Вибори 1990 року

Ольга Пшенична

Восени 1989 року в пресі з’явився закон про вибори до Верховної Ради України, а також місцевих рад. Закон Про вибори народних депутатів України був дещо більш демократичним, ніж закон про вибори до Верховної Ради Радянського Союзу. По-перше, вводився принцип альтернативності виборів, тобто на кожне місце мали претендувати не менше двох кандидатів, і перемагав той, який набрав більше 50%. Тому з’явилась потреба проведення другого туру виборів.

Висування кандидатів відрізнялося лише тим, що кандидати від громадських організацій могли висуватися їх керівними органами, а для проведення зборів за місцем проживання, тобто висування кандидата безпосередньо виборцями, не потрібно було рішення відповідної ради. Виборці самі скликали збори, тільки попередивши про них і запросивши обов’язково представника окружної виборчої комісії. Було також ліквідоване додаткове сито, яким були окружні передвиборчі збори, для відсіювання небажаних владі кандидатів. Ознайомившись з програмними виступами керівників і рішеннями 1-го з’їзду Руху, ми обговорили їх і підтримали основний напрямок діяльності: кращих з числа активістів рекомендувати висувати у владу.

Найбільш масовою, авторитетною в Ленінградському районі була організація Народного руху України. Значна кількість наших активістів вже мала досвід участі у виборчій кампанії, а саме у виборах до Верховної Ради СРСР. Цей досвід свідчив, що досягти успіху можна, сконцентрувавши сили на одному кандидатові і уникнувши конкуренції з іншими, близькими по духу. Тому ми запропонували створити спільну демократичну платформу, яка б базувалась на спільних засадничих принципах демократизації суспільства, ліквідації диктату однопартійної владної системи. Ця спільна платформа мала забезпечити висування найсильніших кандидатів із запропонованих усіма організаціями та тим самим уникнути конкуренції між ними.

Збори ми проводили не рідше одного разу на тиждень у залі одного з гуртожитків авіазавода. Кандидати від усіх організацій -учасників, а також самовисуванці, які розділяли ці принципи, запрошувались на збори учасників демплатформи. Приходили усі зацікавлені особи: як ті, хто хотів балотуватись, так і ті, хто хотів познайомитися з висуванцями, з їх програмами, поглядами, оцінити загальний рівень компетентності. Шляхом голосування визначалось, кого вирішили підтримати від демплатформи.

До райради Ленінградського району мали обрати 106 депутатів. Нам вдалося висунути своїх кандидатів лише по 70 округах. Зате кандидатів до Київської міської ради ми змогли висунути по усіх 30 округах, на які була розбита територія Ленінградського району. До Верховної Ради УРСР в районі було два округи: № 17 Святошинський та № 18 Борщагівський. Я відповідала за координацію висування кандидатів по всіх округах на території Святошинського № 17 округу, а також за організацію агітації за наших кандидатів. По округу № 18 координував цю роботу Віктор Павлович Ткаченко – голова районної організації «Зелений світ». Нашою метою було створити демократичний блок кандидатів усіх рівнів: райради, міськради, та Верховної Ради.

На наших зборах ми зустрічалися з такими відомими в Україні людьми: журналістка Світлана Синякова, військовий майор Мартиросян, архітектор Лариса Скорик, співробітники Академії наук України Волеслав Гейченко та Іван Заєць. Наш колектив вирішив підтримати кандидатуру в народні депутати Івана Зайця. У 18-му окрузі був висунутий до Верховної Ради академік Гродзинський, але у зв’язку з погіршенням здоров’я він відмовився балотуватись. І тоді у цьому (Борщагівському) окрузі ми підтримали кандидатуру Валерія Івасюка.

Наші кандидати: Заєць і Івасюк були відносно молоді, медійно невідомі більшості виборців, які ще тільки почали цікавитись політикою. По класиці виборчих технологій для того, щоб забезпечити хоча б впізнаваність кандидата, потрібно вкласти значні кошти. Наші кандидати, скажемо прямо, були досить бідні, бо не були пов’язані ні з владою, ні з великим бізнесом, здебільшого кримінальним, який тоді лише народжувався. Коштів на розкрутку кандидатів не було. Зате був великий колектив до тисячі осіб, які підтримували кандидатів демплатформи. Агітацію вели одночасно за кандидатів до райради, міської та Верховної Ради.

Ми використовували різні можливості донести інформацію про наших кандидатів, їх програми та плани до виборців. Організовували пікети в кінці робочі цього дня біля прохідних великих заводів: верстатобудівного, екскаваторного, “Електронмашу”, Авіазаводу. На ці зустрічі приходили кандидати до міської та райради, роздавали свої листівки, відповідали на питання на питання людей. Знайомилися з їх потребами, отримували їх накази.

Але основним був спосіб агітації «від дверей до дверей». Коли група активістів ходила від квартири до квартири, охоплюючи весь будинок, і безпосередньо спілкувалася з виборцями, роздавала листівки з матеріалами про кандидатів. Нерідко разом з агітаторами ходили і самі кандидати. Більшість власників квартир із зацікавленням брали участь у спілкуванні, продовжуючи його між собою вже без агітаторів. Часто матеріали розкладали по поштових скриньках, а також листівки клеїли на дошках об’яв ЖЕКів.

Для таких методів агітації потрібна була велика кількість матеріалів, які ми розмножували ксерокопіюючи або передруковуючи, хто де міг. В нашому інституті ІПМ була невелика типографія, в якій друкувалися матеріали для журналу «Порошкова металургія», а також автореферати дисертацій. Оскільки мене ще там пам’ятали, мені вдалося домовитись про друк деяких виборчих матеріалів. Грошей для оплати у нас не було, але ми використовували «радянську валюту» – “чвертку” та “півлітру”. Хоч і соромно зараз про це згадувати. Влада чинила шалений спротив розповсюдженню наших матеріалів. Від ЖЕКів вимагалося здирати листівки на дошках об’яв, біля під’їздів будинків, на зупинках транспорту, навіть на стовпах вздовж шляхів на роботу.

Довелося змінювати режим: клеїти листівки перед світанком, з тим, щоб жеківці ще не встигли прийти на роботу, а наші виборці, ідучи на роботу, вже познайомилися з новинами. Великою популярністю користувались жартівливі малюнки, написи, карикатури. Найчастіше це було про Івана Зайця. Завдяки цьому ніхто з виборців цього прізвища вже не забував.

Я згадала про ще один – кількаденний – спосіб агітації. На Різдвяні свята ми організували чотири чи п’ять невеликих гуртів колядників, які із звіздою і дзвіночками ходили колядувати по магазинах, та у транспорті. Найчастіше в тролейбусах. За кілька зупинок вони встигали поколядувати, привітати із святом від імені наших кандидатів Івасюка і Зайця, а в побажаннях не забували обрати цих найкращих кандидатів до Верховної Ради. У той час – 1990 рік – хіба що в центрі Києва можна було зустріти гурти студентських колядників, а в нашій околиці Києва це було новиною. Тому і в транспорті, і в магазинах люди з цікавістю і розчуленням зустрічали їх, а дітям ще й дарували подарунки. Прізвища наших кандидатів звучали, пов’язуючись зі святковим настроєм, традиційними цінностями, і надіями на краще.

Ми були впевнені в їх успіху і їх вихід у другий тур виборів для нас не був сюрпризом. А ось боротьба у другому турі була дуже серйозною, довелось докласти ще більше сил на агітацію. У другому турі Іван Заєць переміг у окрузі № 17 колишнього директора «Електронмашу», члена ЦК КПРС [Арнольда Назарчука – М. Ж.], а Валерій Івасюк у окрузі № 18 переміг секретаря райкому Солдатенка. До Київської міської ради від нашого району було обрано 18 депутатів з 30 висунутих від демплатформи, а до Ленінградської райради – 25 депутатів із 70 висунутих.

Правду треба сказати, 9 із них на першому ж засіданні перекинулися до владної команди. І все ж таки, результат виборів у нашому Ленінградському районі, порівнюючи з Голосіївським, був кращим у Києві.