Співає Кубанський козачий хор

Софія Малильо

Чорноморська пісня, люба й благородна,

Щиро українська, споконвік народна,

Із джерел священних предків-козаків…

В пісні пломениться пам’ять того роду,

Що йому під сонцем нема переводу

І присно не буде, вовіки-віків.

У пісні, неначе казкова жар-птиця,

Лукавого дотепу буйство іскриться

І радість прозору в серцях полиша.

Як дівчина-горлиця

До козака горнеться,

Так до співаків – глядачева душа.

Спалахує пісня поривчастим маршем, –

Ні смуток і горе під гнітом монаршим,

Ні кривди недавні не вбили її.

Та пісня про вічну Марусину вроду,

Про слізне прощання нового походу

Жива на Кубані в козачій сім’ї.

Врочисто і світло

Злітають слова “Заповіту”, –

Минуле й сучасне пророче сплітаються в нім.

І дума велична, мов слово молитви,

Про поле сумне Берестецької битви

Єднає усіх в потрясінні однім.

В тих думах натхненних, зворушливо чулих,

До нас промовляє буремне минуле –

І слава, і втрати заснулих сторіч.

Чому ж то журились в піснях чорноморці?

Їм в спогадах мрілись діди-запорожці,

І в снах привиджалася Вольниця-Січ.

Коли зловороже свавілля монарше

Республіку Січ зруйнувало назавше,

То світу явивсь чорноморський козак.

Пізнали його і відвагу, і силу

Фортечнії мури й вали Ізмаїла

В огні відчайдушних козацьких атак.

Тоді-то за службу і доблесну й вірну

Козацьку громаду не надто покірну

Подалі від скель родового гнізда

На тихій Кубані гуртом поселили,

У край чарівної плодючої сили,

Щоб Січ забували у мирних трудах.

Спливали роки, і минали століття,

І мрії батьків розцвітали у дітях,

І ось вони – рідні, свої – серед нас.

Усміхнені й щирі, шляхетні та горді,

Іскряться чуттями в нев’янучій вроді

І пісню дарують – безсмертя алмаз.

Зичливі й гарячі, і любі-кохані,

Козацькі нащадки з просторів Кубані!

Ми з вами – притоки одної ріки.

Так хай же святиться ім’я ваше чесне,

Хай пісня буяє і мова воскресне

У кревнім єднанні на вічні віки!

12/III-1990.