Про громадські об’єднання

Ольга Пшенична

Ще раз хочу повернутися до оцінки обстановки в Україні після Чорнобильської катастрофи 1986 року. Стан суспільства в той час можна охарактеризувати одним словом – стрес. Тут варто говорити не про все, мабуть, суспільство, а про освічену його частину. Це глибокий стрес, пов’язаний із страхом не впоратися з тими ризиками, які виникли з руйнацією атомного реактора і високою радіацією. Страх не впоратися з ризиками для всього живого. Освічена частина це розуміла, а прості люди не бачили цієї радіації, не відчували її, і тому були спокійніші, і у них цього стресового стану, мабуть, не було. Стрес паралізував фактично і думки, і волю.

Але одночасно ці події 1986 – 87 років давали поживу для розуміння критичного стану нашого суспільства, цієї прірви, яка існувала між владою і народом, між владою і освіченим шаром суспільства. Але ці думки фактично були паралізовані, не було волі і бажання щось міняти, це був типовий стан стресу, коли людина завмирає в цьому стані стресу. Отак і все суспільство, завмерло і не знало, що робити, щоб вгамувати цей реактор четвертий.

І от коли на кінець 1987 року вже трохи щось було зроблено, вже якось прикритий цей був реактор трохи, тоді відчулося, що стрес потроху почав відходити, потроху послабився. Я спостерігала за нашою академічною спільнотою і побачила, що поведінка змінилася, люди розслабилися в якійсь мірі. Не були такі затиснуті і застрашені. І це було видно по тому, що критичні розмови, які зазвичай на кухнях велися, потроху почали переміщатися у двори, на вулицю, в трудові колективи, і почали ширше обговорюватися. І раз ми вже вижили, то тепер начебто жити вже будемо і надалі, вже можна поговорити про майбутнє.

Воно буде, треба про нього говорити і навіть шукати якісь шляхи, щоб воно було кращим, ніж те минуле, яке призвело до Чорнобильської катастрофи. Люди активно обговорювали статті, які друкувалися в газетах, журналах, на актуальні теми з економіки, державного будівництва. Шукали щось нове, і стало помітно, що вже не так боялися. Менше оглядалися по бокам, чи немає поряд стукачів. Може мені це здалося, може не усі це відчували, але я відчувала себе дуже вільною, абсолютно вільною і мене не лякали колишні совкові страхи, і мені зовсім не хотілося розставатися з цим почуттям свободи.

Можливо це було не в усіх, не знаю, але була якась надія, надія на покращення, на те, що зміни будуть. Мене не покидало інтуїтивне відчуття, що ось-ось повинні наступити якісь зміни, вони чекають на нас в дуже недалекому майбутньому. Ці зміни на покращення, на демократизацію суспільного життя. В пресі було багато нових ідей, якихось пропозицій, пов’язаних із Горбачовською перебудовою. Горбачов начебто приніс у політбюро нове. Оця демократизація, на яку сподівалися, була пов’язана із сподіваннями на Горбачовську перебудову, чи як тоді говорили російською – перестройка, що вона буде мати якісь плоди хороші.

НССП

Ми якось почули, що з’явилася така собі організація – Народний Саюз Садействія Пєрєстройкє. Пішли туди дізнатися про неї більше, пішли на збори цієї організації. Вони збиралися в кінотеатрі «Дружба», знаєте, в цьому високому будинку на Хрещатику. На зборах було чоловік сто, мабуть, коли ми там з’явилися. Зборами керували троє чоловіків, які сиділи за столом президії, і одна жінка. Як я потім з’ясувала, це були Зирянов Олександр Якович, Ємець Олександр Іванович, Шейкін Олександр Никифорович і жінка Наталя Петрівна, не пам’ятаю її прізвища.

Я була на трьох чи чотирьох зборах цієї організації. Завжди було присутніми десь сто-двісті чоловік, не більше. Дискусії велися на ті самі теми, якими були повні газети і журнали – «гласность» і «перестройка». Нічого нового там я не почула і навіть коли дискутували, то якось дуже це було все стримано і нових ідей в усякому разі там я не чула.

Чогось корисного для практики теж не чула, мені було, прямо скажемо, не дуже цікаво. Але одні збори я добре запам’ятала, бо тоді кілька чоловік підняли національне питання, питання потреби в державності України і так далі. І тут же почалась досить гостра дискусія. Але рівень її був не дуже, не дуже аргументовані були виступи, але що цікаво – все звелося до тези за новий Союз. В усякому разі керівництво, це був пам’ятаю Олександр Якович, звело дискусію до тези про новий союз. Я зрозуміла, що мета НССП зовсім інша. Як в ті часи казали – для КГБ було дуже важливо знайти спротив владі і очолити його. Мені здалося, що саме отака була мета.

Ще такий приклад. Коли ми після обговорення приймали якесь звернення і збирали підписи, то наші двоє керівників дистанціювалися і не підписувалися. За це їм довелося пізніше виправдовуватися і пояснювати свою позицію. Я пам’ятаю, що Олександр Іванович Ємець якось сказав, що він не має права взагалі підписувати політичні документи, бо він є викладачем у вищій школі міліції. А міліція повинна бути аполітична і просто слідкувати за порядком, за виконанням законів. І все. Політичні заяви він не має права підписувати. Олександр Іванович Зирянов, як виявилося згодом, теж був якимось досить високим чином у КГБ і теж відмовився підписувати це звернення.

Про НССП ще пам’ятаю таке. Була проведена практична акція – демонстрація весною 1988 року. Нас було 12 демонстрантів, яким було дозволено пройти демонстрацією із плакатами. Тоді прапори ще не носили, бо який прапор не зрозуміло було нести. Багато було гасел, плакатів, у кожного буквально по плакату в одній руці. І дозволили пройти від Бесарабки до площі Жовтневої революції. До того вона звалася площа Калініна. Ми пройшли в один бік і назад. Ось така була демонстрація. Але що цікаво – як здивовано на нас дивилися люди, що проходили мимо чи назустріч нам. Вони так аж попід стіночку ставали, щоб пропустити демонстрацію і показати, що вони, мовляв, до неї не мають ніякого стосунку. А ми йшли тротуаром по Хрещатику (по проїзній частині не дозволено було), під каштанами, з цього боку, де кінотеатр «Дружба». Каштани цвіли, було дуже гарно. Ось це мені запам’яталося. Я несла плакат, на якому було написано «Не гласність, а свобода слова». Я сама малювала. Текст був мій, а можливо хтось підказав. В усякому разі я несла такий плакат. Після демонстрації я більше не ходила на засідання НССП. Не варто було час гаяти на це.

Товариство української мови

Паралельно я знайомилася з іншими громадськими організаціями. Тоді вже теж виникли і офіційно працювали «Товариство української мови» і «Меморіал». От я туди теж бігала на їхні засідання. «Товариство української мови» мене цікавило, бо мова для мене було теж важливо. Я хотіла знати, чим же вони там займаються. Але мені, мабуть, просто не повезло. Мене запросила моя сусідка сходити на засідання осередку цього товариства, яке відбулося поблизу нас у бібліотеці на вулиці Ушакова. Це було близько, я вирішила піти, подивитись, познайомитися. Тема була якась для мене абсолютно не актуальна. Та й рівень обговорення, рівень дискусії мене не влаштовував. Я ще вдруге прийшла, а може і в третє приходила.

Але побачила, що це все цікаво для тих, хто мало знає українську, хто хоче з російської перейти на українську мову. А у мене було зовсім інше завдання. Справа в тому, що я в той час, пропрацювавши 25 років в Інституті проблем матеріалознавства Академії наук, чисто технічному інституті технічного напрямку, я відчула, що я втрачаю свою українську мову. Це не дивно, бо, як ви знаєте, вся технічна, вся спеціальна література, включаючи підручники, у нас завжди була російською. І ще в університеті дуже мало було української мови, а тут в інституті зовсім її не було. Всі наші статті, звіти, дисертацію – все треба було писати російською мовою.

І я відчула, що катастрофічно в мене погіршується якість мовлення українською. Збіднився лексичний запас. Багато українських слів, термінів і всього витісняються російською лексикою, російськими відповідниками. Мені важко стало розмовляти на серйозні теми, стало важче розмовляти українською, ніж російською. В сім’ї з родичами ми розмовляємо українською, але це в основному побутові розмови. А на інтелектуальне спілкування, я відчувала, мені не вистачає практики. От таке в мене було завдання. Тому я в товариство української мови також більше не ходила.

Товариство “Меморіал”

Я була в Меморіалі кілька разів. Один раз, по-моєму, була на засіданні, а потім вони проводили мітинги. Тоді тільки-тільки почали говорити про Биківню. Ми туди поїхали вперше, то там ще не було ніяких меморіальних речей. І там вперше я узнала, що під Києвом були такі страшні місця з похованнями. У нашому інституті працювала Турижнікова Рая, така була патріотка, родом з Биківні. Вона власне і жила в Биківні. Вона мені теж про це розповідала, про спогади її батьків і таке все. Оце таким чином я познайомилася з Меморіалом.

Українознавчий клуб “Спадщина”

В той час в інституті вже потрошку люди переходили на українську мову, але тих, з ким я могла спілкуватися на серйозні теми, було не так багато. Одна з моїх приятельок, Чуприна Валентина Григорівна, теж кандидат технічних наук, також хотіла покращити свою українську і ми з нею частенько розмовляли. Вона мене запросила якось на виставку художників аматорів у Будинку вчених Академії наук, де виставлялись її роботи. Вона теж любила малювати.

І коли ми прийшла туди, в Будинку вчених, я побачила там афішу клубу «Спадщина». Я прочитала цю афішу, вона мене дуже зацікавила, бо тематика була саме для мене. Я непогано знала, дякуючи моїм батькам і родичам, історію нашого народу в 19 – 20 столітті. Але білих плям в моїх історичних знаннях було дуже багато. І коли я побачила афішу «Спадщини», я вирішила, що варто мені обов’язково піти в цей клуб. Перші збори справили на мене приємне враження.

Ну, по-перше, сама така красива велика зала, повна симпатичних людей, багато дуже знайомих облич. І взагалі відчувалася тепла, дружня обстановка, атмосфера в самому залі, і мені це дуже сподобалось. Я згадую виступи, які найбільше мені запам’яталися, це були виступи Сергія Білоконя, його історичні розвідки.

Пам’ятаю, теж глибоке враження справили доповіді Панасюка Олексія Івановича і Шендеровського про освіту в Україні. Зокрема про Києво-Могилянську і особливо Острозьку академії. Про останню я знала мало. Це було дуже цікаво. Пам’ятаю, що на мене справив велике враження виступ Олександра Мосіюка. Я пам’ятаю, що це було пов’язано з тими тогочасними проблемами. Після його виступу я була навіть збуджена, чому це і запам’яталось. Але згадати про що був цей виступ, ніяк не можу. Пам’ятаю, що після цього мене охопив такий ентузіазм, що я вирішила, що треба і собі якось приєднатися до цього пулу виступаючих і щось цікаве розповісти.

Навіть продумала і тему собі вибрала. Пам’ятаю досі, що це було щось про український авангард у поезії і образотворчому мистецтві. А оскільки я не знала, наскільки ця тема може зацікавити, то я звернулася до Ліди Паляниці, я показала їй цю тему і навіть пропонувала їй приєднатися, щоб це вдвох зробити. Пам’ятаю, що працювала над цією темою, навіть записи якісь лишились. Але так до кінця і не довела. Не довела чому? Я ходила, мене все захоплювало – і обстановка в клубі і самі цікаві лекції, і все було дуже добре. Але мене не залишало відчуття, що я щось тут не те роблю, що я гаю час на себе особисто, а не на справу. А в мене тоді це викликало тривогу, в мене було почуття, що нам не можна втратити шанс, нам треба займатися чимось серйозним, чимось потрібним.

Берилієва лабораторія

В той час що було найпотрібніше після Чорнобиля? Мені здавалося, що екологія – це дуже важливо. Нам треба за цим слідкувати, дивитися, тим більше, що я жила в Академмістечку і в мене було кілька знайомих, у яких були маленькі діти. Ми розмовляли про цих дітей, про їх майбутнє. Мами розповідали як вони бігають по Академмістечку як риються в пісочку і таке інше. Хтось із нашого товариства тоді сказав, що от в пісочку – якраз це не дуже добре, бо тут поблизу є виробництва, які в цей пісочок додають нехороших речей. Наприклад, завод імені Паризької комуни. З нього є викиди нікелю, важких металів і пісочок може бути з ними. А ця радіація Чорнобильська ще плюс.

Тут я ще дізналася в розмовах між собою, що поміж нашими інститутами – Інститутом проблем матеріалознавства, Інститутом металофізики і Інститутом колоїдної хімії є така собі невеличка територія поблизу котельні. І на цій території є якийсь будинок, який не належить ні до жодного інституту. Коли я запитала, що це таке, то мені сказали, що це Берилієва лабораторія. Я фізико-хімік за фахом і добре розумію, що таке берилій. Про нього можна сказати, що це величезна шкода для здоров’я людей і всього живого, яку можна порівняти із радіацією. І ще невідомо, що більш шкідливе, можливо навіть берилій.

А лабораторії, де працюють з берилієм, повинні бути облаштовані так, щоб він не міг попадати у навколишнє середовище, особливо в повітря. Там повинна бути закрита система, з поглинанням цього берилію. А тут я побачила, що на тому будинку стоять самі звичайні витяжки, як у нас в інституті. Хоч наш інститут теж викидав досить багато шкідливих речей, наприклад, парафін, запах парафіну був завжди сильний. Ну і ще, я вже не говорю про інші там речі.

Коли я узнала, що це берилієва лабораторія, то вирішила з’ясувати, як це так, що оці витяжки не такі, як потрібно. На той час вже була створена Українська екологічна асоціація «Зелений світ». Я вирішила, що треба стати членом цієї організації і займатися всерйоз екологічними проблемами.

І якраз, коли я вперше була на засіданні цієї організації, я познайомилася з Ігорем Михайловичем Науменком. Ми розговорилися з ним, і я йому одразу сказала, що мене турбують питання берилієвої лабораторії. Виявилось, що він також кілька місяців, як звернув на це увагу. Тому ми вирішили разом з’ясувати, що це за лабораторія і яким чином у неї організований захист навколишньої території. Одного дня я пішла туди на початку робочого дня, хотіла просто побачити і поговорити з кимось з співробітників цієї лабораторії.

В цей час двоє чи троє людей заходили туди, я їх запитала і попросила розповісти про цю лабораторію, чим вони займаються. Дуже вони стримано, але навідріз відмовилися. Сказали, що вони підписували якісь там папери про нерозголошення і тому не мають права про це говорити. У них були якісь спеціальні перепустки, там дуже жорсткий був контроль входу і виходу і все таке інше.

Після цього Ігор Михайлович підготував офіційний запит до санітарно-епідеміологічної служби, санепідемстанції. Він попросив ознайомитися з тим, який захист використовується в лабораторії. Ми чекали десь майже до місяця, поки прийшла відповідь. Відповідь нас дуже здивувала. Нам правдиво написали, що ця лабораторія – це закрита установа, вона не відноситься до сфери нагляду місцевої санепідемслужби, тобто до них. І це все. Тобто вони не мають до неї відношення і тому нічого нам не можуть сказати.

Поки ми чекали відповіді, я з’ясувала, що на наше щастя в нашому інституті працює колишній співробітник цієї лабораторії Пікуза Петро Петрович. Він вже не мав підписки про нерозголошення. Дуже стримано, але він дещо розказав і з чого ми дізналися головне – тут не просто лабораторія. Це було виробництво спеціальних берилієвих дзеркал – нанесення шару берилію на поверхню скла. Берилієві дзеркала використовуються у якихось космічних дослідженнях та інших місцях. В усякому разі, якщо це виробництво, то там кількість берилію, звичайно, не ті грами, з якими дозволяється працювати в лабораторії, а на кілька порядків вища.

Ми тоді багато почали читати про берилій, про ці підприємства і що виявилося. Виробництво з використанням берилію повинно бути розміщено не ближче десяти кілометрів від жилих масивів. Ну, а у нас було буквально 300 метрів до вулиці Вернадського, де були житлові будинки. До інститутів, де працювали люди, було ще ближче. Ми тоді з Ігорем Михайловичем, як справжні детективи, по крупинках збирали всі відомості про цю лабораторію. Я розмовляла, де тільки я була і з ким я не знайомилася, всіма, хто причетний до роботи в Академії наук.

Я розмовляла, розпитувала, але практично ніхто нічого не знав. Я випадково поговорила з прибиральницею в мене в лабораторії, то виявилось, що вона знайома з колишньою прибиральницею з тієї самої берилієвої лабораторії. І вона теж багато нам розповіла.

Так що в нас назбиралося відомостей про цю лабораторію досить багато. Після відповіді з санепідемстанції ми зробили новий запит – до Президії Академії наук.

Ми просили, щоб нам пояснили, що це за лабораторія. Ми також запропонували взагалі її ліквідувати, прийняти її звідси. Але на той момент ми стали розуміти, що належної відповіді з Академії Наук ми не отримаємо. Тому паралельно ми вирішили ознайомити із цими питаннями громадськість Академмістечка.

Це вже була весна 1989 року, десь березень місяць, ми скликали мітинг на території Спорткомплексу Наука. Скликали туди жителів і працівників Академії, щоб розповісти про берилієву лабораторію, про ту шкоду, яка вона приносить фактично, як впливає на екологію в Академмістечку і попросили, щоб підтримали наше звернення до Президії Академії наук. Мітинг проголосував одноголосно, підписали чоловік десять від різних інститутів і ми відправили ці запити. Крім президії ми послали ще в інші контролюючі органи, ми зробили кілька екземплярів.

Щоби добитися її ліквідації треба було б, звичайно, більше документальних матеріалів мати, їх у нас на руках не було ще. Детективна історія з берилієвою лабораторією тривала ще довгі місяці, там були несподівані повороти. В цей же час я займалася ще іншими справами. Ми розуміли, що треба зробити свій районний осередок Української екологічної асоціації «Зелений світ». Ми зібрали знайомих із «Електронмашу», і взагалі знайомих, і у 1989 році створили районну організацію «Зеленого світу».