмирають моя мати.

У пам’яті й понині

Напівмерці ходячі,

Їх очі безневинні,

Від мук страшних незрячі.

У пам’яті навіки

Ридатимуть безгласно

Ті діти – ніжні квіти,

Понищені дочасно.

Молімось, добрі люди,

За підло убієнних.

Хай душі їхні будуть

У вічності спасенні.

1-5/II-1990.