Кобзарі. 1. Думи

Софія Малильо

То не розум бунтує свавільно,

Не уява нуртує довільно,

І не серце біди собі марне шукає, –

То лихо недавнє й сучасне,

Й загальнонародне і власне,

З минулим понад віки розмовляє

І від смутку-печалі ридає.

Ой десь-то там полем Килиїмським,

Та шляхом тим битим ординським, –

Там козак молоденький гуляє.

Не боїться отой козаченько Голота

Ні огня, ні меча, ні третього болота,

Ні чужих городів і ні сіл не займає,

Тільки волю від ворога захищає.

Ой там, за віками за сивими,

З козаками невольними-нещасливими

Маруся, попівна Богуславка розмовляє

І на яснії зорі, на тихії води,

В край веселий безмірної вроди

Їх з темниці турецької випускає,

На дорогу їм щастя бажає.

Ой там не то Дмитер Корецький,

Не то Байда-Димитр Вишневецький,

Перший гетьман преславної Січі,

В Царгороді як лицар-герой погибає,

Та від віри дідівської не відступає,

Ще й глузує з тирана у вічі,

Та й не раз, і не двічі.

Ой там бандуристи-рапсоди

Складають пісень про козацькі походи.

Вони з товариством – і в будень, і в битвах.

Їхнє слово – то лицарству слава і шана,

Віроломству і кривді – догана,

За полеглих – гаряча молитва.

Ниє серденько жалем безсилим :

Скільки ми тих скарбів розгубили!

Ще спасибі – хоч щось записали

І десь там, не у нас, видавали,

Й чужомовнії коментарі

Нам тлумачили дух кобзарів.

Щось-таки вберегли всім на диво.

Отака наша доля зрадлива!

17-19/II-1990.