Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

2.3.2. Поділ в період давньоруської держави

Парнікоза І.Ю.

«Вздовж правого берега Дніпра, там де річка впритул підступає до гір, починається Київський Поділ. Давньоруське «Подоль» або староукраїнське «Подольє» — нижня частина міста, міський район, розташований в прибережній низовині».

Сагайдак М. А. Давньокиївський Поділ

Цей низинний заплавний район Києва належить до одного з трьох найдавніших і, відповідно, дуже детально описаних районів міста. Він же, як доводить О. Толочко був міцем яке через своє виняткове торгівельне значення визначило історію Києва на багато століть вперед. З VIІІ по ХІ ст. в Європі триває епоха вікінгів. Становлення руської державності пов’язують з появою на Дніпрі скандинавів. Найбільш сучасна концепція О. Толочко (2015) стверджує, що під час однієї з срібних криз IX ст. (криза торгівлі через Волгу з метою отримання арабських срібних монет) групи скандинавів, які здійснювали далекосяжну торгівлю, переорієнтувалися на торгівлю продуктами придніпровських слов’янських земель: хутрами, рабами та іншим дніпровським шляхом з Візантією. Головним продуктом Візантії до продажу був шовк. Дані варяги – руси або роси, заснували укріплену базу над Дніпром в Києві, звідки взимку здійснювали полюддя – тобто, головним чином, за сприяння племінних вождів збирали товари та рабів для каравану на Константинополь. На думку О. Толочка (2015), виникнення бази дніпровських росів-русі у Києві датується 880-890-ми рр. Поява варягів-росів, таким чином, була викликана іншими ніж у місцевого населення родом діяльності – торгівлею. Це позначилося на територіальному розвитку Києва. Традиційне населення воліло займати гори, в той час як прирічкові тераси Дніпра залишалися не заселеними. Це було пов’язано з переважним заняттям населення підсічним землеробством, яке вимагало регулярного переміщення, та повеневою загрозою. Ситуація тут стабілізувалася лише на середину ХІІ ст. Однак поселення на Подолі виникло значно раніше.

В історії утворення Подолу в однаковій мірі важливі два фактори – соціальний та геологічний. Сучасний Поділ розташований у місці злиття Дніпра та Почайни. Почайна – стариця Дніпра, створена затокою навпроти впадіння до Дніпра Десни і наповнювана далі київськими струмками, у давнину більшу частину року слугувала широкою природною гаванню для річкових суден, показуючи свій характер тільки під час весняної повені, наразі не існує. Збіг двох факторів – багатоводності Дніпра та розливу Десни – кілька разів на століття регулярно приводило до великих паводків, що повністю затоплювати територію Подолу. Важливу роль в останньому грав не стільки рівень Дніпра, як швидкість його течії. Так, велику повінь 1931 р. зафіксовано при рівні річки всього у 97,73 м. балтійської висоти, чого ледь би вистачило для затоплення лише прибережних частин Подолу. Та сучасні позначки висоти району над рівнем Дніпра, як показали багаторічні археологічні розкопки, на цілих 7-12 м. вище рівня давньоруського Подолу Х ст. (Комар, 2012).

Територія Подолу у давнину мала відмінний від сьогоднішнього та досить нерівномірний рельєф. Класична стратиграфія Подолу – це « листковий пиріг» з прошарків культурного шару, алювію і делювію, що досягає максимальної товщини ближче до гір у зоні розвантаження ярів, водночас на північ від Подолу – на Оболоні, стратиграфія не відрізняється від звичайної заплави (Комар, 2012). Алювіальні прошарки утворювалися внаслідок наносів річкового піску дніпровськими повенями, а делювіальні – внаслідок змивів ґрунту київських гір. Це дає змогу чітко розділити історичні нашарування за періодами відносної стабільності на ділянці (Сагайдак та ін.. 2015).

Розкопками 1969-1976 р. отримана серія важливих стратиграфічних розрізів на Подолі (Новое…, 1981, Рис. ).

Рис. 2.3.2.1. Стратиграфічний профіль київського Подолу Рис. 2.3.2.2. Територія Подолу придатна для первинного освоєння в Х ст.

Відправна точка геологічного формування І заплавної тераси головним чином тяжіє до значень 91,4-91,7 м. У 2011 р. розкопками на вул. Спаська, 35 ближче до берега Почайни «абсолютний» подільський материк також зафіксований на позначці 91,34 м (Комар, 2012). Материк являє собою однорідний твердий темно-сірий донний пісок, багатометрова товща якого паралельно була досліджена геологічним бурінням. Над ним залягав прошарок білого піску давнього пляжу, що відповідав сучасному рівню Дніпра, і яким у шурф активно надходили ґрунтові води (Сагайдак та ін., 2015). Дані стратиграфії переконливо свідчать про те, що природний рівень Дніпра у IX–X ст. приблизно відповідав сучасному (91,4-91,5 м.), а заселення тієї чи іншої ділянки Подолу починалося відразу ж, як тільки його рівень сягав позначки заплави Дніпра, тобто 92 м. абсолютної висоти. Первісна площа давньоруського Подолу кінця IX–X ст., зрозуміло, була значно менше сучасної. Перша доступна для поселення тераса утворилася делювіальними змивами біля підніжжя гір у зоні розвантаження правобережних ярів (Комар, 2012).

У фіксованому дендрохронологією розкопі на Житньому ринку динаміці накопичення шарів у Х ст. нижній культурний шар розкопу повинен відстояти від зрубу 887 р. приблизно на 70 років, що дозволяє віднести початок формування Подолу, як доступної для заселення території, тільки до початку IX ст. Незважаючи на окремі знахідки римських монет і зарубинецької кераміки на Подолі, що теоретично можуть відображати існування у давнину невеликих височин, початок постійного поселення на Подолі чітко маркований найбільш давнім житлом № 21 Житнього ринку з дендродатою 887 р. (Комар, 2012).

Два поселення на Оболоні, попередні давньоруському часу, свідчать, що відносно безпечною для стародавнього населення висотою поселення вважалася позначка у 94 м., яка перевищувала звичайний весняний рівень Дніпра (Комар, 2012). До того ж висота давніх водопіль в долині Дніпра мала бути нижчою, з-за значної лісистості заплави (Романчук, 2013). Давньоруське населення Подолу почало активне освоєння району з позначки 92,1 м., тобто використовувався найменший новий клаптик землі, що підвищувався над заплавою у районі Гавані (Комар, 2012).

Типово заплавний режим Поділ мав та заливався навесні до 30-х рр. ХІІ ст. (Сагайдак, 1991). Саме як свідчення про весняну повінь слід, імовірно, сприймати повідомлення літопису за 945 р: «На Подоле не седяху люди, но на горе». Пізніше, з накопиченням виносів ярів та відкладання культурних шарів, він став ділянкою так званої високої заплави, що затоплювалася лише у період окремих найбільших повеней.

Подальшому підвищенню рівня Подолу сприяло затримання алювію збудованими на ньому штучними спорудами: тинами, будівлями та іншими перепонами. Виноси струмків київських гір (пролювіальні відклади) грали незначну роль, адже відкладалися лише безпосередньо у підошви схилів (Романчук, 2013, Романчук, Тараненко, 2014).

Рис. 2.3.2.3. Схематичний профіль Подолу від Житнього ринку до Дніпра. Позначено місця шурфування: 1 – Житній ринок, 2 – Контрактова площа, 3 – вул. Спаська-Хорива, 4 – вул. Межигірська3/7, 5 – вул. Спаська, 35, 6 – вул. Волоська, 17/19, 7 – вул. Спаська, 21, 8-вул. Хорива, 30, 9 – вул. Хорива, 40, 10 – вул. Нижній Вал, 41, А, В, С – сучасна поверхня, поздовжні пунктирні лінії – напрямки Глибочиці та інших струмків

Імовірно початково Поділ являв собою ділянку так званої високої заплави, вкритої заплавною дібровою. Рештки таких дібров збереглися на північному краї суч. Оболоні поблизу затоки Верблюд. За даними дослідження палеоботанічних матеріалів з розкопу на Подолі, вул. Спаська, 35, див.( ) виявлено жолудь дуба, що можливо, потрапив до рослинних решток з дерев, що були біля садиби.

Рукав Дніпра – Почайна, являв собою типовий притерасний водотік, що пролягав Оболонськими луками у схилів куренівського амфітеатру. Почайну напрочуд часто невірно називають річкою, проте це типовий заплавний рукав. Нижня Почайна слугувавала давньому Києву за Гавань. За великокняжої доби гавань Почайни була переповнена судами. Тут можна було зустріти купців з усіх держав Європи, Кавказу, Азії, тощо. Недарма, коли до княгині Ольги прибули посли з Візантії і нагадали їй про обіцянку надіслати хутра, віск і воїнів на допомогу, Ольга відповіла, що виконає обіцянку, тільки « Аще ты також постоиши у мне в Почайне, яко же аз в Суду, то тога ти вдам». Княгиня була дуже незадоволена довгим очікуванням у константинопольській гавані під час свого візиту до Костянтина Багрянородного. Частина дослідників вважає, що саме у Почайні, 988 р. відбулося історичне Хрещення Русі (Заїка, 2005; ; ).

Рис. 2.3.2.4. Гіпотетична еволюція Почайнинського рукава та гирла Глибочиці на Подолі, за С. Романчуком та Д. Вортманом. Почайна протікає безпосередньо під крутим правим берегом по притерасному зниженню. Почайнинська коса не показана Рис. 2.3.2.5. Гіпотетична еволюція Почайнинського рукава та гирла Глибочиці на Подолі, за С. Романчуком та Д. Вортманом. Почайна повернула в бік свого нового гирла (суч. гавань), а Глибочиця стікає її колишньою трасою. Де збереглася кінцева затока. Почайнинська коса не показана

Рис. 2.3.2.6. Гіпотетична еволюція Почайнинського рукава та гирла Глибочиці на Подолі, за С. Романчуком та Д. Вортманом. Почайна впадає в Дніпро в районі суч. Гавані, а Глибочиця стікає її колишньою трасою. Кінцева затока колишнього русла Почайни зникає. Почайнинська коса не показана Рис. 2.3.2.7. Гіпотетична еволюція Почайнинського рукава та гирла Глибочиці на Подолі, за С. Романчуком та Д. Вортманом. Внаслідок утворення конусу виносу з київських ярів Глибочиця змінює русло безпосередньо в гирло Почайни. Почайнинська коса не показана

Дослідники С.П. Романчук та Д. М. Вортман накреслили гіпотезу зміни траєкторії Почайни та р. Глибочиці в ранній давноруський час (Рис. 2.3.7-10). Проте підтверджень даній гіпотезі бракує. Як зазначають С.П. Романчук та С.П. Тараненко (2014) гирло Почайни могло знаходитися безпосередньо у края підвищення по вул. Хорива.

Почайна
Рис. 2.3.2.8. Київська Гавань в Почайні, реконструкція Рис. 2.3.2.9. Хрещення киян, худ. Ю.Ю. Павлович

Надзвичайно цікаво, що Почайна є не тільки у Києві. Мала річка з точно такою ж назвою протікає біля стін кремля у Нижньому Новгороді, на жаль, наразі – у кам’яній трубі. Це головне джерело води у межах міста Нижнього Новгорода у ранній історичний період. Вважається, що ім'я їй дав Юрій Всеволодович, засновник міста, бо вона нагадала йому Київ (). І дійсно Нижній Новгород дуже подібний до Києва за рельєфом, перепад висот тут, як і у Києві становить 90 м.

Желєзняк Т. М. (2013) виводить назву Почайни від слова річка чи водопійна річка, що відповідало реаліям на час її назви. Інше можливе значення цього слова – «спокійна річка», що відбивало її реальні властивості.

У подальших розділах ми розповімо, як повноводна київська Почайна поступово перетворилася на ланцюжок озер на Оболоні.

Рис. 2.3.2.10. Річка Почайна на мапі Нижнього Новгорода ХІХ ст. Рис. 2.3.2.11. Загальний вигляд Нижнього Новгорода

Подільську рівнину перетинали гирла річок та струмків, що збігали тальвегами правобережних ярів. Найбільшу кількість вод збирала у себе Глибочиця, русло якої знаходилося значно південніше за сучасну трасу Глибочицького колектору. Первісно ця річка, яка починалася на Лук'янівці, перед тим як впадати в Почайну збігала на Поділ по території сучасної вулиці Глибочицької, а далі скеровувалася прямо до Почайни у вигляді ручаю, залишки якого простежені археологами К. М. Гупало та М. А. Сагайдаком на місці будівництва Житнього ринку, вулицях Волоський, 17-19, Хоревій, 30, Почайнинській, 11. Річка впадала до Почайни в районі суч. вул. Сковороди (біля бурси). Археолог М. А. Сагайдак вважав це і є літописний водотік – «Ручай», (Сагайдак, 1991). Як згадує С. Вакулишин (2014) русло Глибочиці ХІІ ст. під час розкопок 1970-х рр. зафіксував на Житньоторзькій площі В. Харламов. Воно досягало ширини 4-6 м, а для укріплення берегів використовувалося дерево. По цій трасі русло Почайни проходило імовірно до ХVІ ст., коли її було відведено за Подільські укріплення в район суч. вул. Щекавицької та Нижній вал (Прямий рів Глибочиці між обома валами – це вже результат регулювання ХІХ ст.).

Проте згідно з раніш наведеною реконструкцією С.П. Романчука та Д. М. Вортмана (Рис. 2.3.2.4.-7) початково Глибочиця могла протікати ще південніше. За припущенням С.П. Романчука (2013) в основі схилів над Подолом існувало зниження, яке простяглося вздовж схилів на південний-схід. Стік Глибочиці та її приток збирався в цьому зниженні, яке дренувалося окремим водотоком в Почайну. Імовірно саме цей водотік і є виявленим М.А.Сагайдаком в районі Поштової Площі Ручаєм. В водопілля він ставав бічним відгалуженням Почайни. Імовірно це зниження було вирізьблено водами максимального Дніпра часів прориву постльодовикових озер (див. розділ ), а в майбутньому поступово відмирало. Можливо назва «Ручай» стосувалася в давноруський час всієї Глибочиці від її витоку до гирла в Почайні (Романчук, 2013).

Рис. 2.3.2.12. Глибочиця у верхній течії, ХІХ ст. Рис. 2.3.2.13. Річка Глибочиця (Глибочицька канава) 1890 р. (поблизу нинішньої вул. Пимоненка)

Будівельна діяльність на київських пагорбах призвела на рубежі Х/ХІ ст. до посилення ерозії та сформувала масштабну зону живлення рідкого та твердого стоку, який по тальвегам ярів та струмків попрямував в бік заплави. На подільській заплаві осади відкладалися перемежовуючись з алювіальними наносами. Глибочиця, втративши внаслідок відкладання наносів своє попереднє русло, почала прокладати собі нове – через Поділ, що в природних умовах виглядало би напевне як типовий конус виносу з дельтоподібним віялом рукавів. В той же час мешканці стародавнього Києва не могли не втрутитися в даний процес. Як свідчать археологічні дані, вони скоріше за все намагалися загнати русло Глибочиці в штучний канал, укріплюючи його береги. В дощові роки потік міг виходити з берегів затоплюючи провулки та відкладаючи поблизу русла прируслові вали осадів. Внаслідок цього струмок поступово протікав по підвищеним каркасним фрагментам місцевого рельєфу. У випадку Глибочиці колишні заповнені осадами та поховані русла знайдено на подільському плато від вул. Волоської до Житнього ринку. Дослідниками Києва вони найчастіше ідентифікувалися як різні струмки. Як доводить С.П. Романчук, між Замковою горою та Щекавицею, де було виявлено таке русло в балці шириною не більше 100 м, не могли паралельно проткати два водотоки. По-друге, параметри викопного струмка дуже близькі до описуваних в XVIII ст. параметрів струмка Глибочиці:

«речка Кудрявец она же и Канава…шириной бывает от одной сажени и до двух сажен, глубиною – на один аршин».

Відповідно один і той же потік з приблизно такою ж самою ефективністю переносився з Х по ХVIII ст. на іншу трасу. Вірогідно на трасі розвантаження поступово відкладалося підвищення з наносів. Таким С.П. Романчук вважає підвищення поміж вулицями Спаською та Хорива, що тягнеться з боку вул. Волоської в напрямку вулиці Набережно-Хрещатицької. Басейн Глибочиці перевищує 3 км2(Романчук, 2013).

Рис. 2.3.14. Припущення щодо траси Почайнинського рукава за (Романчук, Тараненко 2014) Рис. 2.3.15. Припущення щодо траси Почайнинського рукава М. Сагайдака за (Романчук, Тараненко 2014)

Інші струмки, що збігали на Поділ були значно меншими. Струмок показаний на мапі Ушакова: «переулок, по нем же ручей течет,» з витоком біля Покровської церкви явно мав джерельне живлення, а під час сніготанення та злив не ніс великої кількості матеріалу (Романчук, 2013).

Ще одним струмком, щодо якого вказується, що він збігав зі схилів правобережних гір до Почайни була Сверховиця. Топонім «Серховиця» (а не «Сверховиця») згадується у літописі при описі подій 1169 р.: війська Андрія Боголюбського та його союзників спустилися (треба гадати, з Лук’янівського плато на Оболонь) Серховицею. Отже, це не струмок, а яр або узвіз. Зв’язок між Серховицею та Юрковицею — лише гіпотеза. За Іриною Желєзняк, топонім «Серховиця» пояснюється давньоруським «сєрєхъкыи» (шорсткуватий, нерівний) і може означати «нерівна місцевість, крутоярий схил» (Вортман, 2007).

Слід згадати також Юрковицький ручай або просто Юрковицю, який збігав з-під гори Юрковиці (в київській археологічній традиції – Лисої гори). Берлінський М.Ф. вважав, що саме цей ручай згадувався, як літописний Сетомль. Річка ця була у давнину доволі повноводною, адже у літописі збереглось оповідання з 1036 р.:

«сталася січа люта, і ледве одолів під вечір Ярослав, і побігли печеніги в різні боки, і не знали вони, куди втікати, і ті, втікаючи, тонули в [ріці] Ситомлі, а інші — в інших ріках. І так погинули вони, а решта їх [десь] розбіглась і до сьогодні.»

Річка згадується у літописі також 1046 і 1150 р. (). Наразі цей струмок заховано до колектору та залишається точно не відомим його первинна траса, яка могла відхилятися від траси сучасного колектора на десятки метрів (Тараненко, 2008). Загалом Юрківський струмок був якби зменшеною копією Глибочиці, проте не виносив стільки матеріалу, щоб заповнити Почайнинську притерасну котловину. Відповідно використання цієї території могло бути реалізовано лише сезонно чи шляхом осушувальних робіт (Романчук, 2013).

Рис. 2.3.16. Поділ на мапі реконструкції М.Ф. Берлінського. Показано р. Глибочицю, що перетинає весь Поділ, та на північ від неї – Сетомль (Юрківський ручай), що одночасно був північною межею Подолу (за Тараненко, 2008) Рис. 2.3.170. Реконструйована траса проходження лінії укріплень Подолу – стовп’я, (за Тараненко, 2008)

Останніми дослідженнями показано, що саме на Поділ з ІХ-Х ст. переноситься зі Старокиївської гори центр Києва (Київ, ілюстрована..,2012). Початки Подолу, як ми вже вказували на початку, наразі пов’язують з активністю скандинавів-росів чи русі. М. Сагайдак виразив припущення, що на ранньому етапі Поділ був торгівельною факторією скандинавів (русі). Факторія – тип торгово-ремісничих поселень поширений в VIII-IX ст. в Балтійському регіоні. Такими факторіями були Бірка, Хедеби, Трусо та ін. На відміну від торгівельно-ремісничих посадів факторії були більш економічно та політично незалежними від навколишніх земель (Сагайдак, 1991).

О. Толочко підтверджує, що освоєння ж Подільської тераси сигналізує, що в Києві з’явилося населення, чиє заняття радикально відрізнялося від землеробства, яке практикували попередні мешканці. Нове населення тяжіло до річки і в ній бачило джерело свого благополуччя. Заради безпосереднього доступу до річки мешканці Подолу готові були терпіти суттєві незручності та зазнавати впливу природних катаклізмів. Це населення приносить з собою нову будівельну традицію: спорудження великих будинків з цілих стовбурів – зрубів. Це не обов’язково пов’язано з скандинавами, проте контрастує з попередніми напівземлянками слов’янського населення. Дніпро – це торгівельний шлях. Виникнення ділової частини міста на березі річки свідчить про перетворення Києва на центр далекосяжної торгівлі, з якою протягом Х ст. буде пов’язано його піднесення. Торгівлею, яка визначить значення Києва впродовж багатьох наступних століть. Саме в Х ст. Києва нарешті досягає арабська монета – срібний дирхем і одразу у великих обсягах. На середину Х ст. нову роль Києва помічають письмові джерела, перші згадки про Київ, причому в контексті далекосяжної торгівлі в арабських джерелах датуються 950 рр. (ал-Істахрі) і до цього ж часу відноситься опис Києва та торгівельних операцій росів у Костянтина Багрянородного. Він же зазначає:

«Київ є найбільш південним пунктом компактного поширення скандинавських артефактів…У підніжжя плато, вздовж Дніпра, не пізніше кінця ХІ ст. виникає велика торгівельна та реміснича, а також портова частина міста, відома з середньовічних джерел як Поділ. Саме цьому цей район раннього Києва в деяких археологічних інтерпретаціях, виступає як сама «скандинавська» частина міста, самим своїм утворенням зобов’язана варягам та їх далекосяжній торгівлі. Всупереч цьому скандинавські артефакти не знайдені на Подолі, а походять виключно з поховань.»

Як би не було, завдяки торгівлі Поділ в часи давньоруської держави мав високі темпи зростання: в Х ст. дитинець Києва становив площу 10 га, а площа Подолу сягала 100 га. В період свого розквіту Поділ займав територію в 200 га (Івакін, 2008). Розкопки 2011 року на вул. Спаській, 35 показали, що в першій половині Х століття виступу далі лінії вул. Почайнинської ще не було, а обжитий цей район був не раніше кінця X століття. На початку цього століття, як свідчать дендродати зрубів з Контрактової площі та вулиць Верхній і Нижній Вал (913, 900 та 901 рр. відповідно), заселення Подолу вийшло за кордон лінії вул. Костянтинівської, тоді як єдиний зруб з дендродатою IX століття закономірно відкритий вже під самою горою – на Житньому ринку (887 р.). Спаський розкоп потрапив якраз на стрілку зазначеного виносу, що зумовило меншу потужність наносів та вище залягання горизонтів відносно сусідніх ділянок (Сагайдак та ін., 2015).

Неодноразові літописні згадки дають досить виразне уявлення про його значення й місце в житті столиці Русі (Гупало, Толочко, 1975). Поділ став найбільшим районом давньоруського Києва, заселеним переважно торгівцями та ремісниками.

Як і всі райони давнього Києва, Поділ був обнесений з північно-західного боку земляним валом і стовп’єм, про що згадується у літописі під 1161 р. Найвірогідніше, лінією укріплень Подолу, про яку згадує літописець, слід вважати трасу вище згадуваного Юрковицького струмка (літописного Сетомля) у самій зоні його проходження. На вул. Констянтинівській, 61 в 1988 р. виявлено тин із вертикально вбитих грубих колод, який простягався вздовж правого берега ручаю. Загалом стовп’я було зведене 1150-1190 рр. (Гупало, Толочко, 1975; Тараненко, 2008).

Цікаво, що планування давньоруських вулиць Подолу, залишки дерев’яного мощення яких досить часто трапляються археологам і дуже часто співпадає з плануванням Подолу 1803 р. (Тараненко, 2008). Аналіз розташування давньоруських вулиць Подолу дозволяє виявити ряд цікавих особливостей. Одна з вулиць проходила вздовж рукава Почайни. У давніший час існувала, напевне, ще одна поздовжня вулиця, про що свідчить її залишок. Вулиця була змита під час розмиву нижньої течії Почайни 1712 р. Інші вулиці були поперечними. Двома гілками розходилися вони від двох доріг з верхнього Києва: перша трасою Боричева узвоза, друга – поміж Хоревицею (Юрковицею) та Щекавицею. У давнину дані гілки вулиць формували, напевне, окремі подільські слободи з храмами та торговищами при них. Так, у центрі першої з них, на думку частини істориків, розташовувалася Турова божниця, біля якої згідно літописам знаходилися торг та вічевий майдан. У центрі другої – торговище та імовірно Новгородська божниця св. Михаїла.

Рис. 2.3.18. Схема київського Подолу в 1240 р. за Д. Вортманом. Позначено межі укріпленого міста, а також православні та католицький храм. В Почайні показано Гавань. Зазначено також Почайнинську косу Рис. 2.3.19. З гір Верхнього міста Поділ було видно, як на долоні. За часів середньовіччя його формували зруби – житлові, виробничі, господарські та оборонні споруди, які об’єднувались у цілі комплекси хоромів, дворів, кварталів, кінців. У цьому морі дерев’яної забудови виділялися стрункі муровані храми, які були своєрідними орієнтирами у місті, а також з боку Дніпра

Окрема траса йшла від Боричева узвозу через весь Поділ до пасовищ Оболоні (про них нижче). До початку XVII ст. на ній знаходився храм св. Власія. А.Реутов зазначає, що подільський храм Св. Власія був заснований лише у першій половині XVII ст. Він був дерев'яним. Свідчення ж про те, що церква св.Власія була споруджена на місці поганського капища "скотьего" бога Велеса, є типовою церковною легендою. Св.Власій, за усталеними клерикальними уявленнями, наслідував Велеса у народній міфології і вважався покровителем худоби. Імовірно, на формування цього переказу вплинула та обставина, що вулиця, яка проходила повз церкву, ще на початку XIX ст. мала назву Бидлогонної: нею мешканці Подолу виганяли свою худобу на оболонські пасовиська. Церква була дерев'яною і згоріла у 1651 р., під час окупації Києва військом Януша Радзивіла. 1718 р. на її місці зведено Введенську церкву, також дерев'яну (Храми Києва, 2001).

На перетині Бидлогінної траси з іншою вулицею, на самому високому місці Подолу було зведено 1135 р. храм Богородиці Пирогощої, біля якої виник новий торг. Наявність одразу трьох торгів на Подолі є цілком реальною. Адже за свідченням Титмара Марзебурзького, у Києві на початок ХІ ст. було 8 торговищ. Також з літературних джерел та археологічних розкопок на давньоруському Подолі відомі також муровані церкви (Гупало, Толочко, 1975; Красовский, 1976; Храми Києва, 2001; Климовський, 2002). Зупинимося на них докладніше.

Рис. 2.3.20. Подільські церкви Х-п.п.ХІІІ ст.:1 – мурована церква по вул. Юрківській, 3, 2 – церква Богородиці Пирогощої, Контрактова площа, 1, 3 –церква по вул. Фрунзе, 51а, розкопана К. Лохвицьким в 1830-х рр. біля Йорданської церкви, або церква св. Іллі, або церква Миколи Йорданського, 4 – залишки мурованої будівлі, очевидно, церкви, між будинком 11 по вул. Волоській та школою №124, згідно припущень частини вчених церква св. Михаїла (Новгородська божниця), 5 – церква розкопана по вул. Фрунзе, 59, 6 – залишки цегляної будівлі біля підніжжя Михайлівської гори поблизу від кладовища Х-ХІ ст. Можливо, саме їх слід вважати рештками Турової божниці, 7. – підмурки мурованого храму, найімовірніше домініканського костелу, хоча частина вчених вважають його Борисоглібськом церквою, (вул. Борисоглібська 11), 8 – церква в садибі суч. Покровської церкви по вул. Покровській, 7, 9 – фундаменти споруди, імовірно храму) ХІІІ—XIV ст. і залишки кладки ХІІ ст. по вул. Волоській, 23, 10 – невідома кам`яна споруда ХІІ ст. по вул. Андріївська, 7-9, 11 – дерев’яна церква на вул. Межигірській, 3/7, 12 – рештки дерев’яної церкви з некрополем по вул. Набережно-Хрещатицькій, 1а, за припущенням В. Зощенко – «Турова божниця» Рис. 2.3.21. Подільські церкви Х- п.п.ХІІІ ст. в центральній частині Подолу: 1 – залишки цегляної будівлі біля підніжжя Михайлівської гори поблизу від кладовища Х-ХІ ст. Можливо, саме їх слід вважати рештками Турової божниці, 2 – невідома кам`яна споруда ХІІ ст. по вул. Андріївська, 7-9, 3 – підмурки мурованого храму, найімовірніше домініканського костелу, хоча частина вчених вважають його Борисоглібськом церквою, (вул. Борисоглібська 11), 4 – церква в садибі суч. Покровської церкви по вул. Покровській, 5 – Церква Богородиці Пирогощої, Контрактова площа, 1, 6 – залишки мурованої будівлі, очевидно, церкви, між будинком 11 по вул. Волоській та школою №124, згідно припущень частини вчених церква св. Михаїла (Новгородська божниця), 7 – фундаменти споруди, імовірно храму) ХІІІ—XIV ст. і залишки кладки ХІІ ст. по вул. Волоській, 23, 8 – дерев’яна церква на вул. Межигірській, 3/7, 9 – мурована церква по вул. Юрківській, 3, 10 – рештки дерев’яної церкви з некрополем по вул. Набережно-Хрещатицькій, 1а, за припущенням В. Зощенко – «Турова божниця»

Згідно з літописними повідомленнями, кам'яна церква Богородиці, "рекомая Пирогоща", була закладена князем Мстиславом Володимировичем у 1131 р. Орієнтація храму на схід сонця дозволяє обчислити, що це мало статися 15 серпня — на свято Успіння Богородиці. Завершено будівлю 1135 р., вже після смерті фундатора. Тут маємо досить рідкісний випадок, коли у літописі відзначено і дату закладин, і дату завершення тієї самої споруди. Незвичайна назва храму походить від царгородської ікони "Пірготісси", що означає "баштова". Під 1155 р. зауважено, що "в єдиному кораблі" з нею була привезена в Русь ікона Володимирської Божої Матері. За висновком більшості фахівців, ікона Пирогоща була зображенням Богоматері Одигітрії на повний зріст. У Візантії існував звичай встановлювати подібні зображення на фортечних вежах в якості апотропеїв (оберегів) (Храми Києва, 2001).

Рис. 2.3.22. Церква Богородиці Пирогощої відбудована у давньоруських формах Рис. 2.3.23. Поділ на мапі-реконструкції Києва Х-ХІІІ ст.: 66 – Церква Богородиці Пирогощої

Церква св. Іллі – вважається найдавнішим з християнських храмів Києва, відомим за згадкою в легендарній частині літопису під 945 р. Згідно літопису вона стояла "над ручаєм, кінець Пасинчої бесіди і Хозар". Незважаючи на докладну вказівку літопису, місце її розташування досі нікому не вдалося з'ясувати. Найменш вірогідною є версія, згідно з якою вона стояла на місці пізнішої Іллінської церкви. За припущенням Михайла Сагайдака, вона могла бути розташована біля гирла Ручая (притоки Почайни), у районі сучасної Поштової пл. Тут, біля підніжжя Михайлівської гори, у XIX ст. були знайдені залишки цегляної споруди. На думку Григорія Логвина, вислів "над ручаєм" треба розуміти так, що церква св. Іллі стояла не на Подолі, а на Горі, біля підніжжя якої протікав Ручай. Ще у 1830-х роках Кіндрат Лохвицький проголосив Іллінською церкву, залишки якої він розкопав поряд з пізнішою церквою св. Миколая Іорданського. Через сто років до цієї ж думки схилився відомий археолог Михайло Каргер. На жаль, обґрунтувати її досі нема чим (Храми Києва, 2001). Як доводить О. Толочко (2015) сюжет про Іллінську церкву, згадану літописцем на Подолі, запозичений з договору русі та Візантії від 944 р., зокрема про порядок присяги під договором русі-християн, яка складалася в Константинополі, імовірно на терені Великого палацу в каплиці св. Іллі, де зберігалися його реліквії. Отже жодної церкви Святого Іллі в Києві скоріше за все взагалі не існувало.

Рис. 2.3.2.24. Іллінська церква на мініатюрі в Радзивіловському літописі Рис. 2.3.2.25. Іллінська церква, уявна реконструкція О. Кутового та В. Розенберга

Турова Божниця – давньоруський храм, згаданий у літописі під 1146 р. Як дослідив А. Реутов, місце розташування, час побудови та посвята дискусійні. Турова божниця один-єдиний раз згадується літописом у розповіді 1146 р. про повстання киян проти князя Ігоря Ольговича:

«Ігор же поїхав до Києва і скликав усіх киян на Гору, на Ярославів двір, і цілували вони йому хреста. І знову зібралися всі кияни коло Турової божниці, і послали вони по Ігоря, кажучи: "Княже! Поїдь до нас". Ігор тоді, узявши брата свого Святослава, поїхав до них і став із дружиною своєю, а брата свого Святослава послав до них на віче». З цього уривка видно, що Турова божниця стояла досить далеко від Ярославового двору (Храми Києва, 2001).

Більшість дослідників вважає, що цей храм був розташований поблизу від Торговища на Подолі і належав корпорації новгородських купців. Згідно з літописною розповіддю про події 1147 р., тіло князя Ігоря Ольговича, вбитого киянами, було кинуто на Торговищі, а потім покладено у "церкву святого Михаїла, в Новгородську божницю". Назва храму і літописна згадка про новгородців, які вночі бачили у ньому "знамення", дають підстави припускати, що він був церквою Новгородського торгового подвір'я, яке могло бути розташоване на Подолі — головному торговому районі давнього міста. Залишки мурованої будівлі, очевидно, церкви, розкопано і досліджено у 1955 р. на Подолі, між будинком 11 по вул. Волоській та школою №124. Деякі дослідники ототожнюють її з літописною Новгородською божницею. На користь такого припущення начебто говорить зроблена неподалік знахідка рідкісної печатки новгородського посадника Євстафія. Проте Юрій Асєєв вказує, що за характером цегли споруда не могла бути збудована раніше 1180-х років, у той час як Новгородська божниця вже існувала у 1147 р. Втім, первісний храм новгородських купців міг бути дерев'яним, а згодом замінений мурованим. Зовсім іншої думки дотримувався Микола Закревський. Він вважав, що Новгородську божницю треба шукати на Горі, десь поблизу Михайлівського Золотоверхого монастиря (Храми Києва, 2001).

Є певні підстави ототожнювати Турову божницю з церквою, поставленою на місці хрещення киян. У деяких списках Прологу XV—XVI ст. сказано: "Відтоді прозвалося місце святе, де і нині є церква святих мучеників у Турова". Тут "Туров" або "Турове" — назва урочища. Друкований Пролог XVII ст. ідентифікує церкву на місці хрещення як Борисоглібську, що на той час існувала на Подолі. Археолог Володимир Богусевич визнав залишками Турової божниці підмурки давньої споруди, досліджені ним у 1955 р. по Борисоглібській, 11. Проте, за усіма ознаками, знайдені фундаменти належали католицькому храму кінця XII — початку XIII ст., про який дивіться нижче, (Храми Києва, 2001).

Якщо ж спробувати пов'язати цей храм з урочищем, що традиційно вважалося місцем хрещення киян, то варто згадати про один цікавий документ пізнього походження з архіву київської консисторії. Це "Фундамент доскональний і тестований" храму Різдва Христового, у якому первісна побудова цієї подільської церкви датована 1011 р. Можна припустити, що рік, зазначений у "Фундаменті", стосується освячення будівлі, закладеної 1007 р., і що храм пізніше змінив свою назву. Археологічними розвідками на Поштовій площі виявлене кладовище Х-ХІ ст. Поряд, біля підніжжя Михайлівської гори, у ХІХ ст. були виявлені залишки якоїсь цегляної будівлі давньоруського часу. Можливо, саме їх слід вважати рештками Турової божниці (Храми Києва, 2001).

Рис. 2.3.2.26. Зображення Михайлівської божниці (Турова божниця) в Радзивіловському літописі Рис. 2.3.2.27. Місце розміщення давньоруських Йорданської церкви (1) та церкви по вул. Фрунзе, 59 (2)

На північній околиці Києва, у Плоській частині та на Оболоні у пізніший час зафіксовані долина Турець (1539 р.), озеро тієї ж назви (1800 р.) та ручай Туровський, що витікав з озера Чернечого і впадав у затоку Дніпра нижче гирла Почайни (1854 р.). У цьому ж районі, на Дорогожичах, поблизу Кирилівського монастиря, до 1482 р. існувала давньоруська церква святих мучеників Бориса та Гліба, згадана під 1194 р. Цей храм був зруйнований 1482 р. татарами Менглі-Гірея, які взяли у полон її священика. Згодом цей священик втік, повернувся до Києва і відновив за пам'яттю пом'яник, що загинув разом з іншими церковними книгами. Цілком імовірно, що це і була "церква святих мучеників у Турова [ручая]". "Божниця у Турова" вільно могла перетворитися на "Турову божницю". З цим храмом можна пов'язати залишки давньоруської цегляної кладки, виявлені 1926 р. по вул. Фрунзе, 59 (Івакін, 1996; Храми Києва, 2001). Звідси поширена в літературі асоціація Турова Божниця – Борисоглібська церква

На Київському Подолі розташовувався і єдиний католицький храм Києва, чия історія документально засвідчена з передмонгольських часів – храм Пресвятої Діви Марії. Він вже існував, коли у 1222/23 р. польський місіонер з Кракова Яцек Одровонж заснував при ньому домініканський конвент (монастир). Загалом не пізніше другої половини XII ст. у Києві у зв’язку з активізацією торгових зв’язків міста з Віднем та Регенсбургом формується постійна колонія купців-католиків зі своїми храмами на торгівельних подвір'ях. Ці храми спочатку знаходилися під опікою бенедиктинців з шотландського абатства у Відні, а потім домініканців. Св. Яцек та брати Годин, Флоріан та Бенедикт створили монастир при костелі Пресвятої Діви Марії з дозволу київського князя Володимира Рюриковича, який був прихильний до проповідника. Адже той начебто вилікував його доньку. Цей київський монастир був другим на Руських землях, після галицького. Після 4 років служіння Яцек пішов з Києва, залишивши Година на чолі київської громади. Після нього останній пріор Мартин з Сандомира керував кляштором до 1233 р., коли київський князь Володимир Рюрикович наказав домініканцям залишити місто. Проте, католицька громада Києва не припинила свого існування у 1233 р., а трохи згодом повернулися до міста і домініканці. Після Батиєвого погрому доля домініканського храму невідома (Храми Києва, 2001). Залишки цього костелу асоційовані з фундаментами єдиної у Києві споруди кінця XII — початку XIII ст., де застосоване тесане каміння, яка була знайдена у 1955 р. біля будинку №11 по вул. Борисоглібській (Храми Києва, 2001).

Точна подальша доля цих підмурків костелу давньоруського часу (вул. Борисоглібська 11) точно нез’ясована. За однією версією в районі 1630-х рр. тут було зведено єзуїтський костел, що проіснував як мінімум до 1706 р. (Попельницька, 2003). За іншою версією, на підмурках старого костьолу XIII ст. 1602 р. коштом міщанина Онисима Ходикевича споруджено дерев'яний Борисоглібський храм. Він проіснував до 1791 р. (Храми Києва, 2001).

Ми схиляємося до того, що обидві версії мають часткову слушність, в тому що обидва храми в якийсь момент могли існувати один неподалік одного, а орієнтація на руїни давньоруського костелу служила їх територіальною прив’язкою. В той же час закинутий (а можливо і перебудований) дерев’яний єзуїтський костел може бути не чим іншим, як дерев'яною церквою Різдва св. Іоанна Предтечі, про яку повідомляється, що вона була заснована у XVII ст. як тепла при церкві свв. Бориса та Гліба (Храми Києва, 2001).

Церква в садибі суч. Покровської церкви по (вул. Покровській, 7). Дана церква, як свідчить кладка її фундаменту з використанням як жолобчастої брускової цегли, так і плінфи зведена в давньоруський час. Якою мірою вона постраждала від монголів, невідомо, але її швидко було відновлено. Деякі дослідники вважають, що ця церква могла з самого початку будуватися як вірменська. Адже у XIV ст. в Києві знаходилася (в цій церкві?) вірменська єпископська кафедра (Храми Києва, 2001). С. Климовський (2002) припускає, що нечисленні втікачі з захопленої турками Кафи, яким король Казимир ІV дозволив звести на Подолі церкву, використали підупалий храм давньоруського часу. Здійснити своє власне будівництво не дозволила відсутність фахівців та відповідної виробничої бази.

У 1981-83 рр. на Подолі, по вул. Волоській, 23 під час земляних робіт виявлено фундаменти споруди (мабуть, храму) ХІІІ-XIV ст. і залишки кладки ХІІ ст. Виходячи із стратиграфії цей храм продовжував функціонувати і в післямонгольський час. У садибі по вул. Андріївська, 7-9 в 1984 р. виявлені сліди ще однієї невідомої кам`яної споруди ХІІ ст., яка імовірно була знищена під час нападу 1482 р. Під завалом з битої плінфи, фрагментами кладки тіни було розкрито цвинтар ХVI ст. Поховання здійснено похапцем під час епідемії чи після нападу (Івакін, 1996).

По вул. Юрківській, 3 в 2003 р. розкопано рештки ще однієї давньоруської церкви. Судячи з характеру мурування, її споруджено не раніше 1130-х років. Цей храм міг являти церкву св. Миколая згадувану в переказі про «зцілення половчанина». Під час досліджень виявлено великий цвинтар ХVI-ХVIII ст.. на якому було багато перепоховань кісток давньоруського часу (Івакін, 2008; Храми Києва, 2001).

Сучасний комплекс Іорданівської церкви
Рис. 2.3.2.28. Сучасний комплекс Йорданівської церкви в давній улоговині над Подолом (вул. Фрунзе 51) Рис. 2.3.2.29. Місце, в якому розкопано ще один давньоруський храм, вул. Фрунзе, 59 (тут, до-речі, розташовувалася також палеолітична Кирилівська стоянка)

Церква Миколи Йорданського. В 1832 р. К. Лохвицький провів часткові розкопки древньої церкви на Кирилівській вулиці (нині вул. Фрунзе), неподалік від Йорданської церкви, на березі Йорданського струмка. За його відомостями, були виявлені кам'яні фундаменти. В них знаходилися великі необроблені камені і тонкі цеглини, що мають розмір приблизно 26,5X35,5 см, на міцному розчині з цем'янкою. Досить імовірно, що насправді це були не тільки фундаменти, а й частини стін. В будівельному щебені знайдені фрагменти штукатурки з фресковим розписом. К. Лохвицький вважав, що виявив стародавню церкву Іллі, але більшість істориків визнавали ці руїни залишками церкви Миколи Йорданського, пов'язуючи з нею «Сказання про диво св. Миколи над половчин », що ставиться, видимо, до XI-XII ст. Церква ця існувала ще на початку XVII в. У 1947 р тут була проведена розвідка (М. К. Каргер), що виявила невелику ділянку погано збереглися фундаментних ровів древньої церкви. Уламки цегли, знайдені в засипці ровів, відносяться до другої половини XI ст. Вищеописані залишки давньої церкви кінця XI — початку XII ст. дають підстави вважати, що Йорданський монастир тут існував ще у давньоруські часи, а потім занепав. Мурована церква св. Миколая Іорданського вперше згадується у межовому акті 1530 р. Міська легенда сповіщає про звільнення половецького бранця, невиконану ним клятву, хворобу та чудесне зцілення, що призвело до його навернення та пожертву на будівництво храму. Церкву на початку XVII ст. розібрав шляхтич Войцех Соколовський, щоб спорудити з її цегли перший відомий у Києві мурований житловий будинок (Каргер, 1961; Петров, 1897; Храми Києва, 2001). Дивіться також .

Окрім мурованих функціонували також дерев’яні церкви. Дві з них виявлені археологічно, як наприклад дерев’яна церква на вул. Межигірській, 3/7, погост якої діяв і в пізньому середньовіччі. Розкопками 2003/04 рр. виявлено стіни дерев’яного храму, зведеного за планом кам’яних безстовпних церков Х-ХІІ ст. Скоріше за все виявлена споруда є одним з парафіяльних храмів київського посаду. В. Зоценко на основі спільних рис в конструкції даної церкви з скандинавськими дерев’яними храмами, вважає її церквою скандинавських купців – варягів – «Туровою божницею». Назву при цьому він виводить від бога Тора. В західній частині будівлі досліджені чоловічі та жіночі поховання в трунах. Поховання виявлені і за межами церкви. Усього нараховується 34 поховання в дерев’яних трунах. На грудях одного з небіжчиків знайдено рештки квітки. Нажаль більша частина некрополя була знищена при будівельних роботах. Другу церкву (залишки дерев’яної споруди, яка найімовірніше є церквою) виявлено біля могильника по вул. Набережно-Хрещатицькій,1а. В її інтер’єрі виявлено 10 поховань (Івакін, 2008). Загалом при подільських церквах функціонували міські кладовища. Їх положення також може вказувати на існування інших не виявлених археологічно чи за джерелами храмів (Рис. 2.3.2.30).

Окрім міських некрополів, на Подолі зустрічаються окремі поховання некримінального характеру. Це напевне поховання язичників чи самогубців. Деякі дитячі поховання можна вважати «закладними». Традиція «закладних» небіжчиків мала на Русі глибоке коріння. Пов’язана вона була з залишками хтонічних культів пращурів та померлих. Після прийняття християнства ця традиція видозмінюється. «Закладними» стають небіжчики, яким церква відмовляла в християнському похованні. Їх ховали під входом до дому під піччю чи на подвір’ї. Діти, що померли до хрещення, теж залишалися в язичницькому світі. Такі люди за повір’ями ставали домовими, сусідками, келетниками, овінниками, та ін нечистою силою. На Подолі виявлено п’ять таких поховань (Івакін, 2008).

Рис. 2.3.2.30. Подільські некрополі Х-п.п. ХІІІ ст.: 1 – могильник на вул. Щекавицькій, 25-27, 2 – могильник на вул. Спаській, 3 – могильник на вул. Хорива, 4 – могильник на могильник на вул. Набережно-Хрещатицькій, 1а, 9 – вул. Межигірська, 43, 5- Могильник на розі вул. Нижній вал та Почайнинська, 6 – могильник дерев’яної церкви на вул. Межигірській, 3/7, 7 – могильник вул. Хорива, 21, 8 – могильник на вул. Набережно-Хрещатицькій, 1а, 9 – Борисоглібська церква, 10 – могильник на вул. Фрунзе, 17-23, 11 – мурована церква на вул. Юрківській, 3, 12 – церква Успіня Богородиці (Пирогоща), Поодинокі поховання (на садибах): A – вул. Волоська, 16, B – вул. Оболонська, 12, C- вул. Межигірська, 43, D- вул. Спаська 26/14, E – вул. Введенська, 35 (Івакін, 2008)

«Закладне» дитяче поховання
Рис. 2.3.2.31. Давньоруський некрополь дерев’яної церкви на вул. Межигірській, 3/7, за (Івакін, 2008) Рис. 2.3.2.32. «Закладне» дитяче поховання під пічкою, вул. Спаська 26/14, за (Івакін, 2008)

Розкопки кварталів дерев’яної забудови…
Рис. 2.3.2.33. Давньоруський некрополь дерев’яної церкви на вул. Набережно-Хрещатицькій, 1а, за (Івакін, 2008) Рис. 2.3.2.34. Розкопки кварталів дерев’яної забудови Подолу

Зрозуміло, що для умов заплави не підходив звичайний для слов'ян Київського регіону тип напівземлянок, зважаючи на що тут почали зводити наземні зрубні споруди. Починаючи з ІХ ст. Поділ забудовувався дерев’яними заглибленими до субстрату будівлями зрубного типу, які відкриті та досліджені під час будівництва Київського метрополітену. Загалом під час досліджень Подолу вдалося виявити та дослідити залишки 16 зрубних будівель житлового та господарського призначення. Вони дають конкретне уявлення не лише про забудову торгово-ремісничого Подолу, а і про характер міського домобудівництва стародавнього Києва загалом (випробувана тут конструкція поширилася на верхнє місто). У межах садиб на Контрактовій площі знайдено кочет (рос. – уключину) для весла та поплавці для рибальських сіток, що вказує на рибальські зацікавлення їх господарів. Хати подолян були курними (не мали димарів) і не дуже комфортними. В одному житловому приміщенні мешкала родина не менше 6 чоловік. Житлові будинки входили в склад компактних садиб площею пару соток. Тут щільно розташовувалися господарські приміщення (зокрема для худоби), а місця на садок чи город просто не залишалося. Отже постачання рослинними продуктами було зовнішнім. Відповідно до особливостей життя виглядав і побут мешканців Подолу. Жінки, як свідчить дослідження поховань займалися переважно прядінням (Гупало, Толочко, 1975; Новое.., 1981).

Уявлення про господарство Подолу дають розкопки комплексу багатих садиб на Спаській, 35. У площу розкопу потрапили частини двох давньоруських садиб, розділених масивним парканом, зорієнтованих вздовж осі пн-зх –пд-сх з незначним відхиленням на пн. Переважна більшість досліджених споруд на садибах представлена зрубами. Іншими типами споруд є господарчі приміщення, зведені із застосуванням стовпів та дошкових стін, запазованих у колоди, споруди на масивних коротких підкладках, загороди-галереї, загороди із дощок і кілків, рештки останніх у вигляді великої кількості кілків різного розміру відзначені по всій площі садиб навколо стаціонарних споруд. У першій половині ХІ століття в рамках горизонту 14 простежені два етапи пожеж, які повністю знищили усі досліджувані садиби. Відсутність слідів розгрому та негайне поновлення садиб у попередніх межах дає змогу віднести обидва епізоди до побутових пожеж. Наявність у горизонтах 12, 13 та 14а плінфи і смальти свідчить про синхронність цих горизонтів часу активного церковного будівництва Ярослава Мудрого 20–40-х років ХІ століття. В заповненні цього шару виявлено підрізаний бурштин прибалтійського походження і виготовлений з нього хрестик (Сагайдак та ін., 2015). Остання обставина підтверджує торгівельні контакти з Прибалтикою.

Поділ
Рис. 2.3.2.35. Фрагмент реконструкції Подолу часів Київської Русі, за (Новое.., 1981) Рис. 2.3.2.36. Зрубне житло виявлене на Подолі, за (Новое.., 1981)

Розкопками на Подолі було встановлено, що головним типом помешкання Русі у Києві загалом були дерев’яні одноповерхові, двоповерхові, а часом і триповерхові будівлі. Напівземлянки простого люду розташовувалися поміж садибами заможних громадян та домінували на околицях (Красовский, 1976, ).

Деревина, що використовувалася в житловому будівництві Подолу та давньоруського Києва, головним чином відносилася до сосни. Підтвердженням цьому слугують дані споро-пилкового аналізу. Отриманого під час розкопок на Контрактовій площі. Частка зерен сосни звичайної складає 90%, липи, берези, вільхи, в’язу, верби та ін. – 10% (Новое…, 1981).

На Подолі містилися численні ремісничі майстерні, квартали купців, двори світських і духовних вельмож, корабельня, гавань, тощо (Гупало, Толочко, 1975; Новое.., 1981).

Такі рідкісні знахідки, як ливарні формочки з арабською куфічними написами ІІ пол. Х ст. або рогова шпилька І пол. XI ст. з рунічним написом, виразно свідчать про багатонаціональний склад жителів Подолу. Та яке б не було походження населення, воно ретельно ховається під маскою уніфікованої ремісничої давньоруської культури. Соціальний вигляд Подолу для Х ст. визначається як переважно рядовий. Концентрація «престижних» предметів на подільських садибах помічена лише з XII ст., коли рівень поверхні, порівняно з початком Х ст., піднявся на 3,5-4 м., повністю убезпечивши населення від щорічного розливу Дніпра (Комар, 2012).

Розкопками останніх років досліджено і межі Подолу. В 2015 р. на Поштовій площі виявлено садибу ХІІ-ХІІІ ст., яка була відділена від вулиці дерев’яним парканом. Найдавніша знахідка – княжа печатка – датується XI століттям. Особливий інтерес викликає насип XI століття. Ймовірно він був створений з метою захисту житлової зони від змивів з гори, водяних потоків. За допомогою її валу було відведено в інший бік. Він складений темними прошарками –зміцнення дерном і гілками, та світлими – піщана основа. Під час розкопок на Поштовій площі було знайдено багатий керамічний комплекс XI ст., імовірно Вишгородської продукції (Розкопки на Поштовій площі, 2015-16).

На іншому кінці Подолу – вул. Кирилівській в районі пивзаводу на Подолі розкопано шар XII ст. Тут знайдено дерев'яну мостову, яка вела до храму, що знаходився на початку вул. Юрківської. В цілому дорога йшла на Вишгород і представляла собою одну з основних трас давньоруського періоду, з'єднуючи Київ з Смоленськом. Таким чином, дорога дуже активно використовувалася і регулярно мостилась. На сьогоднішній день знайдено мощення XII ст. Під ним імовірно знаходяться рештки мощення XI ст. В розкопі знайдено також товарні свинцеві пломби (близько 20 штук). Вони кріпилися, головним чином, в на товарних шкірках тварин (Розкопки на вул. Кирилівській, 2016).

Остання згадка про Поділ в Літопису Руському належить до 1169 р. Чільне місце посідав цей район і соціальному житті Києва. Нерідко звідси, з Вічової площі, кияни піднімались на повстання (Гупало, Толочко, 1975).

Суцільна дерев’яна забудова київського Подолу досліджена археологами, починаючи з 1971 р., становить величезну історико-археологічну цінність. Вона має бути музеєфікована у рамках створення підземного музею на Поштовій площі. Досвід функціонування таких музеїв в інших містах, наприклад, Кракові (підземелля Ринку) чи Бресті (музей «Берестя») доводить їх великий внесок у рекреаційну привабливість міста. Також обов’язково має бути музеєфікований фундамент церкви, відкритої на вул. Юрківській, 3.

Рис. 2.3.2.37. План давньоруської садиби на Контрактовій Площі, за (Новое.., 1981) Рис. 2.3.2.38. Розкопки храму на вул. Юрківській, 3

Наприкінці розповіді про давньоруський Поділ зауважимо, що він не був унікальним явищем. Подібні до київського Подолу торгівельно-ремісничі райони існували і в інших південно-руських містах. Таким наприклад був щільно-заселений найбільший район давньоруського Галича на Дністрі – «Предградье», який за розмірами був мало не рівний Подолу Києва ХІІ-ХІІІ ст. (Котляр, 1998).