Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

2.3.1. Заплава у системі господарювання давнього Києва

Парнікоза І.Ю.

- Съдорова бѫди

- И ты съдоровъ бѫди

- Чьто сьде дѣѥши? - Пришьла єсмь рыбъ и мѧсъ коупитъ А ты?

- Хочѭ рыбъ сихъ продати ѣже то єсмь по раноу изловилъ

- Добры рыбицѣ • А въ колико бѫдѫть?

- Вьсе ти станеть въ коунѫ. Ѥмлєши?

- Ѥмлѭ •Се ти коуна

- Добро •Прииди же пакы оже ти рыбы надобѣ станѫть

А. Андрусяк, діалог на давньоруській мові: «Въ городѣ на тързѣ»

На момент становлення Києва та утворення давньоруської держави придніпровські ландшафти, у тому числі, і елементи дніпровської заплави були глибоко залучені до господарювання тутешніх слов’янських племен. Адже ще у зарубинецький час майже всі придніпровські гори були місцем слов’янських поселень (Пачкова, 1975). Починаючи з цього часу найбільш відчутною формою господарського впливу на заплаву стало займання заплавних урочищ: Подолу, частини острова Муромець, берега оз. Гнілуша та ін. під забудову. При цьому не тільки зводилася природна заплавна рослинність, але й проводилися заходи з регулювання водотоків, урочища штучно підвищувалися над рівнем заплави. Цим досягалася безпека від весняних розливів. З використанням деревних ресурсів, переважно соснових борів надзаплавних терас, Поділ та окремі сторожові фортеці та городища забудовуються дерев’яними садибами, обнесеними земляними валами та дерев’яними укріпленнями. Сягаючий за Глибочицю давньоруський , прикрашений не тільки дерев’яними але й кам’яними храмами досягає піку свого значення в системі Київського міського простору.

Однією з головних передумов економічного зростання Києва та інших давньоруських міст, було вигідне розташування на торгівельних шляхах. В районі Києва перехрещувалися як сухопутний торгівельний шлях з Азії до Регенсбурга на Дунаї в Німеччині, так і дніпровський шлях «з Варяг в Греки». В попередні тисячоліття потреби рибальства та пересування за течією річок зумовили необхідність виготовлення човнів. Найпоширенішим їх типом навіть за часів Русі залишалися однодревки або так звані моноксили (Моця, 2013). Саме такими човнами слов’яни з’явилися на допомогу аварському хану в 626 р. під стінами Царьграду (Котляр, 1998).

Вважається, що слов’яни відносно пізно освоїли судноплавство, тобто виготовлення кораблів та пересування по морю. Проте вплив вікінгів, імовірно призвів до запозичення форми дракару, який перетворився на безпалубний вітрильно-гребний давньоруський корабель – лодію. Таки самвІ ст.), яблуня (Malus domestica Borkh., ХІ-ХІІ ст.) (Гречишкіна, 2010, Безусько та ін., 2011). На садибах Подолу Х-XI ст. виявлено зерна проса (Panicum milaceaum L., Х-ХІІ ст.), вівса (Avena sativa L., Х-ХІІ ст.), пшениці, огірків (Cucumis sativus L.), малини (Rubus idaeus L.), лісових горіхів (Corylus avellana L.) та ін. (Комар, 2012). Згідно до даних Пашкевич (1991), в м Києві (матеріали з Михайлівського Золотоверхого монастиря продовжували вирощувати також ячмінь (Hordeum vulgare L., Х-ХІІ ст.), жито (Secale cereale L., Х-ХІІ ст.), пшениці (Triticum aestivum L., Х-ХІІ ст., T. monococcum L., Х ст.). В лікарській практиці та бджільництві використовувалася напевне зафіксована в Х-XІI ст. липа серцелиста (Tilia cordata Mill.)

Слов’яни
Рис. 2.3.1.4. Коноплі посівні належать до найдавніших технічних культур людства Рис. 2.3.1.5. Слов’яни виготовляли з волокон конопель та льону одяг

Огірок часто знаходять в Європі в ранньосередньовічних поселеннях. Його культивування вказує як на відносно теплий клімат, так і появу городів, як специфічної форми землеробства. Огірок походить від дикого виду (Cucumis hardwickii Royle, наразі синонім Cucumis sativus) з малими гіркими плодами, який зростає в Індії. З Азії огірок поширився до Середземномор’я звідки як і коноплі від Дунаю через Моравську браму поширився до Польщі. Германські народи перейняли культивування огірків від слов’ян. Щодо буряку вказується, що в Центральній Європі це була відносно пізня культура. В Польщі вперше буряк зустрічається в XVI ст. як їжа бідних людей. Спочатку в цієї рослини споживали лише листки, які з часом замінили борщівник (Heracleum sphondylium) при приготуванні кислого супу – борщу (Szata.., 1977).

Культивування фруктових дерев в ранньосередньовічному Києві можливе було лише на відвойованих у заплави рідко затоплюваних територіях, зокрема на Подолі. Яблуня походить від кількох окремих диких видів. На терені Євразії знаходиться кілька первинних центрів лісів за участі фруктових дерев. Найближче до України розташовуються такі ліси на Кавказі. Саме тут горці з давніх часів займалися селекцією цих дерев. Багатим джерелом генетичного матеріалу є також гори Західної та Середньої Азії. Поруч з яблунею в перших садах центральної Європи були поширені й інші плодові дерева. Зокрема, груша походить з Середземномор’я, де була пов’язана з людиною від початків осілого життя. В повстанню культивованої наразі груші прийняли участь щонайменше чотири дикі види. Яблуні і груші були поширені в прапольських садах. В той же час культивувалися черешня (Prunus avium (L.) L.), яка дико зростає в лісах Центральної і Східної Європи, зокрема в Україні, а також вишні (Prunus cerasus L.). Черешня сама давня з культивованих форм вишні. Як вважають, вона була також відома 8000 р до н. е. в Анатолії та у Європі — на території сучасних Данії та Швейцарії (мешканцям поселень на палях). Волоський горіх відомий у Європі з часів неоліту. Природні ліси з участю волоського горіха зростають на Балканах. На Кавказі зростають дерева з діаметром до 170 см. Волоський горіх увійшов до культури безпосередньо з природних лісів. До Польщі горіх поширився з півдня старим шляхом, що вів від Дунаю (Szata.., 1977).

Ще одним наслідком стала експансія в околицях Києва і на заплаві синантропних видів рослин. Результати археолого-палінологічних досліджень свідчать, що помітний антропогенний вплив людської діяльності на природну рослинність регіону спостерігається протягом останніх 2500 років. Хоча деякі види синантропної флори поширилися на територію сучасного Києва в останню тисячу років, відчутний же вплив у районі Києва спостерігається у Х ст. у зв’язку з розвитком міста (Гречишкіна, 2010). За результатами палеоетноботанічних та палінологічних досліджень проб з Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві Х ст. було поширено 20 видів бур’янів, серед яких лутига татарська (Atriplex tatarica L., Х ст.), чистотіл (Chelidonium majus L., Х ст.), лобода біла (Chenopodium album L. aggr., Х-XII ст.), петрів батіг (Cichorium intybus L., Х-ХІІ ст.), куряче просо (Echinochloa crusgalli (L.) P. Beauv., Х ст.), синяк звичайний (Echium vulgare L., Х ст.), кульбаба лікарська (Taraxacum officinale Webb ex Wigg. aggr., Х-ХІІ ст.) та ін. (Пашкевич, 1991, 1998, Безусько та ін., 2008, 2011). Зазначається, що в минулому з насіння лободи білої готували крупу для каш. У голодні роки окрім насіння використовували також листя. Цілком можливо також, що знайдений у Києві вид лободи (Blitium virgatumL.) вирощувався як салатна рослина. Судячи з гербарних зборів, раніше цей вид траплявся частіше ніж зараз (Безусько та ін., 2011).

Палінологічне дослідження заплавного району давнього Києва – Подолу показало два інші визначені бур’янові види роду Blitum L. – B. glaucum (Chenopodium glaucum) та (B. rubrum (C. rubrum) – могли бути не лише рудеральними та сегетальними бур’янами у вологих умовах, а й компонентами прибережних ценозів. Це ж може стосуватися і видів щавлів (Rumex confertus, R. crispus), які часто зростають на зволожених луках та по берегах, а також можливих компонентів угруповань прибережних чагарників (Fallopia convolvulus, Galium aparine та деякі інші). Таким чином, наші дані можуть вказувати на те, що набір бур’янових рослин у Києві в ті часи формувався переважно за рахунок досить звичайних видів характерних для природних ценозів, але водночас таких, що мають тенденцію до існування у порушених (зокрема антропогенних) місцезростаннях ().

Мешканці ранньосередньовічного Києва збирали в навколишніх лісах та на заплаві горіхи, ягоди, лікарські трави тощо. У господарстві вони також використовували деревину як паливо, для будівництва та в інших цілях. При цьому використовувалася головним чином деревина дуба (родиво з заплави) та сосни (з надзаплавної борової тераси). Результати палінологічного дослідження матеріалу з київського Подолу (вул. Хо%8й тип кораблів використовували прибалтійські слов’яни, окремі з яких, такі як рани з Ругії (суч. о. Рюге) стали неперевершеними мореплавцями. Як свідчать писемні пам’ятки, наприклад грамота з Звенигорода, імовірно на Русі будь-який достатньо великий човен називали лодією.

Руські лодії на Дунаї
Рис. 2.3.1.1. Модель-реконструкція давньоруського корабля – лодії Рис. 2.3.1.2. Руські лодії на Дунаї, мініатюра в Радзивіллівському літописі

Лодіями пересувалися як великими річками і морем, завдяки чому функціонував загальновідомий торгівельний шлях з варяг в греки. Візантійський імператор Костянтин Багрянородний докладно розповідає про кораблебудування та судноплавство на Русі. Узимку в різних місцинах басейну Дніпра майстри готували лодії-однодеревки — човни, витесані з одного товстого та довгого дерева, з набивними бортами. Коли навесні скресала крига, їх сплавляли вниз, до Києва. Там обладнували — ставили весла, кермо тощо. Підготовка суден до подорожі займала близько двох місяців (квітень-травень). На одній лодії розміщувалося до 40 осіб. Після цього судна, навантажені товарами, пливли вниз по Дніпру. Діставшись порогів, їх вели під берегами, а в деяких місцях, розвантаживши, переносили на руках або тягли волоком. А вже в гирлі Дніпра лодії готували до морського плавання — ставили вітрила, при потребі ще раз смолили днища. До Царгорода пливли уздовж західних берегів Чорного моря 35–40 днів. За особливо сприятливих умов від Києва до гирла Дунаю допливали за 10 днів, а звідти до столиці Візантії ще 15 днів. По прибутті руські купці спродувалися, купували іноземні товари, вантажили на лодії й восени поверталися до Києва. Натомість іноземним суднам з низькою посадкою вхід в Дніпро блокували дніпровські пороги (, Моця, 2013).

Кораблі також були оснащені щитами, які захищали гребців і часто використовувались для військових походів. Давньоруські лодії не один раз з’являлися під стінами Царьграда (Константинополя). 907 р. князь Олег пішов на Царгород: "І було кораблів числом дві тисячі… а в кораблі по сорок мужів". А 941-го проти греків виступив уже князь Ігор. Дав своїм воїнам десять тисяч суден. На думку істориків, і в першому, і в другому випадку фантазія літописця щодо кількості лодій дуже розперезалася. Та й не всі вони, зрештою, виготовляли в Києві. Але про сотні кораблів, які щороку спускалися з подільських берегів на води Почайни, можна говорити сміливо. Використовував їх у своїх походах князь-воїн Святослав. Річкові битви розгорталися і біля самого Києва. 1151 р. відбулася справжня битва між флотиліями двох князів, які претендували на великокняжий стіл:

"Стали вони битися в насадах по Дніпру від Києва й аж до устя Десни. І при цьому билися вони кріпко, але нічого не могли зарадити проти Києва, бо Ізяслав хитро спорядив був човни. Гребці у них були невидимі, бо човни були покриті дошками, і борці, стоячи у бронях наверху, стріляли. А керманичів було два — один на носі, а другий — на кормі: куди вони хотіли, туди йшли, не обертаючи човнів".

Слово "насад" тлумачать як човен із високими, "насадженими" бортами ().

Київська гавань судячи з свідчень Літопису Руського з давніх часів знаходилася в Почайні. У Повісті временних літ розповідається, як 955 року княгиня Ольга відвідала Царгород. Після прибуття до столиці Візантії володарка Русі була змушена чекати прийому в імператора понад два місяці. Увесь цей час руська флотилія стояла "в Суду" — у константинопольській гавані. "Якщо ти, отож, так само постоїш у мене в Почайні, як і я в Суду" — дорікнула Ольга імператорові, таки дочекавшись аудієнції В 1969 р. на вулиці Оболонській, 25, де могла проходити Почайна, під час риття котловини ківш екскаватора підняв із 6-метрової глибини ідола з мореного дуба. Фігура завдовжки 154 см і вагою майже 50 кг має грубо позначене обличчя, довгасту шию та розділені, досить короткі ноги. Археолог Валентин Даниленко висловив припущення, що знахідка є "окрасою корми староруського корабля насада". Ідол, імовірно, зображував Велеса — язичницького бога скотарства, торгівлі та судноплавства (). Розташовані на островах чи за Дніпром на лівобережжі імовірно мали свої гавані.

Окрім човнів переправа через Дніпро в давньоруські часи здійснювалася за допомогою паромного перевозу або через броди. В Повісті временних літ, збереглася версія про те, що сам князь Кий був перевізником (від кия, яким штовхав паром), з якою активно полемізує Нестор:

«Інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником, бо тоді коло Києва перевіз був з тої сторони Дніпра. Тому [й] казали: «На перевіз на Київ». Коли б Кий був перевізником, то не ходив би він до Цесарограда.» ( ).

У зв’язку з обслуговуванням бродів та паромних переправ на Дніпрі навіть утворилася специфічна соціальна група – бродники. Дніпровські бродники обслуговували броди та паромні переправи через річку, жили полюванням та рибальством, будучи попередниками запорозьких козаків. Часом маючи сильних ватажків, вони навіть займалися піратством. Так, з Київського літопису випливає, що в 1159 р. Іван Берладник оволодів Олешшям – важливим портом київського князя на нижньому Дніпрі: «Того ж року послав Ростислав (Мстиславович, тодішній князь київський – авт.) із Києва Юрія Нестеровича та Якуна в кораблях на берладників, тому що вони Олешшя здобули, і наздогнавши їх біля Дичина, побили і полон відібрали» (Котляр, 1998).

В давньоруський час розпочалося також містобудівництво. Перший стаціонарний міст через Дніпро був побудований 1115 р. з ініціативи князя Володимира Мономаха, як припускають, у Вишгороді (Київ, туристичний путівник, 2001). З приводу мосту наявний один-єдиний запис літопису за 1115 р. «Того ж Лета устрои мость через Дніпр Володимир». Втім, дослідник київського Подолу М.А. Сагайдак вважає, що цей міст розташовувався у районі давньої переправи на Подолі. Отже, вів на Труханів острів, а звідти на лівий берег. Зручним місцем для його побудови археолог вважає перпендикулярне до київських гір підвищення на Подолі у районі вул. Хорива. Проте це підвищення, яке являє собою зону відкладання наносів р. Глибочиці та Киянки, закінчується у районі Контрактової площі. Не доходячи до берега Дніпра, воно навряд чи могло служити базою для мосту. Втім, усе це лише здогадки. Реальних свідчень щодо локалізації цього мосту немає.

Перпендикулярне до схилів Київського…

Рис. 2.3.1.3. Перпендикулярне до схилів Київського плато підвищення у зоні розвантаження наносів р. Глибочиці та Киянки вздовж вул. Хорива

В Літописі Руському під 1230 р. згадується також ще один дерев’яний міст на Дністрі в Галичі, при описі здобування міста князем Данилом Романовичем (Котляр, 1998).

Як могли виглядати ці мости? Збереглося небагато прикладів добре досліджених дерев’яних мостових споруд з слов’янських земель раннього середньовіччя. Так, наприклад, на Ледніцькому озері в Великопольщі ще в Х ст. було , які вели з двох сторін на Ледніцький острів. Довжина цих мостів складала біля 440 м для західного та біля 170 м для східного. Мости були збудовані на дерев’яних балках, які спиралися на палі вбиті до дна озера. Палі з дуба довжиною 14 м забивалися в мул озера взимку через ополонки. Мости мали настил шириною 6 м. Через ці мости та по острову пролягав тракт, який вів з Познані до Гнезна ().

Існування поселень вимагало функціонування розвиненої сільськогосподарської округи. Виникнення Києва, як міста, ще більше розширило цю округу та призвело до збільшення антропогенного пресу на довкілля. Продовжується зведення навколишніх лісів під посіви, а на заплаві під заплавні луки – сіножаті та пасовища, що сприяло становленню сучасного лісостепового ландшафту.

Це своєю чергою не могло не вплинути на склад природної та культурної рослинності. На заплаві розширюють свої площі типові лучні формації за участі продуктивних багаторічних злаків. За часів Київської Русі до сільського господарства увійшла низка культур: пшениця тверда (Triticum durum L., Х-ХІІ ст.), буряк (Beta vulgaris L., X ст.), коноплі (Cannabis sativa L., X ст.), волоський горіх (Juglans regia L., Х-Хї0ива, 37) вказують на зростання соснових лісів безпосередньо над Оболонською заплавою. Звідси походить також знайдений пилок берези, в’яза, липи, жостеру проносного. З заплавних видів дерев знайдено пилок вільхи, верби, а у випадку чагарників – бузини, калини та порічок.

Заслуговують на увагу чисельні (3720 шт. у зразку) знахідки насіння чорної бузини (Sambucus nigra L.) з ями 2 (траншея 7) з території Золотоверхого Михайлівського собору. Наявність пилку чорної бузини була зафіксована як в палінологічних характеристиках, так і в отриманих раніше зразках ранньосередньовічних відкладів з археологічних розкопок на території Києва. Г. О. Пашкевич зазначає, що насіння бузини досить часто трапляється серед макрозалишків, визначених у складі палеоботанічних спектрів ранньосередньовічних відкладів з території м. Києва. У давнину його досить широко вживали як в їжу, так і для приготування барвників. Цікаво, що знахідки насіння чорної бузини (як поодинокі, так іноді й чисельні) входять до списку викопних макрозалишків рослин, які мешканці античної Ольвії та її хори могли використовувати в їжу. На території Європи найбільш ранні знахідки викопного насіння бузини, які людина могла збирати та включати до свого раціону, відомі з неоліту ().

Цікавим є питання часу культивування на терені Києва і України культурних видів гречки татарської (Fagopyrum tataricum (L.) Gaertn.) та гречки їстівної (F. esculentum Moench). В літературі поширеною є версія, що гречка потрапила до нас разом з монголами в ХІІІ ст. Втім у складі палінологічних характеристик ранньосередньовічних відкладів з археологічних розкопок на Подолі було ідентифіковано пилкові зерна гречки (Fagopyrum sp.). Проте існують і більш ранні знахідки. Зокрема, пилкові зерна гречки знайдено в зразках з гір Святого Хреста та Сандомирської котловини в Польщі з ранньої фази субатлантичного періоду голоцену (латенського періоду епохи заліза). У відкладах того ж самого часу вона знайдена в Данії та північно-західній Німеччині. Наразі, вважають, що в культурі на території Європи гречка їстівна з’явилася у середньовіччі. Потрапити туди вона могла двома шляхами, а саме: з арабського світу або з території сучасної Росії. В Україні викопні звуглені зернівки гречки їстівної відомі лише з XVIII ст. (палеоботанічні знахідки з території Києво-Печерської лаври) (Szata.., 1977; ).

Розростання міста та підміських поселень, а також експансія сільського господарства сприяла збідненню мисливської фауни та зникненню з околиць тогочасного Києва великих тварин, перш за все, ратичних – зубра і тура, а також великих хижих, перш за все, ведмедя (Загороднюк, 2003).

Втім на лівобережжі Дніпра ще в ХІ-ХІІІ ст. полювали на тура (Bos primigenius), зубра (Bison bonasus), оленя шляхетного (Cervus elaphus), лося (Alces alces), козулю (Capreolus capreolus), сайгака (Saiga tatarica), дику свиню (Sus scrofa), вовка (Canis lupus), ведмедя (Ursus arctos), лисицю (Vulpes vulpes), дику кішку (Felis sylvestris), зайця (Lepus europaeus) тощо.

Рис. 2.3.1.6. Тур – первісний бик – уособлення чоловічої сили в давньоруський період Рис. 2.3.1.7. Велика рогата худоба на наших теренах походить від тура

Полювали за допомогою луків та сулиць (дротиків). При цьому у давньоруському місті Воїнь знайдено вістря з кістки – листоподібні чи кулеподібні, що, як вважають, застосовувалися спеціально для полювання на хутряного звіра (Коринный, 1992).

З хутрових звірів полювали головним чином на бобра (Castor fiber), горностая (Mustella erminea) та білку (Sciurus vulgaris). Горностай зустрічається у заплаві річки, що влучно зауважено автором «Слова о полку Ігореве»: «Игорь князь проскочи горностаем к тростию». Бобер у давньоруський час був широко поширений і активно добувався на хутро. Воно йшло, зокрема, на обшивку рукавів та коміри. У «Слові» у плачі Ярославни названий «бебрян рукав». Білкою є згадувана у поемі «бель». Автор згадує, що «Князи сами на себе крамолу ховаху, а поганий (тобто половці) сами победами нарищуще на Русскую землю емляху дань по беле от двора». Білка, як свідчать фрески Софії, була об’єктом промислового лову з собакою типу сучасної лайки. (У Російському Сибіру досі є такий спосіб лову соболя та білки). Добування білки було масовим, адже дань платили переважно білячими шкурками. «Козара имаху на Поленех и на Соверен и на Вятичех имаху по белів веверице от дыма» пише літописець. Під білою вивіркою розуміється білка. Яка перелиняла в сіре зимове хутро. Тільки він і в наша час має товарну цінність. Цікаво що саме від виразу біла вивірка пішло сучасна назва білка, яка замінила традиційне вивірка (Шарлемань, 1997).

Рис. 2.3.1.8. "Полювання на кабана", фреска Софії Київської Рис. 2.3.1.9. "Полювання на білку", фреска Софії Київської

Вивчення пташиних кісток з городищ Воїнь та Донець показало наявність кісток глухарів, тетеруків, дрохв, а також багатьох водоплавних птахів: сірої качки (Anas strepera), крижня (Anas platyrhynchos), широконіски (Anas clypeata), шилохвості (Anas acuta), морської черні (Aythya marila) та пелікана (Pelecanus sp.). На заплаві масово збирали яйця диких качок, гусей, журавлів та лебедів (Коринный, 1992).

Рис. 2.3.1.10. Лебідь-шипун у давнину переслідувався як бажаний мисливський птах Рис. 2.3.1.11. Вовк – один з найдавніших конкурентів людини за дичину, що завжди вилазило йому боком

У «Слові о Полку Ігоревім» згадуються соколи, яких використовували для княжого полювання. Шість згадувань відноситься також до лебедів, які були улюбленим птахом для полювання, бажаною здобиччю ловця-соколятника. На лебедів, гусей та качок полювали не тільки заради задоволення, але й «избивали» їх для «завтраку, обеду и ужине». Окрім лебедя-шипуна (Cygnus olor), який зараз гніздує у гирлі Дніпра, Дністра та Дуная, а у старі часи був розповсюджений всією територією Русі, згадується і північний лебідь-кликун (Cygnus cygnus). Про це можна судити з образного порівняння Бояна з 10 пальцями на давнім музичному інструменті: «тогда пущашеть 10 соколов на стадо лебедей: который дотечаше, та переди песь пояше…». Лебідь-кликун давно відомий своїм мелодійним криком – т.з.»лебединою піснею». Окрім того, з птахів, на яких полювали згадуються гоголь (Bucephala clangula), черні та гуси (Anser anser) (Шарлемань, 1997).

Зважаючи на те, що на городищах Русі домінують кістки свійських тварин, можна зробити висновок про поступове відмирання промислового мисливства, що склалося ще у мезоліті на території Середнього Подніпров’я. У горизонтах Подолу Х-XI ст. звичайними є загородки і будівлі для худоби, залишки гною у господарських частинах садиби, чисельні кістки великої рогатої худоби, кіз та свиней (Комар, 2012). Розведенням волів та корів населення України займалося ще з часів трипільської культури. Найбільш поширена порода – українська сіра відома з ІІ тис. до н.е. (Пономарьов та ін., 1993). Дослідження на Великопольській Ледниці показали що корови, в ранньому середньовіччі були меншими за сучасних, їх зріст не перевищував 95-100 см (). Фрагмент кістки великої рогатої худоби виявлений на вул. Юрківській на розкопках храму (Сагайдак, 2015).

На території Середнього Придніпров’я з давньоруського часу відомий також свійський кіт (Felis silvestris catus). Зокрема він виявлений в розкопках міста фортеці Воїнь з ХІ-ХІІІ ст. (За матеріалами Національного зоологічного музею НАН України в Києві). Ще нещодавно вважалося, що коти були одомашнені у Стародавньому Єгипті, де вони були культовими тваринами. Однак, одне дослідження 2007 р. поставило ці дані під сумнів, запевняючи, що всі домашні коти по жіночій лінії походять лише від 5 предків, ймовірно степових котів (Felis silvestris lybica), що були само одомашнені близько 10 тис. років тому на Близькому Сході. Найперші археологічні відомості про одомашнення котів відносяться до часу приблизно 9500 років тому та були знайдені на Кіпрі. В Ольвії кіт виявлений в VI ст. до н.е.— IV ст. н. е. На півдні України виявлені останки кішок, що відносяться до VII—VIII століть н. е. ()

Розташування Києва біля Дніпра давало можливість цілорічного рибальства. Дніпро та його розвинена заплава тоді були багаті на рибу та раків. Про важливе значення цього промислу у житті русинів свідчать численні знахідки риболовних знарядь та кісткові залишки риб. До індивідуальних знарядь рибальства того часу належать, зокрема, кам’яні грузила від сіток, плешня, острога, риболовні гачки, свинцеві грузила від вудилища (Коринный, 1992). Залишки риболовного інвентарю та весел знайдені у садибах київського Подолу Х-XI ст. (Комар, 2012).

Цікаво, що щодо рибалки (людини, що промишляє риболовлею) в давньоруський час вживалося давне слово неводичь, відоме з апостольського послання за списком 1220 р. Від цього слова, як вважає І. Желєзняк походить низка пізніших топонімів на дніпровській заплаві і в Києві. Слід гадати, що вже в XIII ст. це слово було рідкісним для східнослов’янського мовного терену, оскільки в інших писемних джерелах не зустрічається. Ця назва як вважає дослідниця переросла в назву селища, який населяли рибалки. Апелятив неводичь за своєю словотвірною будовою відповідає давній слов’янській моделі творення слів — назв особи за видом діяльності, пор. ще друс. биричь «посадова особа, в обов’язки якої входило оголошувати різні укази та розпорядження» (X ст.), словен. ribič «рибалка» та похідні від нього топоніми — назви населених пунктів Ribče, Ribčev laz тощо. Топонім Неводичі має форму pluralia tantum, таку як, наприклад, відомі ойконіми Бровари (місто в Київській обл.), Бондарі (села в Житомирській, Одеській, Полтавській, Рівненській, Сумській та Чернігівській областях), Гончарі (села в Запорізькій, Львівській та Полтавській областях) тощо. Судячи із структури топоніма Неводичі, можна стверджувати, що первісно цю назву було надано поселенню, де мешкали рибалки (неводичі). Поселення імовірно знаходилося в гирлі р. Неводничі (Наводничі – пізня трансформована форма) під Звіринецьким пагорбом, де локалізувався Красний двір Всеволода Ярославовича.

Слово неводичь уже для ХІІІ ст. було маловживаним, витісненим словами рыбарь (ХІ-ХІІ ст.), рыболовъ (XII ст.), рыбитвъ (XII ст.), а пізніше рыбить, рыбитьникъ, рыбьникъ (XIV ст.) тощо. Напевно тому в живому мовленні всі похідні слова від Неводичі почали набирати викривленої форми, оскільки зникла лексична апелятивна підтримка первісному ойконіму. Поселення під такою назвою зникло; напевно, злилося із Звіринцем, назва якого перемогла (слід припускати, що Звіринець був більшим поселенням) ().
Рис. 2.3.1.12. Вузькопалий рак – здавна користується популярністю у слов`ян Рис. 2.3.1.13. Риболовні знаряддя часів Київської Русі: 1 –остроги, 2-5 – гачки, 6, 7 – кам’яні грузила, 8-пешня, 9- заклепка від човна

Значні розміри гачків (16-6 см. довжиною з діаметром стрижня 6 мм.), що знайдені у давньоруському місті Воїні, свідчать про лов великої риби. Це підтверджується також аналізом луски, знайденої на підлозі кількох землянок (Коринный, 1992).

Рис. 2.3.1.14. Риболовні гачки з Переяславського археологічного музею, свідчать про промислове рибальство на великі екземпляри риб Рис. 2.3.1.15. Одним з головних об’єктів рибальства у давньоруський час був сом

Остеологічний аналіз дозволив встановити видовий склад риби, яка виловлювалася. Перше місце становив сом, наступне – осетрові риби, щука, сазан, лин та ін. На городищі Донець знайдено залишки щуки, краснопірки, синця, лина, сазана та багатьох ін. Тут як і у Воїні траплялися залишки досить великих екземплярів (Коринный, 1992). Улюбленими рибами по всій Європі в той час були осетри. В Х ст. зустрічалися осетри довжиною 2 м і вагою 150 кг. ().

На заплаві могли розміщувати також дерев’яні колоди-борті для бджіл (Коринный, 1992).

Незважаючи на те, що багато тварин та рослин використовувалися русинами для отримання їжі чи сировини, ставлення до них та природи загалом було набагато шанобливішим, ніж у пізніші часи. Так, наприклад, у мешканців давньої Русі існував свого роду культ ропухи (Bufo bufo), ласки (Mustella nivalis) та вужа (Natrix natrix). Останні жили майже в кожному домі та харчувалися разом з дітьми з однієї миски (Борейко, 2001).