Сусіди

Софія Малильо

Хороший сусід кращий за родича.

Народна приказка.

Живе народ. Не греки й не шумери.

Живе на власній, предківській землі.

Та доленька його – ще в сивій млі,

В полоні в невловимої химери.

Зроста народ, хоч втрат своїх не злічить,

Хоч безліч лих йому точили дух.

Минувшини цурається міщух,

І навіть ратай душу покалічив.

Живе народ, хоч розгубились сили

В борні незмірній на шляхах сторіч.

Вже ж так сусідоньки ішли йому навстріч,

Так горе і добро із ним ділили!

Вже ж так прихильно, як вони лиш вміли,

Допомагали впертому йому,

Навчали ревно мудрості-уму

І, навіть, мов своїх йому не пожаліли.

Вони його від скверни захищали,

Щоб він не збивсь на згубні путівці,

Його “єретиків”, його співців,

Як лиш вони уміли, устрашали.

У нього он які розлогі ниви, –

Таке роздолля буйним врожаям,

Та хлопам тим, холопам-гультяям

Потрібен пан, – і строгий, і зичливий.

Ішли віки. Минались покоління.

Народ воскрес на звільненій землі,

Та спадкоємці скинутих орлів

Його ділили знов без сорому й сумління.

Вони його, як і раніш, любили.

Таж як інакше? Родич, майже брат!

Невдячного, та рідного стократ,

В обіймах щирих ледь не задушили.

Так він дожив, привчений до покори,

До бойні найновішої доби.

Його історію, його скарби

Вони ж ділили ще буквально вчора.

Хоч незліченні й невимовні втрати,

Рід об’єднавсь після пожарищ злих.

І навіть тут ще той, що менший з них,

Зумів-таки хоч дещицю урвати.

Ми не шумери, ні! У нас душа жива ще,

Вона й сумна, й надією кипить,

Для неї нині наступила мить,

Що нашу долю вирішить назавше.

Мов грекам, нам – нову леліять славу,

Щоб дух злетів до зоряних орбіт,

Щоб наш відроджений прадавній рід

З нових основ нову створив державу.

Ну, а сусідам – вдячні за науку.

Багаж образ – у Лету забуття!

Для чесного єднання-співжиття

Ми подамо їм незрадливу руку.

Бо ж іншого сусідства нам не мати.

У кожного – свій споконвічний дім.

Чи ж не пора отямитись усім,

Нову главу в історії почати?

16/III-1990.