Попередня підготовка до висування кандидатів за місцем проживання

Ольга Пшенична

Ще щодо норм представництва у Верховній Раді. По 75 депутатів зарезервовано для комсомолу, для ветеранів війни та праці, а також для спілок жіночих або жіночих рад, які працюють під егідою комітету радянських жінок. 100 місць для депутатів усіх творчих спілок. Сюди входять і спілки журналістів, письменників, художників, композиторів і так далі. На всі ці спілки 100 місць. Причому, якщо вони не зможуть поділити, то відповідає за це Центральна виборча комісія, яка сама вирішить ці питання.

При такій жорсткій регламентації, які можуть бути слова про вільні вибори, яким чином можна забезпечити висування саме тих кандидатів, які потрібні. Для цього у законі взагалі запропоновано висування кандидатів від трудових колективів. Причому механізм, які саме колективи і так далі, і механізм висування абсолютно не оговорено. Крім цього, трудові колективи, загальносоюзні спілки, якісь громадські організації, які можна висувати або зборами, або конференціями, або органами цих загальносоюзних громадських організацій. Ще й військовими частинами. І нарешті можуть висуватися безпосередньо виборцями. Це дуже цікаво, бо це єдиний пункт, який можна віднести до якихось демократичних змін у цих виборах.

Ми з моєю колегою Тетяною Михайлівною Ярмолою дуже прискіпливо вивчали цей закон. І побачили, який же механізм для висування кандидатів безпосередньо виборцями запланований. Це збори за місцем проживання. Сказати, що це вже така демократична процедура, теж не можна. Бо збори скликаються відповідними радами народних депутатів за поданням від жителів. Начебто цього виборчого округу, територіального виборчого округу. Коли ми прочитали про ці збори, вирішили, що варто скористатися цією можливістю і спробувати взяти участь у такому висуванні кандидатів.

Для цього ми підготували запит відповідний, підписали його вона, її чоловік і я у трьох. І з цим запитом пішли до нашої районної на той час Ради Ленінградського району. До голови виконкому Бондаренко Володимира Дмитровича. Коли ми прийшли до нього, він був дуже здивований, чесно кажучи, тим, що є якісь люди, а ми відрекомендувалися як ініціатори від співробітників Академії наук і жителів Академмістечка. Він був дуже здивований і не знав, що нам відповісти. Але прочитавши наш запит, він знайшов якусь причіпку і сказав приходити нам до нього пізніше. Ми зрозуміли по його вигляду, що він трошки перелякався і не знав, що відповідати нам і тому вирішив порадитися з вищестоящими органами. Для нього найвищим в районі був, звичайно, секретар районної організації КПУ Солдатенко. Він сказав нам прийти через два дні.

Коли ми прийшли наступного разу, то нас прийняла завідуюча оргвідділом райвиконкому Рябчук Матрона Іванівна. Вона така жінка, я б сказала, дуже холодна, байдужа. Вона відповідала і за проведення виборів у нашому районі. Тобто, безпосередньо якраз з нами повинна була б спілкуватися. Враження від розмови з нею були досить неприємні, бо спочатку це було таке зверхнє ставлення до нас, як прохачів, які принесли якийсь запит. Вона прочитала нам лекцію про вибори. Але коли пізніше вона в спілкуванні з нами зрозуміла, що ми знаємо про вибори не менше ніж вона, а закон ми вивчили, то її ставлення трохи змінилося. Почала м’якше з нами розмовляти.

Але їй дуже не хотілося нам допомагати. Вона сказала, що давайте будемо контактувати. Через кілька днів, вона призначила нараду. На зустрічі ми поставили перш за все питання про приміщення. Бо для зборів за місцем проживання потрібно, щоб участь в них взяло не менше 500 жителів, а, звичайно, знайти приміщення, де помістились б ці 500 чоловік, не так уже і просто. Ми попросили, щоб вони нам забезпечили збори у конференц залі райради. Рішення начебто було досягнуто, вона погодилась.

Але коли ми прийшли наступного разу, то виявилося, що, попередня домовленість про приміщення була зірвана. Приводом було те, що в залі поміщається всього 300 осіб. І коли ми запропонували, що частина осіб може стояти в проходах і просто стояти в залі, то сказали, що це ні в якому разі не допускається. Крім того виявилось, що треба змінити наш запит. Чому? Треба, щоб підписалися всі члени ініціативної групи. І додати обов’язково протокол створення ініціативної групи. Отже, нам треба було зібрати всіх людей, які входили в цю ініціативну групу, зробити протокол і потім поставити підписи, що ми, звичайно, і зробили.

Потім ще були якісь там проблеми, які ми намагалися вирішити, але це все було непросто. Час був обмежений дуже, бо обмежений він самим законом. Закон був виданий трохи більше, ніж за три місяці до виборів, призначених на 26 березня 89 року. Тобто, через кілька днів вже мали змогу подавати протоколи висунення кандидатів. Звичайно, це простіше зробити трудовими колективами, громадськими спілками або особливо їх органами. От саме тому їм дуже не хотілося займатися цим. Наша районна влада робила все спочатку, щоб в нас не вистачило часу, щоб ми самі, побачивши, як складно це робити, відмовилися від проведення зборів. Ну, але ми виявились міцнішим і твердішим горішком, ніж вони на це розраховували.

Саме головне для нас було знайти приміщення. Один із співробітників Інституту металофізики Андрій Жалко-Титаренко запропонував мені звернутися до адміністрації їхнього інституту, бо при інституті був побудований чудовий комплекс – конференц-зал з великим фойє. Там було значно більше місць, ніж 500 і ми вирішили з ним піти до дирекції. Нас прийняв заступник директора інституту, при чому вислухав нас з щирим непідробним інтересом. Для нього це була несподіванка. Але було видно, що він схильний дозволити нам це, але не наважувався, як оформити.

Тут, слава Богу, у нас з собою був закон, і я звернула його увагу на статтю, де було написано, що державні адміністративні органи повинні сприяти виборчому процесу, там було написано ще точніше, сприяти роботі виборчих комісій. Це його підбадьорило дуже, і він написав проєкт свого листа, свого дозволу на використання приміщення конференц залу. Обгрунтував це якраз цією статтею. Вийшло добре, дозвіл був дуже обгрунтований і переконливий.

Дозвіл ми вже мали, ми вирішили саме складне для нас питання. Можемо вже починати організаційну роботу. Ми були морально готові для цієї роботи. А хто ж це ми? Ініціативна група складалася із семи осіб. Ми назвали себе ініціативною групою, вже коли познайомилися із райрадою і віддали свій запит.

Тепер ми вирішили створити оргкомітет. Ми взяли просто на себе повноваження оцього оргкомітету. Тобто фактично, ми були самопроголошеним оргкомітетом, без виборів, без зборів, ми просто взяли на себе такі повноваження. Чому? Бо ми були тими людьми, яких захопила ідея провести збори за місцем проживання. Тобто втілити на практиці оцю єдину можливість, єдину демократичну процедуру висування кандидатів, яка була в цьому законі. І нас це так захопило, що ми спочатку навіть не думали про те, що треба спочатку когось скликати, кого ми не знали ще добре. І що просто так можна взяти на себе ці повноваження.

Отже, ми взяли ці повноваження і розподілили обов’язки. Жалко-Титаренко разом з Гейченком Волеславом Васильовичем, взялися за підготовку приміщення. Треба було підготувати у фойє можливості для реєстрації учасників зборів, підготувати озвучку, мікрофони і так далі. Там багато роботи було. Ще двоє членів – Микола Жарких і Еміль Жолковський із Інституту колоїдної хімії, вони відповідали за зв’язки із пресою. Тамара Михайлівна Ярмола і її чоловік професор Горячев Юрій Михайлович готували сценарій зборів, відповідали за підготовку протоколів і різних потрібних матеріалів. А я займалася комунікацією із райрадою і окружною виборчою комісією. Також в мої обов’язки входило підбір серед наших знайомих тих людей, які могли б взяти участь у веденні зборів.

Адже для ведення зборів треба було досить багато людей, наскільки я прикинула. Потрібно було тих, хто займався реєстрацією учасників зборів, тих, хто під час ведення зборів задавав би запитання, давав пропозиції. Це все треба було підготувати. Щодо лічильної комісії. Коли я підрахувала, то виявилося, що це треба більше ста осіб, щоб взяло участь у цьому. І це здавалося не складним завданням – просто поговорити, зідзвонитися із знайомими, домовитися і так далі. А виявилося, що це вже не так і легко.

Чому? Я це хочу підкреслити, щоб було зрозуміло, який на той час був менталітет наших людей. Для будь-якої такої тихої роботи, яка в нас була, треба було дістати папір, малювати об’яви, друкувати щось. Для цієї роботи знаходилось одразу досить багато виконавців. А от для роботи, яка була пов’язана з тим, що треба якось засвітитись на людях, це було не так просто. Люди боялись засвітитись, виявити якось свою позицію, свої погляди. І тому було важко знайти людей на цю роботу. Багато хто відмовлявся, не хотів і так далі. Бо страх виявити свою позицію був дуже сильний.

Чому? Тому що люди ще пам’ятали, що коло тебе може бути стукач, коло тебе може бути людина, яка в КГБ поскаржиться, бо ти щось говориш не так. Дивно мені було те, що вже був час Горбачовської перебудови, а люди все ще були сковані оцим страхом. Але, ви знаєте, все-таки відчувалося, що щось змінюється, що потроху цей страх переборювався і гідність все-таки потроху перемагала.

Я спостерігала, що у керівників району і взагалі керівників, з якими ми стикалися, проявлявся інший бік цієї совковості. Особливим прикладом для мене була завідувачка оргвідділом Рябчук. Її зневажливе ставлення до всіх, які нижче неї по драбині соціальній. А потім якесь намагання все заборонити. Разом з тим велика пиха за те, що вона саме та людина, яка може або дозволити, або заборонити щось. Ми показали, що можемо працювати і можемо добиватися того, що нам за законом положено. І через те вона дуже тонко, як усі апаратчики, відчула цю зміну і почала з нами коректно себе вести.

Але совковість є просто протилежна частина того ж таки страху, страху щось зробити не так, страху, що начальство не похвалить. Взагалі дуже неприємно було відчувати, що люба ініціатива, яка йде знизу, а не зверху, ними не сприймається. Бо тільки те, що зверху треба виконувати одразу, а те, що йде знизу, воно ж тільки додає клопотів. Ну, навіщо ці лишні клопоти цим людям? Треба забороняти, або якщо не заборонити, то хоча б нашкодити.

Фактично у нас тоді відібрали більше, ніж півтора тижні підготовчого періоду.