Наша діяльність у 1990 році

Ольга Пшенична

Перші два місяці 1990 року Святошинська районна організація Народного руху присвятила, головним чином, роботі по виборам: організації демплатформи, висуванню кандидатів, агітації за них. На це витрачалися наші основні ресурси і вільний від основної роботи час. Та все ж, крім цієї роботи, ми також дещо встигали зробити.

22 січня 1990 року ми взяли участь в організації Ланцюга Злуки. Готувались до цього свята в основному наші жінки. Треба було пошити синьо-жовті прапори, а перед тим потрібно було взяти білу тканину і пофарбувати її у ці кольори. В День Злуки 227 членів Народного руху з нашого району виїхали на Житомирську трасу, де ми займали ділянку шосе від Копилова до Березівки. З піснями і прапорами ми розтяглись вздовж дороги і з радістю побачили, що з навколишніх сіл до нас теж підтягуються люди, молодь. У всіх був піднесений настрій, бо ланцюг вийшов густенький і цвів жовто-блакитними кольорами. Проїжджі машини сигналили нам, теж розмахуючи прапорами як і ми.

Свято вдалося. І резонанс від нього був в Україні гучний. Я впевнена, що у навколишніх селах люди попросиналися, стали слідкувати за розвитком подій, почали цікавитися політикою. У нашій організації ми часто обговорювали питання – як можна розворушити наш збайдужілий і пасивний народ. Прийшли до висновку, що крім політики треба нести в народ щось гарне, щось близьке йому, те, що торкається глибинних струн його душі. Одним із завдань було відродження традицій. Саме тому ми вирішили організувати колядування на Різдвяні свята. Нам вдалось зібрати кілька гуртів колядників по 4-7 осіб. Це були наші рухівці з своїми і сусідськими дітьми. Для них ми виготовили традиційні атрибути: восьмикутну «звізду», дзвіночки, прикраси для дівчаток – вінки зі стрічками. Встигли вивчити всього дві чи три колядки, та до них додавали ще вітання від наших кандидатів від Руху, від “Зеленого світу”. Так щоб люди розуміли, звідки це все йде.

Прізвища наших кандидатів Івана Зайця і Валерія Івасюка звучали на тлі святкових колядок, приємних побажань, пов’язувались з ними, запам’ятовувались і викликали інтерес. Про них люди стали говорити, читали їх листівки, обговорювали. Обидва пройшли в другий тур, а потім після напруженої боротьби перемогли, ставши депутатами Верховної Ради УРСР.

Після виборів у квітні місяці я скликала звітно-виборчу конференцію нашої районної організації Народного Руху. Вона була невідкладною з тієї причини, що номінальний голова районної організації В.В.Гейченко покинув Рух і перейшов до Демократичної партії України. Отже, треба було обрати голову нашої організації. Ним став інженер-авіаконструктор Валерій Лісниченко. На конференції ми обговорили хід виборчої кампанії, накази і побажання нашим депутатам, намітили плани подальшої роботи.

Ми вирішили провести 26 квітня мітинг-реквієм на честь героїв-ліквідаторів Чорнобильської катастрофи. Заодно вирішили познайомити громадськість району з депутатами усіх рівнів. Надрукували кілька сотень об’яв, а наші художники Ярослав Мосійчук та Володимир Кузів намалювали більше десятка афіш, на яких був зображений 4-й реактор, а над ним у небі дзвін як попередження. Ці афіші-плакати ми розклеїли в найбільш людних місцях. На мітинг зібралось до 700 людей. Виступали депутати райради, Київської міської ради а також Івасюк. Не пам’ятаю, чому на той раз Зайця не було.

Горбачовська «перестройка» майже переконала західний світ, що в СРСР відбуваються незворотні демократичні зміни і цю демократизовану державу варто зберегти. Вони підтримували владу, яка готувалась до перезагрузки у «оновленому Союзі». Громадяни України були менш наївні, бо пам’ятали, як легко з’являлися і так само легко зникали поняття «нова економічна політика», «українізація» і таке інше, а «оновлений союз» скоро може стати «старим». Було бажання в усьому дистанціюватися від Центру, і почати із звільнення від духовного гніту. В Україні почалась боротьба за відродження заборонених Української греко-католицької та Української автокефальної православної церкви. Серед рухівців в нашому районі було багато віруючих людей, які переймалися станом ікони Божої Матері «Животворче джерело» на Борщагівці. Цю церкву використовували для тренувань фехтувальників спортивного клубу. В 1989 році була створена громада парафіян УАПЦ цієї церкви, які неодноразово звертались до райради і виконкому з пропозиціями допомогти у відновленні приміщення церкви і використання його як храму. Та справа не рухалась.

Тоді Віктор Ткаченко зібрав групу жителів Борщагівки, і не чекаючи дозволів, очистили напівпідвальне приміщення від будівельного та іншого сміття, привели все в порядок. Активні прихожанки Тетяна Яременко і Ольга Строкань обійшли квартири знайомих віруючих, які принесли ікони, вишиті рушники і квіти. Вони ж знайшли священика УАПЦ, який освятив приміщення. Весною, коли в райраді вже працювали наші депутати, Ткаченко і інші, рішення про відродження церкви було прийнято. Ми кілька разів збирали суботники, щоб прибрати територію навколо церкви посадити квіти. І вже на Вербну суботу у 1990-му році до церкви зійшлося багато навколишніх жителів освятити воду і вербу.

Чому я приділила так багато уваги цьому епізоду нашої роботи, так детально про це розповідала? Бо виявилося, що дякуючи нашій настирливості ми вберегли цей храм від того, щоб його не захопила Російська православна церква, яка, користуюючись прихильністю влади, наклала свої лапи на багато українських храмів. Ще й досі ми змушені боротись за своє на своїй землі.

А тоді РПЦ докладала усіх зусиль, щоб не випустити з-під свого впливу українську церкву. Коли Москва дізналась що в Україні готується собор, на якому мали прийняти рішення про автокефалію, щоб перешкодити цьому, у Київ приїхав патріарх Алексій другий. Усі, хто мав можливість, вийшли на акцію протесту, яка проходила під гаслом: «геть Московського попа». Патріарх Алексій другий мав план провести службу у Софіївському Соборі. Цим він хотів підкреслити, що це його як патріарха канонічна територія. Це був би ляпас усьому українському духовенству. Тому було вирішено не допустити його у храм Софії.

Тисячі демонстрантів оточили Мазепину дзвіницю – центральний вхід у Софіївський заповідник. Цей міцний людський ланцюг розірвати не вдавалося. Хтось повів Алексія другого з іншого боку – до Брами Заборовського, але вона була теж закрита. Кажуть, що патріарх Алексій змушений був перелазити через паркан за брамою з допомогою своїх прихвоснів. З цього приводу з’явилось тоді багато мемів і карикатур. Сміялися, що патріарх Алексій на територію Софії попав «із заднього проходу». Наважитися на проведення служби він після цієї ганьби вже не міг.

У цій акції взяли участь більше 1050 рухівців нашого району. Всі ще довго згадували про неї. Роботу по відродженню української церкви ми не випускали з уваги протягом багатьох років. Сформувався міцний колектив, завдяки якому нам вдалося створити кілька релігійних громад і добитися побудови кількох церков. Член Руху, депутат Київради отець М.Кулик очолив громаду, яка побудувала церкву на вул Гарматній. Вікторія Остріщенко добилась дозволу на побудову церкви сорока святих у Новобіличах. А на час, поки велика цегляна церква будується, вже довгий час працює невелика дерев’яна церква, завжди повна вірян.

В Академмістечку більше 15 років працює побудована, головним чином рухівцями (Гищак К.Й, Кривоніс В.І., Семенюк В.І, Мартинюк В.Г.) церква Миколи Святоші. А все почалося з церкви «Животворне джерело». Зараз і сама церква і територія навколо неї змінилися невпізнанно. На недільні літургії приходить багато жителів Борщагівки. Всі ці чотири церкви належать до Православної церкви України, яка отримала томос про автокефалію з рук вселенського патріарха Варфоломія, і в яких молитви до Бога підносяться українською мовою.

У 1990 році в Україні відзначали 500-річчя створення українського козацтва. Центром святкового дійства було обрано Запоріжжя і область, які пов’язані найбільше із заснуванням козацьких Січей. Найвідоміша з них – Запорізька Січ на острові Хортиця. Нагадати про славну історію козацтва до Запоріжжя з’їжджались українські патріоти з усієї України. У Києві формувалась делегація, в якій було чимало рухівців з нашого району. Більшість із них – креативні люди, які продумано підготувалися до цієї поїздки.

З допомогою наших жінок виготовили хоругви, на яких наші художники Мосійчук Ярослав, Кузів Володимир, Билинський Олег намалювали таке. На одній – мальтійський хрест козацький, на другій – великий герб УНР. Третю велику хоругву із зображенням лику Спаса нерукотворного після поїздки в Запоріжжя, як я вже розповідала, помістили у напівпідвальну церковку, яку ми використовували для служби Божої в церкві «Животворче джерело» до її відбудови. Наша група з цими хоругвами, жовто-блакитними прапорами, з гітарами і сопілкою виглядала дуже живописно, а ще й звучною. Адже в групі були Віктор Ткаченко – гітарист музикант і поет зі своїми патріотичними піснями, брати Олександр і Віктор Сушки – теж із власними піснями.

Хлопці розповідали, що жителі Запоріжжя і навколишніх містечок і сіл з захопленням зустрічали колони приїжджих гостей, підхоплювали їх гасла і пісні, вітали їх руками знаком тризуба. Коли наші «козаки» повернулися і з ейфорією розповідали, як вони «будили Запорізький край», нам захотілося теж відчути смак цього свята. Оскільки уже в райраді працювали наші депутати, вони запропонували провести свято 500-річчя козацтва в нашому районі.

Почувши про це, керівництво вирішило використати його для підвищення рейтингу. Заступник голови виконкому Рюмшин пообіцяв підключити до цього творчі сили району, щоб це «прозвучало» на весь район. Наші депутати погодились, бо хотіли налагодити співпрацю з виконавчим органами району. І воно насправді «прозвучало», але не так, як ми сподівалися. Творчими силами району виявилися кілька дівчат і духовий оркестр. Поки народ збирався, оркестр грав якісь радянські марші. Ми не заперечували, музика скликає людей.

Та ось вийшла ведуча в дивному костюмі, який ми потім охрестили як суміш мордовського і молдавського. В усякому разі це не був український стрій. Вона ляснула в долоні і голосно почала: «Здравствуйтє, казачкі!» ми отетеріли вона ще щось продовжувала на суржику але нам було вже все зрозуміло: ні ні.. Дійсно, дівчата співали модних тоді радянських пісень, серед них може і було 2-3 українські. Отакий конфуз! Після нього ми зрозуміли, що з керівництвом району співпрацювати в усякому разі в культурній сфері не можна.

Яким контрастом до цього так званого козацького свята було підготовлене і проведене нами в лісі на святошинських озерах свято Івана Купала! Часу на його підготовку у нас було мало, але кожен з нас продумував, як його зробити найкраще. Свої ідеї швидко обговорили в оргкомітеті розподілили завдання для кожного – і ніхто не підвів. Знайомі вже вам художники на двох рулонах із шпалер розписали 2 оголошення про свято. їх розтягли по обидва боки на поручнях надземного переходу через Житомирську трасу, так що їх видно було і на в’їзді в Київ, і на виїзді. Кольорові плакати оголошення розмістили в людних місцях. Валерій Лісниченко з друзями-авіаторами заздалегідь підготували все для свята.

Зібрали гору хмизу для вогнища привезли фуру соломи, щоб зробити з неї і одягти фігури Марени і Купайла. Рухівці з «Сатурну» десь зрубали вербове деревце – гільце, прикрасили його стрічками. Це навколо нього водили хороводи молоді й не дуже, гості свята. Їх навчали купальських пісень учасники відомого хору Леопольда Ященка «Гомін», з якими ми дружили. Крім традиційних купальських пісень, хороводів, ми до цього дійства внесли ще й агітаційну компоненту, яку включили в тексти пісень і приказок.. Так, Купайло, одягнутий в синій чоловічий костюм з капелюхом, уособлював бюрократа, якого ми показово спалювали в кінці свята. Наші барди Ткаченко з подругами і брати Сушки з гітарами співали своїх чудових патріотичних пісень.

Було ще й багато розваг. Циганки гадали на картах, астрологи провіщали майбутнє для кожного і для країни, для дітей були ігри з м’ячем і скакалками. Народу зібралось стільки, що якби не велетенська поляна у лісі, де вони й помістилися би! Тут були і старі і малі і середнього віку, мабуть, більше 2000. День був чудовий, але несподівано линув дощ, та ще такий густий! У багатьох знайшлись парасольки, якісь накриття, дітей понакривали поліетиленовими плівками і навіть газетами. Ніхто не розходився, хоч дощ лив, мабуть, більше години. Добре, що до цього ми вже солом’яних учасників одягли в їх костюми і понакривали плівками, а то б «бюрократи» не згоріли. Не можу не розповісти про ще один епізод, який запам’ятався мені на все життя. Я підійшла до якогось дідуся з мокрими плечима, принесла йому рушник накритися та й кажу : «Турбуюся, щоб ви не простудилися. Жаль, що довелося святкувати під дощем!». А він мені відповідає: «Нічого, що під дощем. Зате під нашими прапорами!» і радісно обійняв мене. Ці слова для мене незабутні, згадка про них додавала сил тоді, коли цих сил не вистачало.

Завдяки описаній вище діяльності, про Рух і «Зелений світ» в районі дізналося багато людей. Одні з симпатією і надією, інші – з роздратуванням. Ці інші, яким байдуже було жити під будь-якою владою і яким не потрібна була свобода і демократизація, а потрібні були лише низькі ціни, підхоплювали кинуте комуністами гасло: «Спасибо Руху за разруху».

Дійсно, почалась інфляція і інші негаразди в економіці. Ми часто збиралися, щоб обговорити ці проблеми, які вже відчувалися в кожному з підприємств, де працювали наші активісти. Були помітні труднощі на КМЗ – Конструкторському бюро Антонова та на Авіазаводі, близький до знищення був «Електронмаш», з’явились проблеми фінансування в інститутах Академії Наук України.

Намагаючись розібратися в причинах, ми відчули не тільки брак політичного досвіду, але й брак економічних знань. Пам’ятаю, що не могла розібратись у перекладеній з англійської книзі «Економіка», яку взяла в бібліотеці Академії наук. Хоч в університеті я отримала найвищу оцінку з «економії», але вона була дуже «політичною економією». Біда була в тому, що серед тих, хто справді розбирався в економіці, було мало патріотів, а серед патріотів було багато поетів і, загалом, гуманітаріїв, але не господарників і економістів. Тому всі наші розмови і обговорення виявляли тільки дефіцит ідей. Справжнього розуміння того, що відбувається в країні, не було.

Восени ми розповсюджували підготовлені в Народному русі листівки, де йшлося про гарні перспективи розвитку в умовах незалежності. Ми вірили, що Україна, будучи самостійною, незалежною, досягне успіхів в економіці, бо має для цього і природні ресурси і працьовите освічене населення, і технології високого рівня. І це ж ми чогось не врахували: ми кидали всі сили на боротьбу з комуністичною ідеологією, а комуністи, тим часом, прибирали до рук всю економічну базу.

Київ, серпень 2025 року.