Забутливі люди

Михайло Старицький

(На мотив з венгерського)

Забутливі люди… Чи ви ж мені змала

Колись не казали щоденно, бувало,

Що нам заповідав господь розіп’ятий,

Щоб люди любились, як друзі, як брати?

Я вчув вас і серцем недужим радію,

Сховав заповіт той, як кращую мрію,

Ховав, і ховаю, і буду ховати…

За віщо ж докорі на мене вставати?

Невже пак за теє, що вірю слухняно,

Що слово справдиться і час той настане?

Забутливі люди… а в школі ж ви сами

Мене наставляли якими речами? –

Що всі ми єдиної матері чада,

Що чесність і щирість – найперша засада…

Чого ж ви з насміхом мовляєте нині,

Що я розумінням подобен дитині?

Чого ж мене гонить повсюди догана,

Що я захищаю бездольця від пана?

Що я не боюся ворожого миру,

А руку здіймаю за правду за щиру?

Забутливі люди… те слово гаряче

Й натхнуло відвагу у серце юначе,

Що тра пильнувати й кохати родину,

Нехибно за неї стоять до загину,

Хоч би й довелося в дочасну могилу

Зложити юнацьку надломану силу!

За віщо ж тепера ту саму любов

Звете ви зрадецтвом і гоните знов

Мене, коли ціле життя я складаю

За щастя, за долю питимого краю?

Забутливі люди… а ти ж, моя мила,

Голубко кохана моя сизокрила…

Чи ти ж не ділила зі мною надії,

Чи ти ж не пестила коханої мрії,

Чи ти ж не спаляла юнацькую волю

На ворога встати за люд свій, за долю?

Чого ж, як бездольця схопили до плати,

Ти так безнадійно схилилась на грати,

Не скажеш поради, як винести муки,

А тільки ридаєш, ламаючи руки?

1882

Примітки

Вперше надруковано в збірці «Поезії», К., 1908, стор. 24 – 25. Друкується за автографом (Ін-т літ. ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, ф. 15, № 6),

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 114 – 115.