Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Історія / Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях / Висновки

Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях

Висновки

Луняк Євген

Хмельницький, щоб вивільнитися від поляків, кинувся в обійми російського царя. Мазепа за шістдесят років потому даремно намагався пройти тим же шляхом тільки в протилежному сенсі, намагаючись притулитися до Європи…

Хто герой? Хто зрадник ? Ці дві фігури, які є дзеркальним відображенням одне одного, залишаються навдивовиж актуальними.

Жан-Луї Андре «Пристрасті за Україною. Одна країна між двох світів» [3233], 2009 р.

Середньовічна Україна-Русь завжди знаходилася в межах відомої західним європейцям ойкумени, хоча й на її окраїні. Епізодичні контакти, що відбувалися між Францією й нашою країною до Нового часу, не дозволяли французьким інтелектуалам скласти більш-менш точне уявлення про українські терени. Як правило, основним джерелом інформації про нашу Батьківщину для них слугували звістки нечастих тоді мандрівників або ж повідомлення німецьких і польських авторів. Власне, насамперед від поляків походили відомості про діяльність козаків і їхніх перших ватажків, таких як Остафій Дашкевич, Бернард Претвич і Предслав Лянцкоронський, відображені, зокрема, у Віженера.

В історичному відношенні до ХVІ ст. про Русь-Україну на заході було відомо те, що ця країна, охрещена за грецьким зразком, мала колись окремих володарів, була самостійною, але зруйнована під час монголо-татарської навали потрапила згодом під владу польських королів та литовських князів і постійно зазнавала грабіжницьких нападів з боку кримців, котрі постійно забирали її людей у рабство. Окремі французькі інтелектуали, ознайомлені з середньовічними хроніками, знали, що в ХІ ст. саме звідси походила їхня королева Анна, дружина Генріха І і матір Філіппа І.

У відповідності до тогочасного світогляду, в баченні освіченими французами України тісно перепліталися правда та вигадка. Таке фантастичне сприйняття реальності знайшло своє яскраве відбиття на сторінках космографічних нарисів ХVІ-ХVІІ ст. Ці твори сповнені елементів казковості та надзвичайності. Згідно їхньому викладу, Україна – надзвичайно багатий в природному відношенні край, більшою частиною якого з ХІV ст. фактично володіє Польща і який межує на півночі з Московією, а на півдні – з Кримським ханством. У Ле Лабурера читаємо, що ліси тут сповнені дичиною, а річки – рибою. Падаючі гілки перетворюються за два роки на камінь. Бджоли виробляють стільки меду, що відкладають його просто на землю. Трава на напрочуд жирному чорноземі за три дні виростає в зріст людини. Тут в степах водиться дивовижна рослина-тварина – зоофіт, інакше «татарський овен» або «баранець-трава». Зовсім юні дівчата в цій країні залюбки віддаються іноземцям, як це бачимо, наприклад, у Герберштейна і Теве, а окремі померлі люди перетворюються на упирів, як свідчив де Нуає. Східніше, за словами Бельфоре, живуть племена «пожирателів бліх»-птирофагів. А ще далі на схід, згідно Біблії, починаються володіння народів Гог і Магог. Населення українських земель найчастіше іменувалося тоді русами чи рутенами, хоча не менш часто, наслідуючи античну традицію, західні автори називали його скіфами, сарматами, роксоланами. Втім, подібні повідомлення майже повністю зникли в ХVІІ ст. під тиском раціоналізму.

Активне пізнання світу, що припало на добу Великих географічних відкриттів, прискорення обміну інформацією внаслідок військових дій, розвитку шляхів сполучень і поширенню освіти та друкованих видань, а також пожвавлення східного вектору політики Французького королівства у ХVІ ст. сприяли кращому ознайомленню тамтешнього наукового загалу з землями України. Створюються французькі дипломатичні представництва у Туреччині і Польщі, між Францією і цими країнами встановлюється тісний політичний і економічний зв’язок.

Саме та обставина, що терени нашої країни, де тоді пишним цвітом розквітнув феномен козацтва, слугували в ХVІ-ХVІІІ ст. ареною інтересів таких великих держав як Польща, згодом Річ Посполита, Московське царство, згодом Російська імперія, та Оттоманська Порта, а значною мірою також Австрія та Швеція, зумовлювали посилену цікавість французького уряду до України. Потужний потік французьких найманців, що виник внаслідок релігійних війн другої половини ХVІ ст. й одним з напрямів спрямувань мав українські землі, став ще одним важливим фактором зростання інтересу французького суспільства до цієї території. Найвідомішим серед таких людей, безумовно, є Боплан. В окремих випадках французи потрапляють навіть до лав козацтва, про що зауважував тоді Оришовський.

З кінця ХVІ ст. французькі автори, що пишуть про Україну, не обмежуються лише переказом свідчень німецьких або польських колег, а активно використовують свідчення очевидців і матеріали преси, котра саме тоді народжувалася. Інформація набуває все більш достовірного характеру. На цей момент українське козацтво вже перетворилося на вагомий військовий і політичний чинник, який мав великий вплив на міжнародну діяльність країн, сусідніх з Україною. Тепер французькі автори, говорячи про нашу Батьківщину в контексті розгляду Польщі, Туреччини чи Московії, відмічають, головним чином, діяльність козаків.

Серед основних подій української історії, що знайшли відображення в творах французьких авторів кінця ХVІ – початку ХVІІ ст., можна згадати походи козаків на Туреччину, Крим і Молдавію, козацько-селянські повстання, діяльність відомих козацьких очільників, або, за тогочасною французькою термінологією, «генералів» Івана Свірговського, Богдана Ружинського, Івана Підкови, Семерія Наливайка, насадження в Україні унії з Ватиканом і утиски православної церкви тощо. Власне кажучи, саме з цього часу в лексиконі західних європейців формується нове поняття – «козацька нація».

В перші десятиліття ХVІІ ст. козаки під проводом Петра Сагайдачного та його наступників брали активну участь у війнах Речі Посполитої з турками і московитами, про що писали тоді д’Обіньє, де Ту, Маржере, Баре, Курменен, Бодьє та ін. Військова міць українського козацтва настільки зросла, що його загони охоче намагалися залучити до своїх військ європейські монархи, в тому числі й французькі королі, про що йдеться, приміром, в повідомленнях Шевальє і Терлона. Така потужна й малокерована збройна сила почала лякати польський уряд, який з кінця ХVІ ст. намагався протидіяти зростанню чисельності та впливу козацтва.

Це протистояння чітко відображено в першому історичному нарисі про козаків, що належить перу Ле Лабурера. Тут чи не вперше можна побачити симпатії та співчуття французького автора до пригніченої «козацької нації», котра бореться за свої права та релігію, які нещадно знищуються польською шляхтою. Яскравим прикладом такої боротьби стало повстання під проводом Павлюка, про яке писав Ле Лабурер. Недоліком його праці стало те, що її автор не мав безпосереднього знайомства з «країною козаків», а основну інформацію про неї запозичував переважно з польських джерел. Однак твір Ле Лабурера, що побачив світ у 1647 р. і містив поспішний висновок дослідника про майже цілковите знищення козацтва в Речі Посполитій як потужної збройної сили, вже за рік виявився застарілим.

Вибух великої «козацько-польської війни», яка відразу привернула до себе увагу всіх західних урядів і несла в собі перспективи грандіозних геополітичних змін на сході Європи, зумовив посилення цікавості французького суспільства до «країни козаків», яка набувала тепер державних ознак, і її лідера – Богдана Хмельницького. Власне кажучи, саме з цього моменту в свідомості французів починає укорінюватися поняття «Україна», що раніше зустрічалося лише на окремих мапах, яке віднині міцно асоціювалося з козацькими володіннями й поступово витісняло такі застарілі поняття як Сарматія, Роксоланія, Чорна Русь, Південна Русь тощо.

Спалах Хмельниччини, перебіг якої детально відображався у французькій пресі й викликав значне зацікавлення цими подіями місцевого суспільства, спричинив виникнення цілої низки творів, присвячених питанням «козацько-польської війни». Найвідомішими в цьому відношенні стали «Опис України» Боплана, «Історія війни козаків проти Польщі» Шевальє та «Дійсна причина повстання козаків проти Польщі» Лінажа де Восьєнна.

Перший твір вигідно вирізнявся тим, що належав людини, яка 17 років прожила в Україні, добре вивчила цю країну та її населення й мала безпосереднє знайомство з козаками, їхнім побутом, звичаями, військовою тактикою, озброєнням і т. п. Віднині «Опис України» став головним джерелом оригінальних відомостей про козацькі землі, до якого обов’язково мусили звертатися всі французькі автори, що писали про них. Боплан своїм нарисом фактично підводив західного читача до розуміння причин і рушійних сил Хмельниччини, розгляд якої, втім, залишився за межами його «Опису».

Функцію ознайомлення французького суспільства з конкретними фактами епохальної війни в Україні, яка докорінним чином змінила долі навколишніх держав, виконали Шевальє і Лінаж де Восьєнн, які мали змогу черпати докладну і точну інформацію зі свідчень очевидців, переважно поляків, повідомлень преси та дипломатичних реляцій. Звістки, наведені цими авторами, мають деталізований характер і добре висвітлюють хід військових дій, дипломатичні переговори, суть укладених угод. Окрім Хмельницького активними дійовими особами з українського боку на сторінках цих праць стали козацькі ватажки Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Філон Джеджалій, Іван Виговський та ін.

Народжена у вирі запеклої народної боротьби Гетьманщина, наділена засадами державності, стала геополітичною реальністю, з якою доводилося рахуватися всім європейським дворам. Інформація про Україну та козаків стає відтепер обов’язковим елементом будь-яких пізнавальних творів, присвячених Речі Посполитій або Московії.

Події періоду, який слідував за Хмельниччиною й у вітчизняній історіографії отримав назву Руїни, були зафіксовані багатьма французькими сучасниками: де ла Магделеном, де Шасполем, де ла Круа, Руссо де ла Валеттом, Божо-Далераком, де Тандом (де Отвіллем), де ла Бізардьєром та ін. Всі ці автори зверталися до проблем великої «української війни», яка вирувала, не стихаючи, з середини ХVІІ ст., в контексті розгляду справ Туреччини або Польщі. В цих важливих для політичних інтересів Франції країнах існували постійні дипломатичні представництва, що дозволяло отримувати оперативну й точну інформацію про всі головні поточні новини. Деякі з зазначених авторів, наприклад, де ла Магделен, Божо-Далерак, де Танд, були безпосередніми свідками багатьох описаних ними фактів.

В розрізі повідомлень про Московію писали про українські справи такі дипломати й мандрівники як де ла Невілль, Авріль та ін.

Відзначаючи значний ступінь точності повідомлень цих авторів, слід зауважити, що не завжди їхні свідчення вирізняються правдивістю. Тут можна згадати про «литовське походження» Хмельницького, про яке писав де ла Бізардьєр, визнання цього гетьмана «сином мірошника», згідно твердженню Руссо де ла Валетта, і загибель цього козацького лідера в битві з поляками, як зазначав де ла Круа. Останній також згадував про загибель Юрія Хмельницького від рук запорожців Івана Сірка. Божо повідомляв про швидку смерть Петра Дорошенка після потрапляння того до московитів, хоча на момент, коли французький автор це писав, той був ще живий. А, згідно Аврілю, розгромлені московитами запорожці подалися до Сибіру, де заснували Тобольськ.

Як можна побачити, абсолютна більшість творів ХVІ-ХVІІ ст., присвячених Україні, писалася не науковцями, а військовими, дипломатами, мандрівниками, місіонерами і т. д. Майже всі ці праці зводилися лише до переказу баченого, чутого, прочитаного. Однак саме матеріали, зібрані цими людьми, мають високий ступінь оригінальності й заклали підвалини для здійснення власне наукового вивчення минулого нашої держави козацької доби.

Необхідно зазначити також, що на авансцену української політики кінця ХVІІ ст. висувається Мазепа, про якого пишуть тоді ж Божо-Далерак і особисто знайомий з керманичем України де ла Невілль. Ім’я цього гетьмана, що вигідно відрізнялося від прізвища Великого Богдана своєю простотою, на початку ХVІІІ ст. стало загальновідомим у зв’язку з карколомними перемінами, що мали місце на теренах України. Полтава стала символом зростання могутності росіян і утворення на сході Європи потужної імперії та водночас занепаду величі Швеції, ще однієї традиційної політичної союзниці Франції. Зважаючи на це, вже невдовзі після фатальних для Шведського королівства та Гетьманщини подій 1708-1709 рр. створюються історичні нариси, присвячені їм де Лімьє, Нестезюрануа, де ла Мотре, де Партене, Мовійона, Гюйо-Дефонтена, Брюзена де ла Мартін’єра, Массюе та, звичайно ж, Вольтера, терміново перекладаються французькою твори очевидців цих подій Адлерфельда, Нордберга, Штраленберга, Барділі.

Власне кажучи, саме з ХVІІІ ст. можна виводити наукове вивчення минулого козацької України. Щоправда, як і раніше, такий розгляд вівся тоді лише крізь призму великих навколишніх держав – Польщі, Росії, Швеції та Туреччини, що залишається визначальною рисою французької історіографії й дотепер. Треба відмітити також, що, хоча в переважній більшості у ХVІІІ ст. козацькі землі у французьких творах іменуються Україною, під впливом офіційної російської термінології все більше поширення починає набувати термін «Мала Русь», який до того використовувався вкрай рідко. Якщо до ХVІІІ ст. під Руссю, як правило, розуміли терени нашої держави, тепер це поняття твердо закріплюється за країною, іменованою раніше як Московія.

Найбільший вплив на розвиток історичного бачення козацької України серед щойно згаданих дослідників у ХVІІІ ст., безумовно, мали твори «короля філософів» – Вольтера. У відповідності до цілей просвітницької історіографії, які полягали не тільки в інформуванні, але й повчанні суспільства, останній підбирав факти й висвітлював їх так, щоб вони чітко вписувалися в дидактичну парадигму його викладу. Видатний просвітник співчутливо поставився до українців (до речі, одним з перших почавши використовувати це поняття), які страждали від жорстокого поводження поляків, росіян, а в 1708-1709 рр. і шведів. Йому імпонувала волелюбність українського козацтва. Втім, загалом він сприймав його за збіговисько степових варварів, яке утворилися з дивовижного перемішення поляків, росіян і татар. Теза про татарське походження козаків була тоді доволі популярною, згадаємо, що її обстоювали такі сходознавці як Бержерон і де Гінь.

Вольтер невисоко оцінював військові здібності козаків, вважаючи жменьку шведів набагато потужнішою у військовому плані силою, ніж орда «цих звірів». За його утрируваним баченням, козаки – далекі від будь-якої освіти невігласи, які живуть лише заради грабунку та вважають смішним воювати з іншою метою. Вони недисципліновані, брутальні й жорстокі, хоча дуже люблять свою батьківщину й ладні, не задумуючись, віддати за неї життя. Саме завдяки Вольтеру значної популярності набула низка історичних кліше, пов’язаних з козацькою Україною. Наприклад, він порівнював запорожців з амазонками навпаки, вказуючи, між іншим, такі приголомшливі факти як їхній інцест зі своїми сестрами й дочками. Також, завдяки своєму авторитету, «король філософів» сприяв поширенню тези про польськість Мазепи та авантюрно-романтичного сприйняття його особистості.

Треба згадати, що Вольтер був далеко не єдиним видатним діячем французького Просвітництва, який звертався до вивчення минулого козацької України. Так, звернення до подій української історії бачимо, зокрема, у Маблі й енциклопедистів.

Французькі автори другої половини ХVІІІ ст., такі як Кераліо, де Рюльєр, Пейссонель, де Тотт, Жубер відзначали поступове зменшення впливу козацького чиннику у військово-політичній сфері на сході Європи, згортання автономних засад України царським урядом і перетворення її на рядову російську провінцію. Багато уваги ці автори приділяли таким питанням як посилення російського впливу на українських землях, перебіг російсько-турецьких війн, повстання гайдамаків і бойові дії російських і козацьких загонів проти барських конфедератів, поділи Речі Посполитої, приєднання Криму до Росії, освоєння царським урядом нових територій.

Найбільш детально в цей час до висвітлення минулого козацької України зверталися творці узагальнюючих нарисів з російської історії: Левек, Леклерк, Шерер, Массон, які мали безпосереднє знайомство з представниками козацької старшини на російській службі й отримували від них свідчення про наші землі. Слід зауважити, що близький друг Кирила Розумовського Леклерк з його «Історією козаків двох боків Бористену» і Шерер зі своїми «Анналами Малоросії» стали фактично ретрансляторами у французькій науковій літературі історичних концепцій козацького літописання й ідей українського автономізму, поширених в середовищі старшини.

Прикметною рисою є те, що, якщо в 1760-1770-х рр. для французького суспільства пройшли майже непоміченими скасування гетьманства, ліквідація Запорозької Січі та запровадження в Україні кріпацтва на фоні інших більш актуальних для Франції справ, то напередодні та під час Великої Французької революції ці події значною мірою були актуалізовані політичним чинником. Про знищену незадовго перед цим Катериною ІІ «країну козаків» знову заговорили, розглядаючи організацію степових воїнів, як осідок демократичних цінностей, що став однією з чергових жертв тиранії царизму.

Наполеонівська доба, зважаючи на постійні війни з «імперією царів», ще більше посилила у французькому суспільстві цікавість до козакознавчих розвідок. Найкращою й найгрунтовнішою з них стала «Історія козаків» Лезюра, яка, по суті, акумулювала в собі доробок всього французького козакознавства за ХVІІ-ХVІІІ ст. Втім, такий спалах інтересу до історії козацтва та колишньої «країни козаків» у Франції минув одразу із зникненням російської загрози. Симптоматично те, що наступний спалах козакознавчої цікавості припав на роки іншого збройного франко-російського конфлікту – Кримської війни, коли поміж інших до розгляду історії українського козацтва зверталися такі корифеї французької історичної науки як Мішле та Меріме. Розвідки останнього стали на довгий час найсерйознішими дослідженнями історії козацької України у французькій науці. Разом з тим творчий доробок Меріме яскраво засвідчує посилення тенденцій запозичення французькою історіографією наукових концепцій українських колег. «Богдан Хмельницький» цього історика став, по суті, переказом відповідної роботи Костомарова.

Потужний вплив української історіографії можна помітити також у наукових розвідках Рамбо, Леже, Тіссо, Вогюе та інших дослідників. Починаючи від діяльності Драгоманова, можемо говорити про активну інтелектуальну інтервенцію української історичної науки в галузі українознавчих студій на відповідну долідницьку царину у Франції. Протягом ХХ ст. український вплив у вивченні історії козацької України став практично визначальним.

Ще одним потужним чинником, що істотно впливав на бачення історії України ХVІ-ХVІІІ ст. французькими науковцями в ХІХ ст., стала активна публіцистична діяльність польської політичної еміграції, яка пропагувала ідеї споконвічного братерства і єдності поміж русинами-українцями та поляками й висвітлювала історію України-Русі лише в органічному поєднанні з Польщею. Козацьке минуле тут поставало в ідеалізованому вигляді, а всі чвари між українцями й поляками розглядалися виключно як непорозуміння всередині єдиної національної спільноти.

Віддзеркалення подібних поглядів бачимо, наприклад, в працях Лелевеля, Міцкевича, Леонарда Ходзька, Чинського, Форстера та ін. Великий вплив на французький інтелектуальний загал у середині ХІХ ст. справили історичні та расові теорії Духінського, про європейськість українців-русинів (як східне відгалуження поляків) й азіатськість росіян-московитів, рецепцію яких бачимо, зокрема, у того ж Мішле, а також у Робера, де Марса, Вікенеля, Мартена та інших науковців. Однак ці теорії виявилися нетривкими й швидко втратили свою популярність.

Проте головне значення публіцистичної діяльності польських інтелектуалів у Франції полягало в актуалізації питання про окремішність українців (яких тоді часто називали рутенами) від росіян, оскільки в тогочасній французькій науковій літературі вже почало поступово вкорінюватися уявлення, що українці, а точніше малороси, – це південно-західне відгалуження російської нації. Крім того, польська франкомовна та перекладна література значною мірою прислужилася для популяризації козацької тематики у французькому суспільстві.

Розуміючи важливість створення позитивного іміджу своєї імперії на заході, російський царизм час від часу намагався заангажувати чи підтримати когось з інтелектуалів Франції, щоб отримати вигідний для себе продукт. Найвідомішим прикладом такої співпраці між царським урядом і французьким дослідником по праву може бути названо написання «Історії Російської імперії за Петра Великого» Вольтером. В цьому контексті доречно згадати, що підтримкою Олександра І користувався, наприклад, Кастельно, пишучи на початку ХІХ ст. свій «Досвід про давню та сучасну історію Новоросії». А на рубежі ХІХ-ХХ ст. сприяння для своїх історичних пошуків з боку представників царської фамілії мав Валішевський, діяльність якого припала на період найтіснішої франко-російської політичної співпраці. Всі ці твори висвітлювали інкорпорацію козацької України до Російської імперії, як акт логічний, неминучий, історично детермінований і виключно позитивний.

В новітній час дослідження історії України ХVІ-ХVІІІ ст. майже повністю перетворилося на справу українських науковців. Франкомовними чи перекладними розвідками, що торкалися даного періоду нашого минулого, відзначилися в першій половині ХХ ст., зокрема, Грушевський, Борщак, Шульгин, Прокопович, Шелухін, Тишкевич. Особливо тут варто відмітити внесок Борщака, який залучав до співпраці на ниві українознавчих досліджень таких істориків як Мартель, Люсіяні та ін. Про козацьку Україну писали також і представники російської еміграції, найсерйознішими розвідками з яких відзначився Мякотін.

Серед українських діаспорних істориків останніх десятиліть, франкомовні праці яких торкалися різних питань історії України козацької доби, згадаємо насамперед Жуковського, Косика, Вергуна, Лебединського, Йосипишин, Дмитришин. З 1990-х рр. можливість донесення своєї позиції до французької наукової спільноти отримали й дослідники з України.

В ХХ ст. власне французькі історики, якщо й писали про козацьку Україну, то, як правило, або в контексті узагальнюючих нарисів (приміром, Тіссеран, Бенуа-Мешен, Саван, Порталь, Балала, Рюзе), або ж в контексті розгляду сусідніх великих держав (Ферро, Режмортер, Каррер д’Анкосс, Кадо, В’єяр, Антош, Фонтене та ін.). Серед найкращих досліджень, присвячених конкретним питанням минулого нашої країни ХVІ-ХVІІІ ст., необхідно згадати роботу дослідника історії Скандинавії Норманна, пов’язану з Україною мазепинської доби, а також доробок османістів Лемерс’є-Келькеже та Венстена.

Впродовж всього півтисячолітнього періоду існування французької історіографії історії козацької України даний аспект залишається на периферії місцевих наукових зацікавлень. За винятком одиничних випадків, історики-французи, що писали про наші терени, не мали практично жодного уявлення про українську мову й не були ознайомленні з автентичними історичними документами, тим більше архівними джерелами. Як один з таких винятків, може розглядатися серйозна дослідницька діяльність Бовуа, яка, однак, хронологічно пов’язана з періодом кінця ХVІІІ – початку ХХ ст., тобто з часом після ліквідації козацького ладу на українських землях. Втім, це не заважає згаданому історику торкатися більш ранньої доби. В цьому відношенні варто відмітити його розвідку про щоденник Пилипа Орлика.

На жаль, випадок з Бовуа у французькій історичній науці може розглядатися як факт унікальний. Малоцікавість для французів української проблематики зумовлює ту обставину, що навіть власна наукова спадщина з питань історії козацької України залишається так і не вивченою в повній мірі. Саме це змушує в умовах пасивності французьких колег активізувати дослідницьку роботу в цьому напрямку українських науковців.

Говорячи про чинники, що стимулюють науковий інтерес до певної країни, треба зазначити, що одним з найголовніших є її значущість. Так, сплески історичних зацікавлень Україною на заході припадали на добу Хмельниччини, Руїни, періоди Північної війни, Коліївщини. Важливу роль у посиленні цікавості до козацької України мали витвори мистецтва. Так, роксоланівська тематика у французькій драматургії ХVІ-ХVІІ ст. акцентувала увагу на проблемі долі українських бранців, головним чином дівчат, захоплених в якості ясиру й проданих у рабство.

Національно-визвольна війна під проводом Хмельницького зумовила виникнення віршованих творів Сент-Амана й Лоре про цього вождя та козаків. Геній Вольтера у зображенні постаті Мазепи надихнув д’Орвілля на роман «Спогади Аземи», одним з головних дійових осіб якого став саме цей гетьман. Данину поваги цьому літературному персонажу віддав і великий Гюго. Ще більшого поширення мазепинська тематика набула у французькому образотворчому мистецтві та драматургії ХІХ ст.

Французький переклад талановитої гоголівської повісті про долю козацького полковника та його синів не лише сприяв розвитку козацьких зацікавлень у Франції в другій половині ХІХ-ХХ ст., але викликав наслідування цієї теми в літературі, драматургії, кінематографі. «Тарас Бульба» і досі залишається одним з найчастіше перевидаваних творів класичної російської літератури. Подібний успіх мала й повість Марко Вовчок-Сталя «Маруся». А ось живописний шедевр Рєпіна «Запорожці» став джерелом натхнення для поезій Аполлінера.

До козацької тематики французькі митці звертаються й надалі. Тут можна згадати про роман бельгійки Стесик «Мазепа, принц України», який здобув визнання у Франції та Бельгії.

Даний нарис, присвячений розгляду французької історіографії історії України ХVІ-ХVІІІ, став, по суті, першим подібним узагальнюючим дослідженням. Зважаючи на величезний пласт доробку французьких дослідників з різних аспектів даної тематики, накопичений за півтисячолітній період, цей твір, звичайно, не може стати всеохоплюючим, однак нашим завданням було якнайдокладніше показати еволюцію історичних досліджень козацької України у Франції від моменту їх зародження до сьогодення. Ознайомлення вітчизняних науковців з творчою спадщиною їхніх закордонних колег могло б не лише додати якісь деталі до кращого сприйняття добре відомих подій української історії, але й дозволити побачити минуле своєї Батьківщини з іншого ракурсу.


Примітки

3233. Andre J.-L. La Passion de l’Ukraine. Un pays entre deux mondes… – Р. 109.

Подається за виданням: Євген Луняк Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях. – К.-Ніжин: Видавець Лисенко М.М., 2012 р., c. 713 – 721.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1651

Модифіковано : 14.01.2014

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.