Читаючи Шевченка

Софія Малильо

Тридцятилітній геній

Душею не лукавив,

У шмаття евфемізмів думок не зодягав.

Він чесними сльозами

Над залишками слави

В Суботові вмивався, на Хортиці ридав.

На Берестецькім полі

Оплакав гибель волі

І думав свою думу, сувору і терпку:

Чому у Пляшевої

Немає слави Трої?

Хто скоїв Україні зло-кривду отаку?

У слово нелукаве

Він гнів свій переплавив,

У нього переливши і біль народних ран.

І сипались прокляття

На одновірця-татя

За віроломство підле, за злочини й обман.

За те, що козаками,

Шляхетними кістками

Гатили трясовиння північних мочарів,

Що викрали свободу

У братнього народу

Й анафемою в храмах кляли його борців.

За те, що заплювали

Присяг універсали,

З сусідами-панами карали коліїв,

Їм зрадництвом зміїним

Віддали півруїни

На глум, і на поталу, і на кривавий гнів.

О праведний пророче,

Маяк в темнотах ночі!

Не дожилась ще свята твоя журба свята.

Ще й нині у соборах

Гримлять могутні хори

Освяченій неправді “На многая літа!”

21/І–1990.