Аналіз нового закону про вибори у Верховну раду СРСР 1989 року

Ольга Пшенична

В Україні кінця 1980-х років, яка нещодавно пережила Чорнобильську катастрофу, природно, найгостріший громадський інтерес викликали екологічні проблеми. Такі актуальні питання, як обмежити негативний вплив радіації на природу загалом, особливо на здоров’я людей, як убезпечитись від повторення подібних аварій. Ну і головне – чи варто і як саме треба розвивати атомну енергетику.

Ці питання були важливі, хвилювали всіх, і кожен мав свою думку чи позичену в когось, нав’язану кимось. Але кожен вважав свою правильною і вважав за потрібне ознайомити всіх з нею. Тому дуже багато було обговорень цих питань не тільки в колі фахівців, а серед просто громадських активістів, наприклад, в Українській екологічній асоціації «Зелений світ», у київських клубах «Спадщина», «Громада», на зустрічах у Спілці письменників із вченими та громадськими діячами.

Бо саме тоді Спілка письменників висловлювала підтримку горбачовським реформам і йшла до створення Народного руху за перебудову. І багато приділяла уваги цій тематиці. Дискусії були дуже гострими, з екологічної теми вони переходили на політичну. Можливість такого вільного, відкритого обговорення цих і інших тем стимулювала появу і швидкий ріст числа суспільно активних громадян. Гласність, свобода слова, демократизація, права людини, європейські цінності. Всі ці поняття, слугували своєрідними маркерами того шляху, яким влада обіцяла вести країну. І тому ці поняття викликали у нас таке ентузіазм і надію на якісь позитивні зміни в країні. І ми дуже підтримували обговорення цих питань і, взагалі, роботу над ними. Хоч, чесно кажучи, довіра до влади була традиційно низькою, але якась надія на покращення у нас з’явилися. Ми чекали покращень в цьому напрямку. І вважали, що потрібно прилучатися до того, щоб ці покращення відбувалися. Надії пов’язувалися з новими змінами в управлінні державою, тому чекали нові вибори. В другій половині 1988-го року було оголошено, що весною 1989 року відбудуться нові вибори до Верховної Ради Радянського Союзу. За новим законодавством.

Сподівання на те, що це законодавство буде більш прогресивним і демократичним у нас лишалося. Суспільство жило в очікуванні нового виборчого закону. Його довго затягували, але нарешті він був опублікований в грудні місяці 1988-го року. Сам закон, на перший погляд, нам здався написаним якось непрофесійно, незграбно, нечіткі формулювання, незрозуміла логіка. Здавалося, що це писали непрофесіонали. Але це лише на перший погляд. Коли ми перечитали його вдруге, і втретє, то зрозуміли, що навпаки, нечіткість була закладена умисно.

Чому? Тому що вона дозволяла довільно інтерпретувати деякі речі, закладено було багато можливостей для маніпуляції окремими виборчими процесами. Контроль над виборами залишався і наша надія на демократичні альтернативні вибори, потроху розвіювалася. Навіть те, що закон був опублікований в грудні місяці, навіть це свідчило про те, що це зроблено було зумисно. Чому? Ті, хто ближчий був до влади, хто був ознайомлений мали час підготуватись до виборів. А інші люди, які тільки-тільки ознайомилися з законом, звичайно, не могли підготуватись. Виборча кампанія повинна була розпочатися в кінці грудня. Причому розпочатись із висування кандидатів у депутати. Підготуватися до цього могли тільки ті, хто був близький, хто мав інформацію про цей закон і про те, як він буде застосовуватися.

Треба ще сказати таке. Верховна Рада Радянського Союзу складалася з двох палат – Ради Союзу і Ради Національностей.

До Ради Союзу мали обрати 750 депутатів. Для цього вся територія Радянського Союзу була поділена на 750 таких територіальних одиниць з приблизно однаковою кількістю виборців. І керували виборами окружні територіальні виборчі комісії, які підпорядковані були центральній виборчій комісії Радянського Союзу.

Рада Національностей формувалася за іншим принципом. Кожна союзна республіка мала висунути до Ради Національностей 52 депутати, незалежно від кількості виборців у цій союзній республіці. І кожна автономна республіка мала 26 місць, автономним округам та іншим автономним одиницям надавалось також певна кількість місць, я вже не пам’ятаю скільки саме.

Це свідчить про те, що Рада Національностей за кількісним складом була значно більшою. Число депутатів було в неї значно більшим, ніж у Раді Союзу. Хоча взагалі Рада Союзу за значенням своїм, за статусом була вищою від Ради Національностей. Знову чому? Тому що Рада Союзу займалася основними питаннями державного будівництва, і економіки, зв’язків із закордоном. А Рада Національностей займалася національними проблемами, гуманітарними. І тому вона, звичайно, мала менше значення.

Основні закони формулювалися і приймалися в Раді Союзу. Якщо вони приймалися там, то Рада Національностей за радянськими звичками лише “одобряла”, без якихось там особливих своїх зауважень. Щодо демократичності закону, на який ми так сподівалися, то тут досить сказати про таке. Для виборів у Раду Союзу був встановлений квотний принцип розподілу депутатських місць.

Правильніше сказати, що були встановлені норми представництва громадських організацій у Раді Союзу. Що це означає? Допустимо, із 750 депутатських місць 100 місць була квота комуністичної партії Радянського Союзу. Ще 100 місць виділялося для колективних господарств: колгоспів, споживчих товариств і так далі. 100 місць профспілкам виділялося, потім по 75 місць виділялося комсомолу, жіночим організаціям, жіночим радам, спілкам, правда лише тим, які працюють під егідою комітету радянських жінок. Ще 75 місць виділялося спілці ветеранів війни та праці. Ще певна кількість місць виділялися іншим організаціям, допустимо, Академії наук, потім виділялось товариствам, наприклад, інженерно-технічному товариству, товариству раціоналізаторів і винахідників і таке подібне. Кожне таке товариство, кожна якась організація мала якусь невелику кількість місць. Я, до речі, забула сказати, що ще 100 місць виділялося всім творчим спілкам – це спілка журналістів, письменників, художників, композиторів і так далі. Ці творчі спілки разом отримували 100 місць. Це невелика кількість свідчить про те, що не жалувала влада творчих людей, які могли мати якусь свою незалежну думку, тому їх треба було обмежити і контролювати.

До речі, якщо ці спілки не могли поділити полюбовно ці місця між собою, то тоді питання розподілу місць брала в руки центральна виборча комісія. Це все, що я хотіла сказати про цю демократичність закону. Тобто була отака жорстка регуляція. Це свідчило про те, що сподіватися на демократичність було дуже важко.

Ось, наприклад. 100 місць виділялось комуністичній партії, начебто не багато. Але те, що і в профспілках, і в колективних господарствах більша частина були теж комуністи, то це означало, що керівна і спрямовуюча роль комуністичної партії залишалася. Підсумовуючи слід сказати – все лишалось так, поки що, як і було раніше.