Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Історія / Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях / Вступ

Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях

Вступ

Луняк Євген

В сучасній Україні народилося й виросло ціле покоління молодих громадян, все життя яких відбувалося за умов незалежності нашої країни і для яких поняття «Україна» міцно асоціююється з великою європейською суверенною державою. За два десятиліття, що минули після розпаду СРСР і проголошення державної самостійності України, остання була включена до всіх важливих політичних, економічних і культурних міжнародних систем. Незважаючи на доволі молодий вік, наша держава постійно намагається підкріплювати свій політичний статус історичною традицією й привертати до себе увагу завдяки своїй історичній спадщині.

Україна не належить до країн, що мали впродовж століть безперервний розвиток у якості самостійних або, принаймні, автономних держав, тих яких подекуди називають «історичними». Її назва стала загалом продуктом історії нового часу, а поняття «українці» почало використовуватися лише з ХVІІІ ст. для означення частин населення на південному заході Російської імперії та південному сході – Речі Посполитої, тих територій, що традиційно вважалися центральними областями так званої «країни козаків». Саме завдяки козакам і саме в козацький період вітчизняної історії назва України стала відомою в світі й отримала своєрідне усталення в міжнародній суспільній думці ХVІІ-ХVІІІ ст. в якості означення для своєрідного державного (або квазідержавного) утворення на північ від Чорного моря. Хоча назва «Україна» відома ще 1187 р., її нечасте використання до ХVІ ст. та віднесення до різних географічних регіонів Євразії до сих пір породжує дискусії з приводу тлумачення етимології цього поняття.

Починаючи з ХVІ ст., під «Україною» в Європі все частіше розуміють землі козаків, що жили на теренах нашої держави, а в ХVІІ-ХVІІІ ст., особливо після Хмельниччини, така асоціація стає практично нерозривною: Україна – країна козаків, козаки – населення України. Така атрибуція породжувала у західноєвропейських авторів, зокрема, французів, переконаних у тому, що козаки – це окрема нація, здивовані репліки про унікальність козацької країни, де назва останньої відрізняється від назви її мешканців. Взаємопов’язаність між поняттями «Україна» та «козаки» відбивається майже в усіх дослідженнях, присвячених історії наших земель в ХVІ-ХVІІІ ст. Поступово в якості неологізму виникає поняття «українці», його широко використовував, наприклад, Вольтер, і, за нашими спостереженнями, на заході воно прижилося раніше, ніж власне на українських теренах. Про незвичність і нетрадиційність етноніму «українці» може свідчити, зокрема, той факт, що, оспівуючи свою Батьківщину й переживаючи за Україну, Великий Кобзар у середині ХІХ ст. жодного разу не називає її населенням словом «українці». Вочевидь, це було наслідком того, що дане поняття не було ще закріплене в народній традиції, з якої виросла геніальна поезія Шевченка.

Звичайно, уявлення про межі тодішньої України весь час змінювалося у зв’язку з геополітичними пертурбаціями на сході Європи в середині ХVІІ-ХVІІІ ст., але, як правило, йшлося про терени козацької адміністрації, тобто Гетьманщину та Запоріжжя. Таким чином, в той період ідея України, як, насамперед, козацької країни, отримала в міжнародній політичній думці певну легітимацію. Саме тому ліквідація осередків козацької автономії Катериною ІІ на фоні інших загарбницьких та експансіоністських заходів російського уряду, часто сприймалася в Західній Європі як акт протиправний, що порушував традиційні суверенні права козаків. Тому визрівання ідей відновлення української державності з кінця ХVІІІ та протягом ХІХ ст. і намагання утвердження автономної, а згодом і самостійної України на початку ХХ ст. мали в своєму активі опертя, у першу чергу, саме на козацьку традицію. Практично всі державні утворення, які декларувалися на землях нашої країни у новітній час, мали у своїй назві поняття «Україна».

Великою підмогою в становленні українського державотворення стало те, що на Заході завжди існувало бачення України спочатку в ХVІІ-ХVІІІ ст. як «козацької країни», а в ХІХ – на початку ХХ ст. як «колишньої козацької країни». Це створювало політичне й історичне підґрунтя для ідей її відродження, що в завершеному вигляді відбулося лише в 1991 р. Таким чином, історичні уявлення про Україну до кінця ХІХ – початку ХХ ст. на заході майже нерозривно пов’язувалися з діяльністю козаків.

Впродовж багатьох століть Франція була і залишається однією з найпотужніших держав світу. Загальновідомим є вплив французької культури в світі, а французька мова в ХVІІІ-ХІХ ст. була мовою міжнародної дипломатії. Важливе місце в світовій науці завжди посідав і посідає доробок інтелектуалів Франції. Саме тому вивчення наукової спадщини французьких істориків, які в різні часи досліджували минуле України має важливе значення для розвитку вітчизняної історіографії, як через збагачення фактичним матеріалом, що використовувався й був опрацьований зарубіжними колегами, так і завдяки насиченню новими ідеями та підходами, апробованими французькими науковцями. Важливе значення має також вивчення доробку французьких істориків в плані дослідження тенденцій розвитку світової історичної науки та кращого усвідомлення перспектив інтеграції творчості українських науковців у світовий інтелектуальний простір.

Хоча минуле України в наукових студіях французьких істориків лежить на периферії їхніх дослідницьких зацікавлень, значно поступаючись вивченню таких великих східноєвропейських країн як Росія, Польща, Туреччина чи Швеція, можна стверджувати про постійний, втім, незначний інтерес французів до історії нашої країни. Яскравою ілюстрацією такої млявої цікавості до України та її минулого є доволі низький відсоток сучасних місцевих наукових публікацій, присвячених нашій державі. Влітку 2011 р. автор цих рядків, відвідавши величезний паризький книжковий супермаркет «FNAC», серед тисяч книжок секції «Історія» зміг натрапити лише на дві, що безпосередньо стосувалися України: одна з них належала перу Ярослава Лебединського і була присвячена історії козацтва, а друга торкалася аналізу політичної ситуації в сьогоднішній Україні.

Звичайно, минуле таких африканських країн як Марокко, Алжир, Туніс для французів є набагато актуальнішим від історії України. З Україною, як з окремою державою, французьке суспільство мало небагато контактів. Дуже часто місцевий загал не знає, що багато важливих для його батьківщини подій, пов’язані саме з теренами цієї найбільшої у Європі (окрім євроазіатської Росії) держави, про розміри якої французи також мають вельми туманне уявлення. Навіть такий загальновідомий факт як французька присутність в Північному Причорномор’ї в період Кримської війни разом з назвами, що перебувають у зв’язку з цим на слуху в пересічних французів, знайомих з історією, – Крим, Альма, Севастополь, Одеса тощо – сприймається як лише сумна та героїчна сторінка франко-російських взаємин, а багато хто з французів щиро дивується, дізнавшись, що ця війна велася, загалом, на теренах України.

Для уникнення плутанини у Франції наприкінці ХХ ст. також прийшлось перейменувати свою королеву Анну, дочку Ярослава Мудрого та дружину Генріха І, з Анни Руської (Anne de Russie) на Анну Київську (Anne de Kiev), оскільки виведення цієї жінки з Русі для абсолютної більшості французів було тотожним її російському походженню.

В історичному плані з Україною на заході пов’язано кілька відомих і не завжди радісних понять: «голодомор» або «сталінський терор голодом», «Чорнобиль» тощо, проте одним з найдавніших є саме «козаки». Останні стали невід’ємною частиною та доволі впливовим фактором історії таких потужних східноєвропейських держав як Росія, Польща та Туреччина. Коли у французькій літературі йдеться про історію України ХVІ-ХVІІІ ст., майже завжди йдеться саме про козаків.

Зауважимо, що термін «козак» у Франції є доволі відомим не лише в історичному відношенні. Це слово стало аналогом понять «нахаба», «хам», «нечема», щоправда, з деяким присмаком іронії. Вислів «а ля козак» (à la cosaque), тобто по-козацьки, означає брутальне безцеремонне поводження, некультурну поведінку. Втім, таке уявлення у французів сформувалося головним чином внаслідок відомого перебування козацьких загонів на Єлисейських полях в 1814 р., основу яких складали підрозділи з Дону, хоча й було кілька українських полків. До сих пір парижани, ознайомлені з історією рідного міста, показують ділянку на Сені, де російські козаки купали тоді своїх коней.

Не дивлячись на те, що французькі інтелектуали проявляли не досить значний інтерес до минулого нашої країни вказаного періоду, подекуди їхні твори мали важливий і навіть визначальний вплив у розвитку світової історіографії історії України. Мабуть, найбільш показовим буде випадок з «Історією Карла ХІІ» геніального Вольтера, коли висвітлення останнім минулого «країни козаків» й особливо життєпису Мазепи не лише справило величезний вплив на сприйняття цих тем в європейській історіографії, але й створило підґрунтя для виникнення відповідного сюжету в літературних, живописних і кінематографічних творах світового мистецтва.

Возвеличений просвітницькою історіографію і пов’язаний у першу чергу з Україною образ гордих і непокірних степових воїнів, болючого бича Високої Порти та трунарів Речі Посполитої, був настільки вражаюче-ефектним, що часто саме козацтво сприймалося за головну збройну силу Російської імперії, а в період франко-російських військових конфліктів кінця ХVІІІ – початку ХІХ та середини ХІХ ст. французьких обивателів лякали саме козацькою загрозою, наочно реалізованою в 1814 р. Відголоски цих страхів яскраво бачимо в науковій творчості видатних французьких істориків Жуля Мішле та Проспера Меріме.

Варто наголосити, що вже до початку ХІХ ст. у Франції був сформований великий оригінальний і змістовний комплекс історичних досліджень про «козацьку Україну», який в повній мірі залишається не вивченим і донині. Починаючи з середини ХІХ ст. французькі наукові студії про Україну ХVІ-ХVІІІ ст. все більше зазнають потужної інтервенції української історичної думки, і цей вплив в наступні десятиліття ще більше посилюється, а в ХХ ст. стає багато в чому визначальним. Так, можна згадати, що, пишучи свого «Богдана Хмельницького», Меріме майже цілковито спирався на аналогічну працю Миколи Костомарова. З кінця ХІХ ст., досліджуючи козацьку Україну, французькі історики активно запозичують напрацювання своїх українських колег, не приділяючи належної уваги своєму власному історіографічному надбанню.

Втім, було б помилкою вважати, що український слід у французькій історіографії проявився лише в ХІХ ст. За століття до того, наприклад, Ніколя-Габріель Леклерк, працюючи над своєю «Історією козаків двох боків Бористену», користувався твором Григорія Грабянки в інтерпретації свого товариша й покровителя Кирила Розумовського, а Жан-Бенуа Шерер, автор відомих «Анналів Малоросії» послугувався кількома українськими та російськими джерелами.

Хоча французькі дослідження з зазначеної теми у ХХ ст. представлені здебільшого доробком представників української діаспори, не можна сказати, що історики-французи цілковито ігнорують минуле України козацької доби у своїх студіях. Уважний аналіз питань історії нашої країни початку ХVІІІ ст. бачимо, наприклад, в розвідках Клода Норманна та добре відомого у нас завдяки перекладам Даніеля Бовуа.

Загалом, за період від виникнення у Франції перших звісток про українське козацтво до сьогодення виник великий масив історичних праць, який потребує свого неупередженого ретельного й уважного вивчення. Він до сих пір залишається майже незадіяним сучасними тамтешніми дослідниками й доволі слабо відомий через важкодоступність і брак знання мови для їхніх українських колег. Отже, перед українською історичною наукою постала проблема дослідження всього цього об’ємного кількасотлітнього комплексу праць про минуле своєї Батьківщини.

Цей нарис про розвиток французьких історичних досліджень України козацького періоду a priori не може стати всеохоплюючим, зважаючи на величезну кількість праць, які тією чи іншою мірою торкаються цього питання, створених впродовж п’яти століть французькими авторами. Однак нашим завданням було якомога детальніше висвітлити цей процес становлення та розвитку історіографії історії козацької України у Франції, щоб дати вітчизняним дослідникам змогу ознайомитися з цим доробком закордонних колег.

Наостанок хотілося б висловити щиру подяку всім тим людям, які посприяли у здійсненні даного дослідження. Особливу подяку висловлюємо професору Віктору Федоровичу Колеснику за слушні поради, які дозволили покращити висвітлення певних питань роботи. Серед інших дякуємо також працівницям Української бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі Ярославі Йосипишин і Дарині Мельникович за допомогу у пошуку літератури з теми дослідження, так само як і директору Музею рідкісної книги бібліотеки Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя Олександру Сергійовичу Морозову. Слова вдячності також адресуємо зарубіжним колегам Жану-Станісласу Гроді та Стефану Пеану за підтримку проведення пошукових студій у Франції і багатьом іншим людям, без допомоги яких ця праця не побачила б світ.


Примітки

Подається за виданням: Євген Луняк Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях. – К.-Ніжин: Видавець Лисенко М.М., 2012 р., c. 3 – 7.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1789

Модифіковано : 14.01.2014

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.