Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Києвознавство / Київські острови та… / Розділ 2. Історія київських… / 2.4. Заплава Дніпра в Києві… / …

Київські острови та прибережні урочища
на Дніпрі – погляд крізь віки

Розділ 2. Історія київських островів та заплавних урочищ

2.4. Заплава Дніпра в Києві в період становлення України (від 1240 р. до сер. ХІХ ст.)

2.4.1. Головні форми користування київською заплавою в XIV-п.п. XIX ст.

Парнікоза І.Ю.

«Доходы магистрата, как для содержания ратуши, присутствующих ее служителей, полиции, почты, Андреевской церкви и семи тысяч отпускаемых в приказ общественного призрения, так и для устроения самого города, его мостов и прочая суть посредственны. Оных большая часть получается из винной и другой питной продажи, производимой со времени открытия губерний во всех трех частях города, однако оная состоит на откупе. Другие части магистратского дохода получаются из отдаваемых на откуп мельниц, сенокосов, трактиров; из винных погребов, из магистратских лавок и полок; из чиншу, собираемого от дворов на его земле (кроме магистратских и церковных на Подоле земель, находятся везде собственно принадлежащие хозяевам. Из одной питной продажи до 36000 город получает доходу) в городе и на подгородных селениях состоящих; также из почтовых прогонов и других маловажных сборов».

М. Берлинський, 1798-99 рр.

Природні умови Києва характеризувалися чужоземцями, як надзвичайно сприятливі для ведення господарства. Значною мірою це було пов’язано з розташуванням на Дніпрі. М. Литвин (1615) писав, що Київщина:

«оточена з усіх боків полями та лісами, настільки родюча, що ниви зорані один раз двома биками, дають багатий ужинок. Старі дуби та ясени, які мають дупла багаті бджолиними роями й медом, приємним на колір та смак. На берегах річок живе сила силенна бобрів…Птахів навдивовижу багато. Собак годують дичиною та рибою, оскільки в річках неймовірна кількість мальків і розмаїття великої рибини».

Основу господарювання на заплавних землях в описуваний період становило сінокосіння. Зважаючи на великі площі сінокісних лук, що ще в давньоруські часи змінили природні заплавні ліси, запаси сіна тут були величезними. Сінокосіння на заплавних луках проводили в травні – на початку червня, в момент найвищої товарної якості сіна. В середньовіччі для користування природними ресурсами, такими як сіно надавалися спеціальні права. Це були т.з. «Входи на сіножаті та борті» – право на викошування лук та розміщення бортей. Актом 1494 р. підтверджувалося давнє право київським міщанам на користування загальноміською нерухомістю, тобто міськими грунтами, що віддавна перебували у власності міщан:

«А волно бывало мещанам на Болони сено косити, а островы за Днепром чим ся место кормливало» (Білоус, 2008).

За дніпровське сіно часто розгорялися конфлікти. Так, 31 серпня 1618 р. київський війт Федір Ходика та інші міські урядники подали скаргу до Житомирського гродського уряду на київського хорунжого Гаврила Гойського з приводу викрадення сіна з їхніх сіножатей на «болоню киевском лежачих» (Білоус, 2008).

Київ Сінокіс Київ Оранка, сівба
Рис.2.4.1.1. Сінокіс, середньовічний малюнок, за (Чернецький, 2003) Рис.2.4.1.2. Оранка, сівба, середньовічний малюнок, за (Чернецький, 2003)

Разом з тим, як згадують документи про землеволодіння на Оболоні, тут також були поширені городи , тобто ділянки, на яких вирощувалися сільськогосподарські культури. Це були як традиційні, відомі з давньоруських часів, культурні рослини, так і нові, що вперше потрапили до сільського господарство Києва в описуваний історичний період, або з Європи, або з Азії. Нажаль для Києва відсутні детальні археоботанічні дослідження, які стосуються часу появи більшості сільськогосподарських культур. Проте зорієнтуватися в часі появи чи вживання тих чи інших культурних рослин в Середньому Подніпров’ї дозволяють результати досліджень польських палеоботаніків проведені в Гданську та інших «морських воротах» Речи Посполитої: Ельблонгу та Колобжегу. Саме через ці порти більшість нових сільськогосподарських культур і потрапили в Україну. Адже принаймні з XV ст. Гданськ слугував головним місцем збуту сільськогосподарської продукції з українських земель, чому сприяла система сплаву продукції Дніпром-Прип’яттю і її притоками, а далі Бугом до Вісли (див. ).

Детальні археоботанічні дослідження, свідчать, що в портових містах польської Прибалтики вже в XIII ст. на високому рівні розвивалося городництво та садівництво, що дозволяло ввести до вирощування види, які потребують спеціального догляду. Значний перелом в городництві та торгівлі рослинним матеріалом наступив в XV ст., як і в інших частинах Речи Посполитої, і був пов’язаний з географічними відкриттями. Нові овочі та приправи, привезені з-за моря були доступні перш за все в портових містах з широкими торговими контактами, таких власне як Гданськ, звідки поширювалися вглиб Європи (зокрема в Україну та Київ – авт.). В той же час незалежно від зростаючої частки вживання культивованих рослин, високе значення відігравав збір дикорослих рослин (Badura i in., 2004).

З найбільш ранніх часів Гданськ, Ельблонг та Колобжег торгували головним чином збіжжям. Залишки головних видів злаків: вівса, пшениці, жита і ячменю виступають в цих містах з XIII ст. В цей час були поширені озимі пшениця та жито, а також ярий ячмінь. В Колобжегу та Ельблонгу ярі та озимі хлібні культури відгравали велику роль. В XIII-XIV ст. зростала роль озимини. В Гданську в XII-XIV ст. наявні усі чотири види хлібних культур. Вже в XIV ст. в гданських зерносховищах зберігали головним чином озиме жито (Secale cereale). В наступних століттях спостерігається виразне збільшення частки пшениці (Triticum aestivum) та ячменю (Hordeum vulgare). В XV-XVIII ст. часто фігурує овес, який використовували для приготування вівсянки. В XIII-XV ст. в північних містах Польщі використовувався ячмінь. В наступних століттях частота його знахідок виразно зменшується. Гречку (Fagopyrum esculentum) знайдено в пробах XIV ст. з Колобжега, а також XVI та перелому XVII-XVIII ст. з Гданська. На переломі XV-XVI ст. в Гданську з’являється рис (Oryza sativa) (Badura i in., 2004).

Загалом в кінці середньовіччя головною їжею в Речі Посполитій окрім хліба були каші. Їх готували із гліцерії (Glyceria fluitans(L.) R. Brown.), що збиралася в природі, а також проса, ячменю, вівса та гречки. З бобових звичайною їжею були боби, горох та чечевиця. В Гданську гірчиця, боби (Vicia faba), огірок (Cucumis sativus), горох (Pisum sativum) та чечевиця (Lens culinaris) виявлені вже в матеріалах XIII ст. (Badura i in., 2004). Поряд з ріпою найбільш вживаним овочем була білоголова капуста (Braccica oleraceae var capitata). Вона походить з Малої Азії та східного узбережжя Середземного моря. Утворилася вона без сумнівів шляхом мутації з дикого виду. Припускають що кельти принесли капусту до Франції, звідки вона поширилася в Європі і вперше згадується в часи Карла Великого. В XVI ст. в Польщі розповсюдилися звичайні в Середземномор’ї отримані форми капусти: кольрабі, савойська капуста, цвітна капуста. До селерових додалися селера пахуча (Appium graveolens), Зявилися цибуля порей (Allium porum), салат (Lactuca sativa), холодок лікарський (Asparagus officinalis), Італійські впливи також привели до появи в Польщі цінної культури, яка прибула з Америки – квасолі (Phaseolus vulgaris), дикі предки якої зростають в тропічній Америці. Насіння квасолі досягли Іспанії одразу після відкриття Америки (Szata.., 1977).

На переломі XIII-XIV ст. також зафіксовано буряки (Beta vulgaris) у Колобжегу, а в XIV ст. цибулю (Allium cepa) в Ельблонгу (Badura i in., 2004). Щодо буряку, зазначається, що він був відомий на Русі ще за давньоруських часів (Гречишкіна, 2010, Безусько та ін., 2011). Проте цукор був відкритий в корінні деяких відмін буряка тільки після 1747 р. Тільки в першій половині ХІХ ст. вирощування цукрового буряку почало відгрівати помітну роль, забезпечуючи незалежність європейських країн від заморської цукрової тростини (Szata.., 1977).

Характерною рисою середньовіччя було споживання великої кількості приправ. Головну роль серед них відігравали види багаті ароматичними оліями, які належали до родини селерових. В матеріалах XIII ст. з Колобжегу та Ельблонгу знайдено насіння кропу (Anethum graveolens), селери (Apium graveolens, що дико зростає на узбережжях Малої Азії), гірчиці (Brassica nigra) та ріпаку (Brassica rapa). В Ельблонгу в матеріалах цього ж часу знайдено рідкісну приправу мускатний горіх (Myristica fragrans). В XIV ст. час в Ельблонгу знайдено плід чорного перцю (Piper nigrum). В Гданську перець з’являється лише на переломі XIV/XV ст. В середньовіччі чорний перець використовувався не тільки як цінна приправа, а також в аптекарстві, як міра ваги, а також як валюта. В XV ст. в Гданську можна зустріти фенхель (Foeniculum vulgare), петрушку (Petroselinum crispum), руту (Ruta glareolens), чабер (Satureja hortensis), коріандр (Coriandrum sativum), Цікавими приправами, які з’являються лише в районі XVIII ст., є гвінейський перець (Afromomum melegueta) та пімента лікарська (Pimenta dioica). Це приправи, які загалом рідко фіксуються в Європі. Тим самим періодом датовано насіння солодкого перцю (Capsicum anuum)(Badura i in., 2004).

Проте загалом найбільш поширеними приправами, які вирощувалися на місці були вех (Sium sisarum), аніс (Pimpinella anisum), пастернак (Pastinacia sativa) та петрушка (Petroselinum sativum). Найбільш поширеним був вех з коренеплодів якого робили салати та супи. Рослина була завезена до Польщі з Німеччини в XIV ст. і зберігалася в культурі до XVIII ст., коли поступилася картоплі. Петрушка, культивування якої актуальне і зараз увійшла до культури в Середземномор’ї та Малій Азії. Важливими приправами в середньовіччі були часник (Allium sativum) та хрен (Armoracia lapathipholia) (Szata.., 1977).

В культурному шарі торгівельних приморських міст знайдено також фруктові дерева і кущі, зокрема діаспори екзотичних видів. В усіх трьох містах з XIII ст. з’явилися залишки яблука (Malus sp.), груші (Pyrus communis) та вишні (Cerasus vulgaris). В пробах з Колобжега та Ельблонга знайдено черешню (Cerasus avium) та сливу (Prunus domestica). З екзотичних фруктів попадаються залишки інжиру (Ficus carica), кісточки винограду (Vitis vinifera) і персиків (Persica vulgaris). Частина з них може походити з місцевих садів. Цікавим видом, присутність якого зафіксовано на переломі XIII-XIV ст. лише в Гданську є айва (Cydonia oblonga). В матеріалах датованих XІV ст. в Гданську знайдено перші насіння червоної порічки (Ribes rubrum). Інші види цього роду – чорна смородина (Ribes nigrum) та аґрус (Ribes uva-crispa) зустрічаються з XV ст. В Гданську на переломі XVII-XVIII ст. зафіксовано також білу шовковицю (Morus alba) (Badura i in., 2004).

Зауважимо, що з давніх часів сад був традиційним і для української садиби. В попередніх частинах історичного екскурсу ми вказували, що вперше культурна яблуня на території Києва зафіксована в давньоруський час. Садівництво та виноробство в ранньому середньовіччі було відомо також у сусідній Польщі (Szata.., 1977). Втім, плодові дерева майже зовсім не витримують повеней, тож вони могли рости на Подолі чи інших колишніх заплавних місцевостях, що внаслідок людської діяльності набули надзаплавне положення. Про наявність садів з фруктових дерев у садибах Подолу загадують мандрівники минулого М. Груневег (1584 р.), Е. Лясота (1594 р.) та П. Алепський (1653 р.). В XVI ст. в Речи Посполитій повсюдно були знані абрикосові дерева, доказом чого є розпорядження Стефана Баторія, щодо висадження в Лобзові під Краковом 100 дерев абрикоси (Szata.., 1977). В садибі грека М. Торновіота поблизу церкви Миколи Доброго в д.п. XVIII ст. зростали сливові та вишневі дерева, а також виноградна лоза. Українські селяни здавна вміли прививати дерева та вивели низку сортів яблук, груш та інших дерев. Станом на 1648-49 рр. в контексті розгрому шляхетьскої садиби згадується сад «дерева розмаитого: яблони, орихи волоские, грушьки велике и малые, сливы, черешни и вишни и иншого дерева немало»(; Пономарьов та ін, 1993; Попельницька, 2003).

Поруч з фруктовими деревами до слов’янських садів з навколишніх лісів потрапили і ягідні кущі. В середньовічній Польщі існував звичай завішування у вікнах гілочок аґрусу (Ribes grossularia L.)., який дико зростав у лісах, аби не допускати до дому чар. З його ягід, які називали недозрілим виноградом готували вино, а свіжий сік використовували замість оцту. Від XV ст. кущики аґрусу висаджували в Польщі коло дому. Проте аж до середини XVIII ст. аґрус залишався дрібноплідним. Аж до селекційних заходів спрямованих на отримання його великоплідних сортів в д.п. XVIII – XIX ст. Червоні порічки довгий час збиралися з природи, а листки були широко відомими ліками в середні віки. До культури ця рослина потрапила лише в XVII ст. Вона походить від трьох диких видів, проте не дуже відрізняється від них за морфологією та розмірами плодів (Szata.., 1977).

Такі давні культури як мак (Papaver somniferum), льон (Linum usitatissimum), коноплі (Cannabis sativa) та хміль (Humulus lupulis) найбільш часто зустрічаються в усіх досліджених прибалтійських містах. При цьому вони споживалися в їжу чи з метою лікування. В Гданську в пробах датованих переломом XIV-XV ст. з’являється цікава лікарська рослина – вербена (Verbena officinalis). У XVIII ст. знайдено також гісоп (Hyssopus officinalis), в XVI-XVII ст. культивували фізаліс (Physalis alkekengi), плоди якого споживали та використовували для лікування. З XVII-XVIII ст. походить культура орликів (Aquilegia vulgaris)(Badura i in., 2004).

З XIII-XIV ст. в містах північної Польщі регулярно трапляються лісові горіхи та ягоди: ліщина (Corylus avellana), суниці (Fragaria vesca), чорниця (Vaccinum myrtillis), малина (Rubus ideaus), ожина (Rubus caesus) і терен (Prunus spinosa). Рідше відмічаються брусниця (Vacciunum vitis-idea), буяхи (Vaccinium uliginosum), журавлина (Oxycoccus palustris), калина (Viburnum opulus), бузина чорна (Sambucus nigra) та горобина (Sorbus aucuparia). В пробах з Колобжега XIII ст. виявлена блекота чорна (Hyposcyamus niger). В середньовічній Німеччині її вживали для наркозу, а до офіційної медицини ця рослина увійшла в 1762 р. Іншою лікарською рослиною знайденою в Колобжегу та Ельблонгу є буквиця лікарська (Betonica officinalis). В середньовіччі її застосовували для лікування хвороб травної і нервової системи. Знахідки решток дуба (Quercus robur) пов’язані з вироблення шкіри. Проте жолуді могли збиратися як корм для домашніх тварин, а інколи були змелені та додавалися до хліба. В культурних шарах з Гданська датованих XIII ст. знайдено насіння півників болотяних (Iris pseudacorus), які в той час широко використовувались як фарбувальна рослина. До групи рослин, які активно застосовувалися в господарстві належать також мохи. Вони застосовувалися для законопачування щілин разом з глиною(Badura i in., 2004). В Києві мохом законопачували короба розподільчих колодязів міського водогону XVIII ст.(Попельницька, 2003).

Агрокультура в Речи Посполитій, до якої входила і Україна, а потім Російській Імперії невпинно розвивалася З XV ст. розпочали висівати кормову бобову рослину еспарцет посівний (Onobrychis sativaL.). За часів Ягайла (XV ст.) в садах Польщі вирощували дині (Melo sativusL.), що імовірно є свідченням теплішого клімату. Тютюн . (Nicotiana tabacumL.). потрапив до Польщі вже в XVII ст. З XVIII ст. тривало збагачення агрокультури рослинами американського походження. Полуниці, з’явилися в Речі Посполитій майже одночасно з картоплею. Полуниця великоплідна (Fragaria grandiflora Poit. & Turpin.) походить від суниці віргінської (Fragaria virginianaDuchesne.) та полуниці чилійської (Fragaria chiloensis(L.) Mill.), які було завезено з Америки до Європи, де було отримано її сучасну культурну форму (Szata.., 1977).

З американських рослин в XVIII ст. у Києві з'явилися картопля (Solanum tuberosumL), соняшник (Helianthus annuus L), гарбузи (Cucurbita pepo(L.) Dumort.), кабачки (Cucurbita pepo var. giraumontia), кукурудза (Zea maysL) (; Пономарьов та ін, 1993). До Польщі пару фунтів картоплі, яка походить з Анд, прислав з Відня Ян Собеський в 1683 р. з наказом їх розмножити. Проте переможний похід картоплі по Європі розпочався лише в п.п. ХІХ ст. Кукурудза (Zea maysL.)– найстаріша культурна рослина в Америці, яка має кількох диких родичів. Введена в культуру в Мексиці ще до н.е. Вже в XVI ст. досягла Індії.

У п.п. ХІХ до європейської культури прибув також помідор (Lycopersicum esculentumMill) Культивований вид найбільш близький до дикої ліани помідору смородинового (Lycopersicum pimpinellifolium L.), який дико поширений в західній частині Південної Америки. Тут в Перу та Еквадорі було відібрано раси, які дали початок сучасному культивованому томату. Тоді ж почалося культивування баклажанів (синіх Solanum melongena L.), які походять з Азії. Що ж до солодкого перцю (Capsicum annuum L.), який як ми вказували бу присутній в матеріалах з Гданська XV ст., то в Україні і Києві він поширився найімовірніше все ж таки завдяки переселенцям з Балкан в кінці XVII-XVIII ст. Не дарма він носить в нас назву болгарського перцю (; Пономарьов та ін, 1993).

Київ Сінокоси
Рис.2.4.1.3. Сінокоси, середньовічний малюнок, за (Чернецький, 2003) Рис.2.4.1.4. Соняшник став в Україні головною олійною культурою

В Києві робилися спроби започаткувати шовківництво. Адже шовковиця добре росте в місцевих умовах. Було навіть закладено спеціальний сад:

«1724. В бытность его величества в Киеве ничего не могло сокрыто быть от его проницания. (1724) Приметя, что около Киева во многих местах весьма легко разводятся шелковицы (тутовые деревья), указать соизволил киевскому губернатору Трубецкому возыметь старательство по сему предмету, и тогда же прислано в Киев иностранного мастера для учреждения завода. Потом указом из мануфактур-коллегии повелено (1725) губернской канцелярии завести в Киеве на Подоле шелковичный сад и завод. Место весьма выгодное по своему положению показалось на Подоле против Покровской церкви, которое тогда же для сада от партикулярных домов было очищено (видно, что в те поры шелковиц в Киеве не было еще много; когда указами из мануфактур-коллегии от 725, 728 и 735 годов предписуемо было чрез правительство хозяевам их хранить и больше заводить)». І далі станом на 1789-99 рр. «Шелковый казенный завод в Киеве по некоторым обстоятельствам остается в недействии; однако жители некоторые разведением червей понемногу занимаются» (Берлинський, 1991).

Київ Кукурудза Київ шовковиця Сковороди
Рис.2.4.1.5. Кукурудза є одним з найдавніших одомашнених злаків в світі, батьківщиню якої є Південна Америка Рис.2.4.1.6. Старовинна «Шовковиця Сковороди» біля Староакадеміцького корпусу Києво-Могилянської академії

Другим за значенням в заплаві було безумовно скотарство та птахівництво. М. Берлинський в 1798-99 рр. пише:

«Для домашнего обиходу содержат в дворах коров, коз и свиней, также индийских и простых куриц, голубей, а около Киева гусей и утей при водах».

З Подолу худобу щоранку проганяли через все місто до Воскресенської брами над Глибочицею, зважаючи на що відповідну поздовжню вулиці називали Бидлогінною. Ввечері процедура повторювалася в протилежному напрямку (Климовський, 2002).

Окрім великої рогатої худоби та коней, мешканці Подолу та інших заплавних поселень, подібно до звичайних сіл Наддніпрянщини, напевне утримувалися свиней – переважно місцевої чорно-бурої коротковусої та довговухої та білої м’ясних порід. Кіз розводили порівняно мало, гидуючи їх м’ясом та молоком. Значна увага приділялася розведенню волів, оскільки до другої половини ХІХ ст. їх використовували як головну тяглову силу (Пономарьов та ін, 1993).

Київ Худоба на пасовищі Київ Х Воли
Рис.2.4.1.7. «Худоба на пасовищі» – зображення випасу великої рогатої худоби, малюнок С. Святославського Рис.2.4.1.8. Воли – головна тяглова сила до другої половини ХІХ ст., малюнок С. Святославського

Розведенням волів та корів населення України займалося ще з часів трипільської культури. Найбільш поширена порода великої рогатої худоби – українська сіра відома з ІІ тис. до н.е. (Пономарьов та ін, 1993).

Ой зострілась я

За тими лозами

Та з чумацькими возами.

Ідуть його воли,

Воли половії,

Ідуть, ремиґають,

А чумаченька мого молодого

Коло воликів немає.

Т. Шевченко, Кос-Арал, 1848 р.

У ХІХ ст. українці почали вирощувати поліпшену червону степову, карлівську, черкаську породу, молочних швейцарських і голландських, холмогорських корів, пізніше сементальску та лебединську породи. Корів та волів взимку тримали у закритих утеплених приміщеннях – хлівах або стайнях. Улітку на ніч заганяли в кошари чи загороди. Годували худобу тричі на день, кладучи їжу в спеціальні плетені ясла. Найбільш бажаним кормом вважалося сіно, яке заготовляли влітку на весь період зимового утримання худоби. Саме це надавало такої ваги заплавним сінокосам. Бичків на другому, а особливо третьому році почали призвичаювати до запряжки (Пономарьов та ін, 1993).

Київ Тур – предок усіх свійських корів Київ Коні на пасовищі
Рис.2.4.1.9. Тур – предок усіх свійських корів, в околицях Києва зник ще імовірно в давньоруський час, проте в Польщі зберігався до поч. XVІІ ст. Рис.2.4.1.10. Коні на пасовищі, Художник С. Святославський. Робочих коней випасали вночі. Взимку коней тримали в хлівах та оборах

Щодо коней то у XVII ст. набула поширення порода плямистих як леопарди (тарантоватих) коней. На Запоріжжі де випасалися численні табуни цих тварин, була виведена знаменита степова українська порода. З кінця XVІII ст. стали розводити також орловських рисаків, наришкінську, мальцевську та англійську породу коней. Молодняк коней (до трьох років) випасали влітку на заплавних луках, наймаючи табунників. Робочих коней випасали вночі. Взимку коней тримали в хлівах та оборах – утеплених господарських приміщеннях. Головними кормами були сіно та овес (Пономарьов та ін, 1993).

Розвивалося також птахівництво. Розводилися кури, качки, гуси та індики, яких завезено з Північної Америки (Пономарьов та ін, 1993).

Однією з найважливіших, особливо в момент відновлення київської економіки після розорень, статтею прибутку тогочасних киян було рибальство. Розташування Києва на відрізку широкої заплави Дніпра давало не тільки можливість цілорічного рибальства, а й багатство риби та раків. Загалом вилов риби, стимулювався християнськими традиціями, зокрема наявністю посту. Так у зв’язку з уставом, який забороняв ченцям вживати м’ясо, повністю замінивши його рибою, 18% підданих Пустинно-Микільского монастиря, що жили на Подолі займалися рибальством (Климовський, 2002). Це зокрема сприяло появі спеціалізованих поселень неподалік від Дніпра. Так, ще в XVII ст. за межами подільських укріплень (В районі нещодавно відновленої Введенської церкви), що належала до володінь католицького єпископа виникла Рибальська слобода. Мешканці слободи після заснування в 1623 р. бернардинського монастиря сплачували на його утримання «рибну десятину» (Попельницька, 2003). Ще в XVIII ст. ця місцевість носила назву «Рибалки». Однією з головних вулиць Подолу поч. XVIII ст. була Велика Рибальська (Ілюстрована.., 2012).

Київ Зображення дніпровської риби Київ Рибалки
Рис.2.4.1.11. Зображення дніпровської риби на рукописній карті Київщини 40-х років ХVІІ ст. За (Люта, 1998) Рис.2.4.1.12. Рибалки на промислі на рукописній карті Київщини 40-х років ХVІІ ст. За (Люта, 1998)

В риболовлі в описуваний період на перше місце виходять сіткові снасті (наразі заборонені – авт.). Уявити собі особливості рибного промислу в описуваний період дозволяє докладна характеристика ловів запорізьких козаків на Дніпрі та його притоках залишена Д. Яворницьким в Історії запорізьких козаків (1990). Рибна ловля здійснювалася на Дніпрі майже цілий рік, але найкраща була навесні та восени. Окрім звичайної риби ловилися також осетрові, яких запорожці називали чорною рибою. Головним знаряддям лову були неводи, косяки, мережі та самолови, а окрім того всім відомі сітки різних розмірів. Косяки мали велике вічко, а мережі – дрібне. Обидва типи сіток залишали на ніч, знизу привантажуючи камінням. Зверху вони трималися на воді завдяки використанню в якості поплавця пучків сухої куги.

Самолови (або переміти, драчі) являли собою довгу товсту мотузку, до якої прив’язувалися інші мотузки з великими крючками (подібними до тих, які знаходять в середньовічних поселеннях на Дніпрі). Самолови розраховані на велику рибу, яка проходячи повз них чіплялася спочатку за один крючок, потім за другий, і т.д. Наразі вони теж є є браконьєрськими знаряддями.

Київ Самолови Київ Верша
Рис.2.4.1.13. Самолови використовувались головним чином для вилову осетрових риб. На знімку осетр чорноморський (руський) Рис.2.4.1.14. Верша – наразі є браконьєрською снастю; колекція музею Регіонального ландшафтного парку «Межиріченський»

Населенням дніпровської заплави також активно застосовувалися відомі з мезоліту (наразі браконьєрські -!) знаряддя – верші, ятері, нерети, топтухи (климлі), волоки, саки, чи остроги (ості), бредні, на придніпровських болотах під час задухи застосовували також архаїчні пастки на в’юнів. Раків ловили за допомогою спеціальних сіток-раколовок, використовуючи в якості принади гниле м’ясо. Свідченням того, що українці в XVII ст. їх споживали є , що розповідає про калмиків, які з’явилися на Запоріжжі в 1665 р. на заклик І. Сірка:

«А потрава оним всякій звір, що ест на світі, нічим ся не бридят: и миш, жаба, свиня, тилко опроч рака одиного, не люблят и бридятся раком».

Київ Ятір Київ пастка для ловлі в’юнів
Рис.2.4.1.15. Ятір – наразі браконьєрське знаряддя, з колекції музею регіонального ландшафтного парку «Межиріченський» Рис. 2.4.16. Спеціальна пастка для ловлі в’юнів з колекції музею регіонального ландшафтного парку «Межиріченський»

Для регулярного виловлювання великої кількості риби також зводилися спеціальні риболовні греблі – т.з. «єзи». Зокрема така риболовна гребля на Чорториї, яка належала Микільському монастирю згадується в жалуваній грамоті київського воєводи Андрія Немировича від 14 квітня 1534 р. (Климовський, 2002, Білоус. 2008).

«Єз били» – встановлювали усім миром – силою в 200-300 чоловік навесні, восени прибирали. Смердів зайнятих на «єзовій службі», інколи звільняли від інших обов’язків:

«А в тому єзу двадцать восемь козлов, а входило в тот ез лесу большого на козлы восемьдесят дерев семи сажен, да на переклады к навалу сто двадцать дерев двенадцати сажен, а в клетки выходило семьдесят бревен дву сажен, а мелкого лесу на задовы тысяча четыреста пятьдесят жердей»

– так описується єз в стародавньому рукописі. Єзом перекривали річку, а рибу, що збиралася в загородки вибирали (Борейко, 2001; Мосияш, 1986).

Київ Риболовна гатка Київ Риболовна гатка
Рис.2.4.1.17. Риболовна гатка північноамериканських індіанців – аналог єзу, що зводився на середнього розміру річках Рис.2.4.1.18. Риболовна гребля з каміння на гірській річці і схема її дії. За (Рибна ловля на Підкарпатській Русі)

На Запоріжжі такі риболовні греблі називалися гардами. Особливо відомий був Бузький гард, назва якого закріпилася за цілим урочищем (Яворницький, 1990). Єзи та гарди – нагадували пастки, які зводили на річках індіанці Північної Америки. Однак з часом ці конструкції поступово зникли. Адже в багатьох випадках вони заважали судноплавству. Цар Олексій Михайлович у 1649 р. заборонив їх встановлювати на судноплавних річках (Борейко, 2001). Аналогічні розпорядження щодо езів видавали польські королі (Gan, 1978).

Київ Рибальська блешня Київ Кам’яна риболовна пастка
Рис.2.4.1.19. Рибальська блешня та острога з житла XVII ст. на вул. Великій Житомирській, 11, Розкопки 1995 р. (за Климовським, 2002) Рис.2.4.1.20. Кам’яна риболовна пастка індіанців ленапе, більше відомих як делавари на р. Ліхай, притоці р. Делавер, США. Фото І. Парнікози, 2013

В Дніпрі водилися лящі, соми, щуки, лини, язі, мині, окуні, карасі, плітки та в’юни, бобирі, які схожі виглядом на йоржів (йорж носар, aбо бобир Acerina acerinа – авт.), вирезуби та білизни, але цих двох родів попадається рідко, а також різна дрібна риба а також раки. Під час весняних повеней, а також під осінь також ловляться осетри (Описи.., 1989). М. Берлинський так описує іхтіофауну Києва:

«В Днепре ловится рыба: сом, щука, лещ и ему подобная, подлещевки, язи, подусты и рыбцы; верезуб, карп, марина, белизна, окунь, судак, налимы, называемые меньками; ерш и сему подобные бобыри, плотица и ей подобные устиры, плоскухи, чехони, ельцы и скумбры. Изредка же попадаются осетри, хотя маленькие, и весьма часто ловятся. Сверх того ловятся изрядные раки и собственный Днепру некоторый род двустворчатых маленьких толстых раковин, называемых мышками (Petunculi). В других около Киева водах и озерах, кроме вышеописанных некоторых, ловятся еще лины, караси, пискари, называемые здесь вьюнами, и изредка попадаются хорошие карпы (Берлинський, 1991).

У 1571 р. король Сигізмунд ІІІ відвів міщанам 5-мильну (25-30 км) зону навколо Києва, де їм дозволялося рубати ліс для власного будівництва та ловити рибу. Цю зону підтверджено в 1576, 1577, 1588 рр., а в 1615 р. внесено невелике уточнення: ловити рибу у Дніпрі дозволялося від гирла р. Ірпінь і до р. Кривця (відповідність сучасній водоймі не встановлено – авт.) (Климовський, 2002).

Так як населення Києва ще не було великим, а риба не складала основну страву на столі киян, то вплив на рибну фауну ще не був таким вагомим. Втім, у Європі урядові акти з охорони риб набагато випереджали вітчизняні. Так, шотландський закон, який забороняв ловити мальків риби вийшов ще в 1030 р. На території Києва і околиць діяв Литовський статут (1529 р.), що передбачав штраф та компенсацію за риболовлю в чужих водоймах. Інша стаття накладала кару на того, хто отруїть чуже озеро. Ще більш прогресивним був литовський «Устав на волоки» Сигізмунда Августа (1557 р.), що діяв на частині України та в Білорусі. Рибу дозволялося ловити тільки сітками малого розміру з рідким вічком. Заборонялося городити завали. З першого квітня по перше липня під час нересту закривалося рибальство взагалі. Ці статті литовського статуту діяли в Україні до поч. ХІХ ст. (Борейко, 2001).

Рис.2.4.1.21. Човен-однодеревка на зображенні Києва 1638 р. Такі човни ще донедавна використовувалися на Дніпрі та Десні Рис.2.4.1.22. Човен виготовлений з верби, колекція музею Регіонального ландшафтного парку «Межиріченський»

В описуваний період, особливо в щільно-заселених околицях Києва полювання стає все більше т. з. любительським (для задоволення і серед шляхти). В документах описуваного часу найчастіше описуються факти любительського полювання, як то князя Скиргайла чи, наприклад, Патріка Гордона (Київські…, 2000).

Польський мандрівник Михалон Литвин, що побував в Києві в 1550 р. залишив такий опис багатства тваринного світу:

«В старих дубах та буках, в яких зробилися дупла, рясно водяться рої бджіл з стільниками меду, який відрізняється чудовим кольором та видом. Диких звірів і зубрів, диких коней та оленів така кількість в лісах та полях, що на них полюють тільки заради шкіри. А м’ясо у зв’язку з їх великою кількістю кидають, окрім спинної частини; ланей та диких кабанів навіть зовсім не вживають. Дикі кози в такій кількості перебігають взимку із степів в ліси, а влітку назад, що кожен селянин забиває їх до тисячі на рік. По берегам річок в великій кількості трапляються помешкання бобрів. Птахів така величезна сила, що навесні хлопчики набирають повні човни яєць диких качок, гусей, журавлів, лебедів, а пізніше їх виводками наповнюють курники. Орлят саджають в клітки заради їх пір’я, яке причіплюють до стріл» (Борейко, 2001).

Київ Човни-однодеревки Київ Рибальські човни та сітки
Рис.2.4.1.23. Човни-однодеревки були ідеальними для рибальства на дніпрових протоках та заплаві Рис.2.4.1.24. Рибальські човни та сітки на Трухановому острові на акварелі Києва М. Сажина, 1840 р.

Проте розростання міста та підміських поселень, а також експансія сільського господарства і пряме переслідування тварин сприяли подальшому збідненню мисливської фауни та прогресуючому скороченню популяцій великих тварин, таких як лось (Alces alces), шляхетний олень (Cervus elaphus), козуля (Capreolus capreolus), вовк (Canis lupus). Втім імовірно стабільно високою залишалася чисельність кабана (Sus scrofa), який надзвичайно пристосований для життя в заплаві (Київські…, 2000; Загороднюк, 2003).

У XV-XVI ст. частина київського міщанства також активно займалася традиційним для козаків здобичницьким (уходницькими) промислами, тобто – бджільництвом, мисливством, рибальством. Про козаків уходників, які тимчасово влаштовувалися на подвір’ях у киян, йдеться у великокнязівському листі від 14 травня 1499 р. (Білоус, 2008). На прилеглих до Києва територіях, звіроловство існувало як окрема господарська галузь до XVIII ст. (Пономарьов та ін., 1993). Король Сигізмунд І 8 грудня 1507 р. видав мешканцям Київщини грамоту, якою повелів: «А бобрів по церковним селам та княжим, і по панським, і по боярським не гонити…» (Борейко, 2001). У 1620 р. київські міщани в подяку київському воєводі Томашу Замойському за протекцію переслали йому 13 лисячих шкурок на кожух і просили «ласкаво прийняти» (Білоус, 2008).

Київ Полювання Київ Полювання
Рис.2.4.1.25. Полювання на птахів та оленів у лісових угіддях стародавній малюнок. За (Чернецький, 2003) Рис.2.4.1.26. Полювання на диких водоплавних птахів, зображення на рукописній карті Київщини 40-х років ХVІІ ст. За (Люта, 1998)

Середньовічні способи полювання з птахами і на птахів, а також їх використання на території Речи Посполитої описують «Пташине мисливство» М. Циганського XVII ст., а також «Натуральна історія польського краю…або коротке зібрання звірів, рослин та мінералів, які можна знайти в Польщі та Литві, зібрані з джерел гідних довіри» С.П. Ладовського XVІII ст. Автори цих текстів подають, що для полювання на дрібну дичину застосовували найчастіше орлів, соколів сапсанів, рарогів (балобанів), яструбів великих та малих. Сови в той же час використовувалися як принада – їх замикали в клітках, провокуючи атаки інших хижаків. З огляду на надзвичайно цінне м’ясо, найбільш цінними мисливськими птахами вважалися дрохви, глушці, тетеруки, орябки, куріпки, перепілки, дрозди чикотні та дикі гуси. Останні особливо цінувалися, так як були смачнішими за свійських гусей, а також постачали жир та пір’я. В той же час в меню, як шляхти, так і звичайного люду знаходилися бугаї, чайки, слукви, баранці звичайні, пуночки, різні види куликів. На журавлів полювали заради м’яса та їх пір’я («пір’я на шапку, а м’ясо до столу, журавель пожитків дає двоє»). На білих та сірих чапель полювали виключно заради їх пір’я. Як видається, єдиним птахом, який не потрапляв на стіл був білий лелека. Його вважали «брудним» птахом, так як він живиться «паршивим» харчем: плазунами, амфібіями та ін. Деяких птахів, таких як вивільга, чиж, жайворонок ловили, як для кулінарії, так і для розваги. В якості співочих птахів тримали дроздів, соловейка і просянку. Деякі види птахів вважалися придатними для лікування. Так одуда споживали тільки в певних випадках:

«його їдять на колики, а крила прикладають ні біль голови. М’ясо грака їдять прості люди, а його мозок біль голови втихомирює».

Звичайно подані «рецепти» наразі не можна сприймати серйозно (Скорупко Т. Матеріали виставки музею перших Пястів на Ледниці, 2015).

У XVII-XVIII ст. серед козаків Гетьманщини існували спеціалісти – так звані бобровники, пташники та стрільці (вовкогони), що формували спеціальні мисливські общини. Їх доходи головним чином йшли «на гетьманську булаву та кухню». Всередині цих громад існували жорсткі норми охорони та добування мисливського звіра, які неухильно виконувалися (Борейко, 2001).

Впродовж XVIII ст. промислове мисливство поступово велося нанівець. На цей час було майже повністю винищено низку видів, зокрема ведмедів. Значно скоротилася чисельність бобрів, вовків та інших диких тварин. Хоча це не виключає того, що подекуди найбідніші верстви населення могли розглядати полювання як засіб для існування, але це напевне не стосується заплави Дніпра у Києві. Упродовж ХІХ-поч. ХХ ст. мисливство набуває виключно ознак виду відпочинку для заможних (Пономарьов та ін, 1993).

Хоча дикі водоплавні птахи ще зустрічалися доволі часто, тим не менше їх добування на п.п. ХІХ ст. майже повністю заміщується розведенням свійських птахів.

Тогочасні документи свідчать, що населення прикиївських сіл також займалося бортництвом. Зокрема очевидним є походження назви розташованого на краю борової тераси селища Бортничі, яке станом на 30-ті роки XVII ст. носить назву Бортники. Із середини XIV ст. для бджіл почали майструвати штучні борті – колоди. Вулики, дуплянки, які розвішували на деревах. Розпочалося їх культивування. Борті фігурують в скарзі П. Могили до бориспільської шляхтянки, що згідно судовій справі, привласнювала собі борті з монастирськими значками в околицях с. Вишеньки (Люта, 2008).

З часом борті розпочали розставляти на галявинах вирубаних в лісі – пасіках. В середині XVII ст. фігурують пасіки, в яких використовувалися або вулики-колоди, або вулики у вигляді ящиків, збитих з дошок (Пономарьов,1993). На плані Києва 1799 р. ми можемо побачити двір за пасікою в районі озера Тельбін на лівобережжі.

Київ Вулик-колода Київ Бортник
Рис.2.4.1.27. Вулик-колода, музей Регіонального ландшафтного парку «Межиріченський» Рис.2.4.1.28. Бортник – збирач меду диких бджіл, старовинний малюнок. За (Чернецький, 2003)

Ящики були одностінними, не утепленими. Їх ставили під сапетками, на сапетках або ж один на іншій. У такий спосіб спрощувався відбір меду з верхніх частин жител бджіл. Окремі стільники неможливо було виймати з ящика по одному, тому що вони були прибудовані до бічних стінок сапетки, а також до її даху. Ці вулики були ще нерозбірними. Наприкінці XVIII і на початку XIX ст. з’являється тенденція до вироблення розбірних вуликів (, Пономарьов та ін, 1993).

Загалом бджільництво в описуваний період місцями набуло значення однієї з важливих галузей господарювання (Яворницький, 1990). Найбільш поширеною була місцева (українська) порода бджоли. Паски зазвичай розташовували на затишних сонячних місцях, обгороджуючи невисоким тином. Вулики спрямовували вічками до сонця. М. Берлинський в 1798-99 рр. писав:

«Многие хозяева около Киева содержат пчел в малых ульях и больших стоянах» (Берлинський, 1991).

Правила полювання та бортництва регулювалися правом. Так литовський статут 1529 р. мав 9 розділ, що називався «Про лови, пущі, про бортні дерева, про озера, про боброві гони, про хмільники, про соколині гнізда». Цей розділ накладав покарання за полювання в чужих володіннях, а за полювання території пущ передбачав кару смерті. Окрім усього іншого, винуватці платили відшкодування за добутого звіра. Зубр коштував 12 рублів грошей, лось – шість, олень – півкопи грошей. За розорення соколиного гнізда, або крадіжку з нього молодих соколів накладався штраф 12 рублів грошів. Такий самий штраф передбачався за «обкрадання» лебединого гнізда та порчу мисливських снастей. Але найбільш цікавою є стаття «Про боброві гони». Вона не тільки передбачала сурове покарання за добування бобра в чужих володіннях («а скільки б вбив бобрів, мусить платити за кожного копу грошів, а за чорного – дві копи грошів»), але й мала екологічний підхід до охорони цих цінних звірів: «…в чиїх володіннях будуть гони, не має дозволяти своїм людям і сам не має від свого старого поля розорювати на таку відстань, щоб можна було до гнізда бобрів докинути палку. На таку ж відстань не має підкошувати сінокоси та вирубувати нові кущі». За крадіжку птахів статут накладав такі штрафи: кречет червоний – 12 рублів грошів, кречет білий – 10, кречет сірий – 6, сокіл – 12 рублів грошів, яструб (найімовірніше яструб великий, Accipiter gentilis) – 6, балабан – 3, сарич (звичайний канюк – Buteo buteo) – 3, чеглок (підсоколик великий, Falco subbuteo) – 3, яструбець (імовірно яструб малий Accipiter nisus – авт.) – 1 рубель, дрімлюга (Caprimulgus europaeus – авт.) -1 рубель грошів, приручений журавель – 3 копи грошів, приручений лебідь – 10 коп грошів. Статут 1566 р. практично повторював зміст старого Литовського статуту, а статут 1588 р. пом’якшував кару за відстріл звіра в чужому лісі. Замість смерті винуватцю загрожував штраф та шість тижнів ув’язнення в замку. За пожежу, яка нанесла шкоду бортному дереву, птаху чи звіру, винуватець виплачував суму збитку. «Устав на волоки» 1557 р. визначав, що дрібного звіра та птахів можна було добувати в своїх угіддях скільки завгодно, «..але серни (козулі Capreolus capreolus– авт.) та іншого більшого звіра не бити і на своїх волоках, а особливо в пущах і під пущами нашими рушниць ховати і жодного звіру ловити не мають під горлом (загрозою смерті – авт.)» (Борейко, 2001).

Німецький дипломат З. Герберштейн відмічав в своїх записках, що в ті часи на землях слов’янських та литовських князів на деякі села покладалася повинність охорони турів та дбання про них. В 1597 р. польський король Зиґмунд ІІІ видав розпорядження про охорону турів, що забороняло в місцях їх помешкання пасти домашню худобу чи косити сіно (Борейко, 2001).

Київ Зубри Київ бобер
Рис.2.4.1.29. Величні зубри дуже рано опинилися в Великому князівстві Литовському під охороною Рис.2.4.1.30. В рішеннях по охороні бобра в Великому князівстві Литовському, можна побачити перші зародки заповідності

Практично всі природоохоронні статті Литовських статутів перейшли в інший, вже український документ XVII ст. – «Права за якими судиться малоросійський народ». Згідно зведенню законів XVII ст.- «Саксонському зерцалу» ніхто не мав права полювати в чужих угіддях (штраф 12 рублів). Окрім того за відстріл звірів в чужому лісі накладалася компенсація від 12 рублів (за зубра), до 60 копійок (за птаха). Заборонялося в чужих угіддях розорювати лебедині та соколині гнізда, псувати боброві гони (косити сіно, різати лозу, орати і т.і.) Спеціальні статті забороняли до-речі побої та невмотивоване вбивство свійських тварин. 17 липня 1763 р. згідно до пропозиції обер-єгермейстра С.К. Наришкіна. Катерина ІІ затвердила новий наказ, що розповсюджувався на всю країну:

«марта с 1-го числа до Петрова дня (29 июня) никому и нигде во всем государстве зверей и птиц (кроме хищных, из зверей – медведей, волков и лисиц, а из птиц – коршунов и ястребов, ворон, галок воробьев и других тому подобных) как тенетами, цевками, петлями, кляпами и никакими тому подобными инструментами и ямами не ловить, так и собаками не ездить и не стрелять» (Борейко, 2001).

Необхідно зауважити, що виключення для так званих «шкідливих видів» були запозичені до цього указу, а потім і до першого мисливського закону Російської Імперії з німецької правничої практики, і залишилися в законодавстві країн колишнього Радянського Союзу, включаючи і Україну, і по сьогодні. В той же час на їх батьківщині під впливом прогресивної екологічної думки ці поняття як мінімум 100 років тому перестали сприйматися всерйоз.

Зважаючи на наявність розгалуженої річкової системи, прибутковою галуззю господарювання було також мірошництво. Водяні млини розташовувалися на малих притоках Дніпра – Либіді, Дарниці, Сирці, Млинній, тощо. Численні млини ми можемо побачити на плані І. Ушакова 1695 р. та на рукописній карті Київщини 40-х років ХVІІ ст. (Алферов, Харламова, 1982).

Функціонування млинів вимагало створення дамб на малих річках, які концентрували воду, зокрема в посуху, а також захищали від наслідків водопілля в вузьких річкових долинах. Саме для функціонування млина був зведений на р. Юрковиці т.з. Юрків став (Климовський, 2002).

Київ Водяний млин Київ Водяний млин
Рис.2.4.1.31. Водяний млин на р. Либіді на плані Києва І. Ушакова 1695 р. За (Алферов, Харламова, 1982) Рис.2.4.1.32. Водяний млин на р. Дарниця, на рукописній карті Київщини 40-х років ХVІІ ст. За (Люта, 1998)

По верхівках піщаних пагорбів навколо лівобережних сіл могли розміщуватися також вітряні млини – вітряки. Зображення вітряка п.п. ХІХ ст. ми бачимо на виді Києва з Куренівки М. Сажина 1850-х рр.

Київ Водяний млин Київ Вітряк
Рис.2.4.1.33. Водяний млин, зображення 1781 р. Рис.2.4.1.34. Вітряк на акварелі М. Сажина, 1850-ті рр.

Важливими заняттями в заплаві напевно були також заготівля і сплав лісу, особливо з північних районів Полісся. М. Берлинський в 1789-99 рр. зазначає:

«Сверх того по Днепру и из рек Припяти, Березны, Сожи и Десны приходят плоты с строевым, пиленым и дровяным лесом» (Берлинський, 1991).

Що ж до рубок на місцеві потреби у Києві, то коли 1556 р. міщани поскаржилися Сигізмундові Августу на намісника митрополита, печерського архімандрита, а також князів і панів, які поблизу Києва мають свої пущі, а дерево для будівництва та на дрова брати їм не дозволяють вимагаючи за це певної суми грошей, король дозволив їм рубати ліс «во всех пущах митрополичих, архемандритовых, княжеских и панських» у межах трьох миль (15-20 км навколо Києва. Через 15 років вільна для міщанських вирубок зона зросла до п’яти миль (25-30 км), про що зазначалося в королівському привілеї від 22 квітня 1571 р. На прохання міської громади 28 березня 1615 р. Сигізмунд ІІІ видав новий дозвіл:

«Просили нась мешани нши киевские аби есми ихь при правахь на волное рубанье дерева в пущахь наших около Киева лежачих, такь на поправу и оборону месту, яко и иншие потреби мескіе, до того и ловенье риб в Днепри и по затокахь днепровихь, почавши зверху Киева от устья Ирпеня аж нижей Киева до верхнего конца речки Кривца, одним от святое памяти королей полскихь, продковь наших наданихь, зоставили при волномь выживаню звишпомененнихь речи водлуг границь заховали» (Білоус, 2008).

Поширені були також вироблення деревного вугілля, а також заготівля лози для плетіння. Зокрема, Труханів острів майже двісті років був місцем вироблення деревного вугілля для чорного пороху та дистиляції горілки. Сировиною була деревина, яку сплавляли Дніпром. Могутні башти вугілля було видно здалеку; їх збирали з зіставлених трубою колод, обкладених вертикальними колодами, які назовні обсипали торфом. Ці конструкції досягали 20 м у висоту, тому для їх побудови потребувалися спеціальні драбини. Башти підпалювали зсередини. Після прогорання вони завалювались і потім тиждень тліли під контролем виробників. Це потребувало віртуозного виконання, щоб запобігти нерівного згоряння, обвалу та ін. Факіри ХІХ ст. ходили вугіллям, що тліло, у спеціальних сандаліях і таким чином ближче підбиралися до вогню. У кінцевому рахунку вугілля просіювали з землі на місці спаленої вежі та продавали промисловцям. Команди виробників деревного вугілля (іноді сімейного типу) могли створити за сезон 4 башти, і це з урахуванням валки лісу, його доставки та облаштування самих башт (Satovska, 2003).

В той же час необхідно звернути увагу на Указ Петра І від 30 березня 1701 р. за №1845, що забороняв розчистку лісів на відстані 30 верст від сплавних річок. Стосувалося це і Дніпра. В листопаді 1703р. Петро І бере під охорону ліси по обох боках від великих річок на 50 верст, і від малих по 20 верст, під страхом смерті забороняючи валити дуб, в’яз, ясен, модрину, карагач, ільм та сосну від 12 вершків в діаметрі. Це мало служити заради збереження лісу на кораблі, проте служило і збереженню лісу загалом. Далі послідували петровські укази «О нерублении добраго лесу на дрова», «О не рубке годнага на корабельное строение леса», «О нерубке на дрова лесу толще пяди». При цьому в разі порушення, каратися мали не тільки виконавці рубок, але і той хто віддава розпорядження їх здійснювати – поміщик чи прикажчик, мав відсилатися на каторгу. Дані основи лісозбереження, потім або підтверджувалися або відмінялися наступниками Петра на російському престолі (Борейко, 2001).

Київ Зображення Труханового острова Київ Майстер плетіння за роботою
Рис.2.4.1.35. Зображення суч. Венеціанського острова на малюнку В. Штернберга, колом окреслено башти для вироблення деревного вугілля. За (Satovska, 2003) Рис.2.4.1.36. Майстер- плетіння за роботою. На основі натуральної сировини майстри виготовляли дерев’яний посуд та начиння, за (Пономарьов та ін, 1993)

Лозоплетіння розвивалося головним чином на Поліссі (в Києві проходить межа Полісся та Лісостепу), де в д.п. ХІХ ст. воно набуло широкого розвитку. Окрім начиння з лози плели рибальські знаряддя та виготовляли стіни господарських будівель. Залежно від потреби використовувалися круглі, або стругані чи розсічені навпіл лозини, природного кольору чи пофарбовані. У ХІХ ст. з лози почали виготовляти дорожні корзини та своєрідні валізи (козуби), легкі дачні меблі, дитячі коляски, іграшки, тощо (Пономарьов та ін, 1993).

Київ Красний Трактир Київ Перевіз через Дніпро
Рис.2.4.1.37. Красний Трактир на околиці Микільської слобідки на мапі Києва 1799 р. Рис.2.4.1.38. Перевіз через Дніпро, акварель Сажина, 1840 р. (Київ. Історичний.., 1982)

Шинки (корчми) та трактири були ще одним дуже прибутковим способом господарювання в межах дніпровської заплави. Вони належали магістрату, міщанам, воєводі чи монастирям. Так, одна з міських корчем – «Солодна» у першій половині ХVIІ ст. належала міщанам Баликам. У 1552 р. в місті діяло 58 шинків. Фактично в кожному шостому дворі був шинок (Попельницька, 2003). Атмосферу тогочасної корчми дозоляє відчути кліп-реконструкція гурту «Старий Ольса» – .

В межах магістратської частини Подолу згідно до Магдебурзького права шинкувати мали право тільки міщани. Проте це дуже часто порушувалося мешканцями інших юридик, чи проживаючими у Києві козаками (Білоус, 2008).

«1733. При сем обстоятельстве жительствовавшим на Подоле козакам позволено кроме винной, единственно предоставленной городу, производить другими напитками продажу яко обыкновенный промысел их состоянию в Малороссии (сия продажа еще в 1730 году на просьбу киевских козаков позволена им. Впрочем ссоры между магистратом и живущими в Киеве козаками по доводу тайной сими последними производимой продажи продолжались чрез многие годы, когда указами в 1752 году из сената и иностранной коллегии прекращены. Потом на основании сих указов правительствующим сенатом определено 1760 года от 30 октября, чтобы оставшееся на Подоле, яко малое, число козаков перевесть в другое какое-нибудь малороссийское место и тем бы навсегда освободить правительство от затруднений по их тяжбам, однако по случаю перемены обстоятельств козаки еще до 1779 года при исчезающих своих правах и выгодах держались на Подоле)»(Берлинський, 1991).

Ось як описує Т. Шевченко у поезії Чернець (1847-1858) козацькі бенкети на Подолі:

У Києві на Подолі

Козаки гуляють.

Як ту воду, цебром-відром

Вино розливають.

Льохи, шинки з шинкарками,

З винами, медами

Закупили запорожці

Та й тнуть коряками.

А музика реве, грає,

Людей звеселяє.

А із Братства те бурсацтво

Мовчки виглядає.

Нема голій школі волі,

А то б догодила…

Кого ж то там з музикою

Люде обступили?

В інших місцевостях на заплаві Дніпра їх розташовували переважно на роздоріжжях великих шляхів, пропонуючи відпочинок, страву та алкоголь для подорожніх. Своєрідною цікавинкою Микільської слобідки ХІХ ст. був так званий Красний трактир. Це був один з монастирських закладів побудований на поч. ХІХ ст. у Микільській Слобідці за проектом відомого архітектора О.І. Меленського. Втім, М. Берлинський повідомляє про ще старіший шинок в цьому місці:

«Три деревянные же трактирные домы (сии трактирные городские домы в 792 году построены по предложению генерал-губернатора Кречетникова) один на противной стороне Днепра с приезда к Киеву, в четырех от оного верстах, на песчаных построен насыпях, называемых Лысою горою…»(Берлинський, 1991).

Ще один шинок бачимо на мапі 1799 р. на місці хутора Дарниця.

Торгівля та промисловість. Що стосується Подолу, то цей колишній заплавний район міста завдяки близькості до Дніпра та отриманим привілеям впродовж усього описуваного періоду функціонував як торгівельний центр. В XІV-XVI ст. торгівля була головним джерелом міських прибутків. Про активну торгівлю, яку вів Поділ в ХІV-ХVІ ст. свідчать численні знахідки монет, серед яких окрім литовських і польських грошей, празькі монети, що свідчить про торгові зв’язки з Чехією (Івакін, 1996).

Попит на хутра з Московії напевне мав банальне пояснення – винищення міцевих популяцій хутряних звірів на території тогочасної України чи території Західної та Центральної Європи.

З кінця XV ст. міська торгівля перебувала під пильним контролем міської ради, яка відстоювала інтереси місцевих міщан-купців. Київ мав право складу: приїжджим купцям воно дозволяло вільно купувати та продавати товари в місті тільки в ярмаркові дні, а по їх закінченню повинні були продати свої товари на київський склад чи реалізувати їх оптом місцевим торгівцям (крамарям) і виїхати з міста (Білоус, 2008).

В XVI ст. більшість торгівельних шляхів від Києва скерувалися на захід через Галичину, Волинь та Поділля. Ними везли як східні, так і Московські товари, такі як продукти місцевого господарства: віск, мед, зерно, шкіри, худоба, солона риба, сіль, деревина й так звані лісові товари (насамперед, попіл та поташ, які використовувалися при виробництві скла, паперу, відбілюванні та фарбуванні тканин, миловарінні). Натомість завозилися західноєвропейські тканини (сукно, атлас, оксамит, полотно), одяг, ремісничі вироби, залізо, вина тощо. Протягом XV-XVI ст. економіка цих земель поступово переорієнтовувалася на потреби європейського ринку, який вимагав чим далі більше деревини та продукції місцевих промислів та сільського господарства (Русина, 1998).

Значення торгівельних шляхів для відродження Києва підкреслюється усіма чужоземцями, які відвідували в той час Київ. Зокрема, через Київ велася активна торгівля з Московією. С. Кльонович (1584 р.):з цього приводу писав:

«З царством Московським Литва межує на сході кордоном,

Обмін товарів своїх з краєм сусіднім веде.

Шкури везуть з тих земель горностаїв та соболеві,

Сірі завозять також шкури ненатних вовків,

Заячі шкури так само, лисиць і куниць многоцінних,

Шкурки тхорів, і твої білко з пухнастим хвостом.

Волосом теплим, розкішним милують нам тіло

видрячі хутра, м’які і ніжні, як тиха вода (Кленович, 1584).

Важливі свідчення про роль Києва в транзитній торгівлі між Північно-східною Руссю та країнами Сходу знаходимо також у М. Литвина (1615 р.):

«Київ наповнений чужоземними творами, бо немає відомішого, коротшого і надійнішого шляху, ніж стародавня і загальновідома у всіх своїх звивинах дорога, що веде від чорноморського порту, тобто з міста Кафи, через Таврійські ворота до Таванської переправи на Борисфені, а звідти через степи до Києва; по ній з Азії. Персії, Індії, Аравії, Сирії везуть на північ у Москву, Псков, Новгород, Швецію і Данію дорогоцінне каміння, шовк і золоте ткання, ладан, фіміам, шафран, перець та інші пахощі. Чужоземні купці, які часто мандрують цією дорогою, збираються у валки до тисячі чоловік, звані караванами, із багатьма навантаженими візками і нав’юченими верблюдами. Завдяки цій торгівлі київські намісники, відкупники, купці, міняйли, власники човнів, візниці, провідники, корчмарі постійно збагачуються, і досі ще ні москвитин, ні турок, ні татарин на це не скаржились. Каравани приносять вигоду киянам і тоді, коли, простуючи через непрохідні степи, гинуть у зимову негоду під сніговими заметами. Тому трапляється, що у непоказних київських хижах, втім переповнених плодами, овочами, медом, м’ясом та рибою, з’являються дорогоцінні шовки, коштовності, соболині та інші хутра і прянощі в такій кількості, що й я сам, бувало бачив там шовк дешевший за полотно у Вільно, а перець дешевший за сіль».

В цей час Київ навіть мав окрему тюркську назву Манкермен (Велике місто), яка поруч з його оригінальною назвою побутувала в XV-XVI ст. (Русина, 1998).

У XVII ст. в західній Європі через інтенсивне зростання міського населення та наплив дорогоцінних металів із Америки відбулася так звана «революція цін». Вона практично не зачепила Центрально-Східну Європу, де ціни (передусім на збіжжя) були на порядок нижчими. Це стимулювало експорт зерна, до якого активно долучилася місцева українська шляхта. Інтенсифікація сільськогосподарського виробництва досягалася нею за рахунок організації фільварків, зростання панщини та обезземелювання селян. Поступово перебудовувалася структура посівних площ: скорочувалося виробництво жита, яке тіснили пшениця та інші зернові культури. Водночас не значні масштаби експорту прядива, полотна, мішковини, смоли, свідчать про те що фольваркове господарство не в повні забезпечувало потреби тогочасного європейського ринку (Русина, 1998).

Окрім магістратського Ринку до середини XVII ст. на території Києвоподолу існували ще замковий Житній ринок під Замковою горою, між Флорівським та домініканським монастирями та ринок «Біскупського містечка». Таким чином, магістратська, замкова та єпископська адміністрації ділили між собою збирання мита з продажу на ринках міста. Якщо на замковому торзі збиралося «помірне» з продажу риби, зерна і борошна на утримання домініканського монастиря, то на ратушному Ринку податки надходили у магістратську скарбницю та на міський Успенський собор. Певно існувала і товарна спеціалізація між ринками. У «Біскупському містечку» торгували рибалки (що сплачували «рибну десятину» на монастир бернардинів) та різники, що перебували під біскупською юрисдикцією. Замковий та ратушний ринок існували відповідно для замкових та міських ремісників (Попельницька, 2003).

Київ мав право складу товару, що змушувало приїжджих купців торгувати тут тільки оптом і в стінах торгового двору – т.зв. карвасару. В той же час єврейські купці часто порушували такі умови, торгуючи на садибах киян, у яких орендували помешкання. Київ Дніпром та долиною Прип’яті, Бугу та Вісли був пов’язаний з Гданськом, куди на спеціальних судах доставалися сільськогосподарські продукти українських земель (див. ).

Пізніше у XVIII ст. з Дубна сюди перевели зимовий ярмарок – т.з. «Контракти». Ось як описує в 1798-99 рр. торгове життя Подолу М. Берлинський:

«Промыслы городских жителей по различию их состояния суть различные: большая часть занимается ремеслами, другие купечеством, а некоторые перепродыванием разных вещей и съестных припасов, прочие же черною работою. В Старом Киеве и Печерской части знатных ярманок не бывает, кроме что в последней по понедельникам, середам и пятницам рыночные производятся торги, каковые и на Подоле тогда же бывают, но в сем нижнем городе почти ежедневный торг продолжается. Сверх того на Подоле бывает в году две ярманки: первая Успенская от 15 числа августа до исхода того месяца, а другая, называемая сборная, от второй до четвертой недели великого поста продолжающаяся, но сия последняя с 797 года отменена и на место ее учреждена Крещенская с половины генваря начинающаяся (сии ярманки еще в 1544 году привилегиею королевскою учреждены, а потом государственною от 1762 года были утверждаемы), по поводу того, что в сем месяце назначен срок контрактам, для которых съезжается великое число польских дворян или их поверенных в Киев из Киевской, Волынской и Подольской губерній (других возвращенных от Польши губерний составляются контракты в городе Гродно). На ярманки сии съезжаются купцы иногда с Москвы, Калуги, Костромы, Трубчевска, Орла, но чаще из Нежина, Севска, Путивля, Коропа, Чернигова и других малороссийских городов. Привозят товары, как немецкие, так и московские, состоящие в шелковых, бумажных, шерстяных и холщевых материях, сахаре, чае, французской водке, аглицком пиве, кофие, в разных галантерейных, медных, железных, ременных и других вещах; из Нежина же привозят бакалию, масло и разные греческие товары; из Бердичева, Брод, Дубно и других мест приезжают во множестве евреи и частию немцы с шелковыми, бумажными, суконными, холщевы-ми, стеклянною и фаянсовою посудою и другими немецкими товарами. Печерские и подольские купцы производят сими товарами торги, перепродывая их в своих рядах, да и сами, однако, немногие ездят за товарами в Москву и по разным ярманкам, особливо же в Кролевец, Коренную, Ромен, Нежин, Бердичев и Броды. Сверх того некоторые ездят во Гданск, Силезию, Лейбциг и другие места Германии, куда отвозят мерлушки, получаемую чрез Москву мягкую рухлядь, чай, китайку, юфть, говяжье сало и воск, а привозят [с. 258] помянутые немецкие товары и фарфор. Виноградные вина здесь получаются большею частию греческие беломорские; наипаче же в великом количестве в самый город привозится зимою большими бутами волоское вино, из коего приуготовляются здесь выморозки, отправляемые в Россию; также из Молдавии доставляются черносливы и грецкие орехи. Чрез Херсон живущие здесь на Подоле греки получают и другие греческие товары, равным образом оттуда же лимоны и апельсины весною привозятся. Горячее вино доставляется в город из разных около него находящихся винокуренных заводов, а соль из Галиции и Молдавии каменная, из галицкого же селения Коломыи ступная. Сверх того из Таврии доставляется промышленниками, называемыми чумаками, озерная соль крымка» (Берлинський, 1991).

Київ Середньовічний купець Київ торгівельні пломби
Рис.2.4.1.39. Середньовічний купець. До Києва прибували купці як з Західної Європи, так і Московії та Азії. За (Чернецький, 2003) Рис.2.4.1.40. Англійські торгівельні пломби ХVIII ст. знайдені в Фролівському монастирі – свідчення заморської торгівлі (Климовський, 2002)

Щодо інших промислів він же зазначає:

«По упразднении винокуренных заводов (однако несколько сих винокуренных, построенных недавно возле Киева на лугу, принадлежащих дворянам, остается), теперь иных нет, кроме кожевных, гончарных и мыльных в самом городе, а за городом кирпичных. Во многих местах открытая с недавнего времени фаянсовая глина подала случай к заведению в 798 году таковой фабрики, учрежденной на месте бывшего Межигорского монастыря в 30 верстах выше Подола над Днепром. А как сие учреждение предоставлено киевскому магистрату, то высочайшим соизволением определено тамошнюю некоторую окружность леса ему из казенного ведомства. уступить и из близлежащего экономического села Петровец для оного завода людей употреблять. В недальнем расстоянии от сего находится в бору и стеклянный при Ирпене завод простой посуды; в казенных лесах немало выкачивают смолы, которою многие из киевских жителей промышляют. На Печерской части и близ Неводницкой пристани недавно заведенная красильная и шляпная фабрики не заслуживают еще внимания; где также есть и одна в глубоком яру торговая баня, каковых в Киевоподоле возле Днепра три находятся» (Берлинський, 1991).

Дніпровські переправи. Тривалий час з моменту зведення першого стаціонарного мосту Володимиром Мономахом у ХІІ ст. жодної інформації про існування стаціонарної переправи у Києві немає. В цей час переправлялися човнами, а також функціонували паромні переправи в найвужчих місцях річки. У 1611 р. Сигізмунд ІІ закріпив за магістратом право перевізного збору, а 14 серпня 1628 р. Сигізмунд ІІІ надав Видубицькому монастирю привілей на функціонування паромної переправи через Дніпро біля гирла Либіді (Білоус, 2008).

Під час військових дій київські переправи ставали критично важливими. Так, коли після відпочинку 1604 р. військо Лжедмитра рушило з Києва, виявилося що черкаський староста наказав забрати усі пороми з переправ під Києвом. Але кияни допомогли «коштом і накладом своим перевоз зготуовавши», 23 жовтня пороми були готові, а 25 військо переправилося через Дніпро, за що самозванець видав їм привілей на вигідну торгівлю з Московією (Білоус, 2008).

В квітні 1596 р. під час повстання С. Наливайка, козацьке військо на чолі з С. Шаулою відступило з Києва, куди насувався С. Жолкевський. Щоб перешкодити переправі коронних військ, козаки намагалися знищити чи забрати усі човни що були в киян. Проте спритні кияни лише притопили човни, а коли козаки відійшли підняли їх. Зважаючи на це козаки повернулися та стали на лівому березі. До них припливла запорізька флотилія в складі кількох десятків човнів. Однак С. Жолкевському вдалося імітувати переправу у Переяслава і, відволікши козацькі сили туди, безпечно переправитися (Білоус, 2008).

Пізніше в козацькі війни 1630-х рр. до блокади шляхетських переправ вдавалися і міщани. На цей час вони були союзниками козаків, допомагаючи козакам переправлятися, і блокуючи переправи поляків. За даними Львівського літопису, поблизу Києва повстанці спалили 50 байдаків, безліч човнів, «жеби ся поляци не мыли чим перевезти на тамтую сторону до гетьмана». Внаслідок цього хоругва С. Потоцького, який 6 травня 1634 р. мав намір переправитися в Києві через Дніпро, опинилася тут у скрутному становищі. Тоді міщани з відома міської влади поховали пороми і вчинили напад на військових, пограбувавши їх (Білоус, 2008).

Згадка про пороми, які, були накопичені для переправи військ на Подолі, знаходимо в описі бойових дій козаків отамана Бардаченка наприкінці травня 1638 р. Козаки намагалися знищити їх, поте вимушені були відійти на Труханів острів у зв’язку з появою польської кавалерії Ляща (; Державна публічна бібліотека України (Рукописний фонд). Польські рукописи. Док. 94. Арк. 599 — 601). Подібні переправи на Десенці-Чорториї для вивозу сіна з острова Муромець функціонувала ще в 1930-40-х рр.

Київ Паромна переправа Київ Паромна переправа
Рис.2.4.1.41. Паромна переправа, полотно С. Святославського Рис.2.4.1.42. Паромна переправа в фільмі Тарас Шевченко

Лише в 1679 р. був побудований Києво-Подільский понтонний міст, настил якого спирався на човни-байдаки. Іноземний офіцер на російський службі Патрік Гордон, який проживав у Києві 1684-1685 рр. був відповідальний за щорічне наведення цієї переправи. Він повідомляє, що міст наводили у квітні, а розводили у жовтні. Утримували його 150 якорів. Проїзд мостом був платний. З повідомлення П. Гордона незрозуміло, скільки ж переходів мав цей міст. Однак священик І. Лук’янов, перебуваючи у Києві 1701 р., писав:

«Через Днепр четыре моста живых с острова на остров: мосты зело велики, а Днепр под Киевом островит» (Рибаков, 1997).

Київ Києво-Подільська переправа Київ Патрік Гордон
Рис.2.4.1.43. Києво-Подільська переправа на плані І. Ушакова 1695 р. (За Алферов, Харламова, 1982) Рис.2.4.1.44. Інженер-фортифікатор генерал-аншеф і контр-адмірал Патрік Гордон, портрет кінця XVII ст.

Напевне, саме цей мостовий перехід показано на плані І. Ушакова. Дорога до переправи вела від Духівських воріт до т.з. «Почаинскому мосту», який переходив русло Почайни вів на один з островів, що складали її косу, далі була «Дорога по острову» до «чрез песок брод» (тобто коса мала промоїну, через яку йшла дорога) на «Остров Большой». На самому «Большом» знаходилася підписана «караульня» і ще одна не підписана дерев’яна споруда ближче до закінчення коси. З «Большого» через дніпровський міст дорога вела на Труханів острів де знаходилася «Денежному амбару караульня». Звідти дорога імовірно (не показана на плані) виводила через ще один міст на лівий берег і далі до тракту на Москву (сучасний Броварський проспект).

Київ Дніпровська переправа Київ Наплавний міст на Віслі
Рис.2.4.1.45. Дніпровська переправа на плані Києва кінця XVII-поч. XVIIІ ст. проходить через Почайнинську косу Рис.2.4.1.46. Наплавний міст на Віслі в столиці Речи Посполитої – Варшаві, малюнок XVII ст. За (Чернецький, 2003)

Цей же мостовий перехід ми бачимо на плані кінця XVII-поч. XVII ст. Тільки в даному випадку показано, що Почайнинська коса складається з двох елементів. При цьому «Большой» острів плану І. Ушакова 1695 р. висунутий в бік лівого берега ближче до Труханового острова.

Київ Спаська переправа Київ Спаська переправа
Рис.2.4.1.47. Спаська (або зміщена Наводницька) переправа у Печерського монастиря на мапі 1774 р. Рис.2.4.1.48. Спаська переправа, як запланована окрім Наводницької у гирлі Неводничів на мапі 1812 р.

Загалом же у XVII ст. окрім вищеописаного мостового переходу, у Києві діяло три місця переправи: Спаський перевіз (в районі сучасного мосту метро), Наводницька переправа – в гирлі р. Неводничі та Либідська переправа в районі гирла Либіді.

На початку XVII ст. ченці Пустинно-Микільського монастиря намагалися використовувати свій перевіз в районі сучасного мосту метро з комерційною метою. Проте комерційне функціонування цього перевозу на острови Гнилище та Лиска (район сучасного о. Венеціанський) заблокували міщани. 1680 року за наказом царя Федора Олексійовича, тут на місці, де пізніше звели Ланцюговий міст, виник тимчасовий плавучий Спаський міст. Звивиста дорога приводила від переправи до церкви спаса на Берестові. Скільки проіснувала ця переправа сказати важко, проте вона імовірно показана на деяких мапах XVIII ст, зокрема 1774 р. (Рис.2.4.1.47). Втім зображення на цій мапі можна трактувати як зміщена Наводницька переправа. Поруч з Наводницькою, Спаська переправа показана і на мапі 1812 р., але лише як запроектована як додаткова (Рис.2.4.1.48). Як свідчить акварель М. Сажина середини ХІХ ст. (Рис.2.4.1.49.) в цей час дана переправа функціонувала як паромна.

Київ Спаська переправа Київ Лаврська переправа
Рис.2.4.1.49. Спаська паромна переправа на малюнку М. Сажина, 1850-ті рр. На березі очікують переправи селяни з возами. На Дніпрі помітний пароплав Рис.2.4.1.50. Лаврська Наводницька паромна переправа, на рукописній мапі 1640-х рр.

Загалом же з 1702 року вже за наказом Петра І наплавний міст почали зводити трохи нижче, у гирлі р. Неводничі, на місці давнього паромного перевозу Києво-Печерської лаври. М. Берлинський (1820) щодо цього вказує коротко: «У Наводницької пристані заснований з 1706 р. (помилково -1702 р.-авт.) головний через річку переїзд». Ця переправа служила поза іншим для кращого постачання матеріалів для зведення Печерської цитаделі. Зі спеціальної оказії тут навіть зводився тимчасовий дерев’яний міст. Імовірно, саме його описують у зв'язку з візитом 1744 р. імператриці Єлизавети Петрівни до Києва:

«Для шествия через Днепр, – наголошувалося в офіційному журналі подорожі – сделан на расстоянии 450 сажен (майже кілометр!!!) изрядный деревянный мост, при котором ни судов (понтонов), ни железа, ни канатов, и никакого другого укрепления, кроме одного дерева и из тонких лоз сплетенных веревок, нигде употреблено не было и который при том был так тверд и плотен, что, хотя во время шествия весь он от одного конца до другого лошадьми, людьми и колясками покрыт был, однако ж не токмо никакого повреждения ему от того не учинилось, но и мокроты никакой на нем видно не было» (Лисенко, 2012).

Київ Наводницька переправа Київ Наводницька переправа
Рис.2.4.1.51. Наводницька понтонна переправа через Дніпро на мапі Києва 1740 р. проходить через нижню частину суч. острова Венеціанський, яка показана такою, що складається з кількох островів Рис.2.4.1.52. Наводницька переправа на мапі 1750 р. проходить через нижню частину суч. острова Венеціанський, звідки дорога повертає на північ до розвилки доріг на Москву та Бориспіль

Наводницький понтонний міст станом на п.п. ХІХ ст. щороку наводили сапери Київської фортеці, який діяв увесь теплий сезон, забезпечуючи переправу на лівий берег. Щорічне освячення Наводницького моста відбувалось в урочистій обстановці, в обов‘язковій присутності на церемонії представників губернської адміністрації та церкви, а також під бадьорі вигуки глядачів. Цей міст, за словами Тараса Шевченка:

Взимку організовувалась спеціальна переправа через Дніпро льодом. З кожного берега зводили дерев‘яні сходні та з‘їзду на лід, які засипали снігом. Переправа діяла до настання першої відлиги. В ті дня, коли очікувався рух льоду, солдати особливої роти слідкували за тим, щоб ніхто з киян не ризикував життям, переходячи через річку. Винних доставляли до дільниці та карали штрафом ().

Небезпека переходу по кризі була реальною. Одного разу це ледь не згубило Т. Шевченка та М. Костомарова:

«Пустились мы, — вспоминал Костомаров, — напрямик по льду через Днепр, а перед тем стояла продолжительная оттепель, и лед местами стал покрываться водою. Было темно, и мы, сбившись с дороги, попали было в полынью, но, к счастью, там была отмель, и мы ограничились тем, что страшно обмокли и прибыли домой, чуть двигаясь от холода. Только молодость и привычка к воздушным переменам, чем отличались мы оба, спасли нас от горячки» (Лисенко, 2012).

Либідський паромний перевіз діяв нижче Звіринецької гори в гирлі Либіді. 14 серпня 1628 р. Сигізмунд ІІІ надав привілей на користування цим поромом Видубицькому монастирю (Білоус, 2008).

В XVII-XIX ст. за межами Києва функціонував також Вишгородський перевіз (Алферова, Харламов, 1982; Рибаков, 1997).

Київ Наводницька переправа Київ байдаки та чайки
Рис.2.4.1.53. Траса Наводницької переправи на мапі 1820 р.: 1 – наплавний міст, 2 – дорога по піщаній мілині між Осокірнянським островом та Венеціанським, 3 – розвилка доріг на Москву та Бориспіль Рис.2.4.1.54. Зображення литовських байдаків та козацьких човнів на малюнку нападу козаків на литовців 26 серпня 1651 р., виконаному А. ван Вестерфельдом

Окремі переправи влаштовувалися на Дніпрі під час військових компаній. Ось як описує це М. Берлинський:

«1679. Наконец прибыл к Киеву со многочисленными российскими войсками князь Михаил Олегукович Черкасский, который тогда с резервною армиею своею, наблюдая за неприятельскими движениями в Украине, расположился по обе стороны Днепра около Киева, а для беспрепятственного сообщения своих войск устроил два большие на реке мосты, оградив при том армию сию и город от нечаянного нападения всевозможною предосторожностию». (Берлинський, 1991).

Судноплавство та гавані. В ХIV- п.п. ХІХ ст. для персональної переправи, рибальства та транспорту невеликих вантажів на Дніпрі, як і в давньоруський час, використовувалися дерев’яні судна: менші – однодеревки, та більші човни, на яких встановлювалося вітрило. Уявити собі ці судна та їх обслуговування дозволяють зусилля реконструкторів ().

Для торгівельного судноплавства використовувася цілий набір суден, найпоширенішим з яких була ком'яга (komiega)- безщоглове річкове судно тоннажністю 30-70 т. Воно мало прямокутний дерев’яний корпус (шириною до 10 м, довжиною до 24 м), неглибоку посадку й обслуговувалося командою з 7-12 веслярів. Будівництво ком'яг та їх використання як транспортного засобу набуло поширення на українських землях в XVI-XVII ст. Ком'яги з товарами курсували водними артеріями в межах українських земель; їх широко використовували також для обслуговування експортної торгівлі. Із розташованих на р. Західний Буг (прит. Вісли) портів ком'ягами транспортували сплавним способом у польський морський порт Гданськ великі партії товарів, насамперед збіжжя, а також продукцію промислів (див. ). Київські ком'яги мали свої особливості, які описує М. Груневег в 1584 р.:

Річкове судно шкута – модель в музеї м. Ельблонг, Польща
Рис.2.4.1.55. Річкове судно коза – модель в музеї м. Ельблонг, Польща Рис.2.4.1.56. Річкове судно шкута – модель в музеї м. Ельблонг, Польща

«Була причина, що ми так довго затрималися в Києві. Ми виклали там товари і купили дві великі ком’яги, які в Гданську по іншому називають «шмаками». Вони такі самі, як судна на Віслі, але так криті дошками, що дощ не може пошкодити товарів, а люди працюють на палубі, а не на бортах при палубі. Навантаживши товари, 25 жовтня увійшли і ми на судна […]. 26 жовтня ми відпливли» ().

Ком'яги мали невелику осадку, зважаючи на що його можна було використовувати на мілких річках. Найбільш цікавою характеристикою даного судна була його одноразовість. Після прибуття до порту призначення та вивантаження товару, судно розбирали, а матеріал продавався (наприклад на дрова). Команда судна поверталася додому сухопутною дорогою. Судно обслуговувала зазвичай команда з 9-11 флісів, а її тоннаж досягав 70 т. Малою різновидністю ком`яги була коза, яка брала 16-20 т. збіжжя і обслуговувалася 4-6 людьми. В XVIII ст. застосовувався спрощений варіант ком`яги – т.зв. галар (galar), який становив собою плоскодонну платформу з дещо задраними догори носом та кормою. На кормі було стерно та шкіперська будка. Команда налічувала 6-8 чоловік, з яких один обслуговував стерно, а інші весла. Для транспорту вантажів, як вниз так і вверх за течією використовувалася також шкута (szkuta) – плоскодонне вітрильне судно, без палуби. Шкута могла взяти на борт до 100 т. збіжжя. Для її виготовлення використовували дубові та соснові шпангоути обшиті дошками з цих же порід. Ніс корабля був заокруглений доверху. Посередині кріпилася щогла. На кормі корабля знаходилася шкіперська будка. Шкуту обслуговувало 16-20 флісаків по 2 при кожному веслі. Схожим на шкуту був дубас (dubas) – судно, яке в XVI- XIX ст. також використовували для навігації як вгору так і вниз річкою. Він був менший за шкуту та мав 8 весел та вітрило для того щоб плисти проти течії. Дубас мав плоску корму та загострений ніс. Корабель обслуговувало 8-14 чоловік. Усі вище перелічені судна легко сідали на мілини, і так як були дуже навантажені, важко було їх зняти (Gan, 1978).

Річкове судно дубас – модель в музеї м. Ельблонг, Польща
Рис.2.4.1.57. Річкове судно шкута – модель в музеї м. Ельблонг, Польща Рис.2.4.1.58. Річкове судно дубас – модель в музеї м. Ельблонг, Польща

Часом шляхтичі вимагали також від купців надавати ком’яги для посольства до татар, що викликало протести у міщан. Домініканський монастир отримував прибуток з кожного судна, яке пропливало Дніпром. Подібне захотіли реалізувати ченці Пустинно-Микільського монастиря (у Дніпра на місці суч. Аскольдової могили), на що скаржилися київські міщани в 1511 р. При цьому вони посилалися на пільги нібито отримані ще від князя Олександра (Олелька). Вироком Сигізмунда І від 22 березня 1511 р. було визнано незаконність стягнення з міщан цього податку (Білоус, 2008).

Річкове судно дубас – модель в музеї м. Ельблонг, Польща

Рис.2.4.1.59. Річкове судно дубас – модель в музеї м. Ельблонг, Польща

Для військових операцій: перевозу піхотинців та військових вантажів застосовували спеціальні більші безпалубні судна, які польські джерела називають байдаками, а російські – стругами. Вони рухалися на веслах, проте в разі потреби виставлялося вітрило.

В компанію 1651 р. в операціях проти козаків на Дніпрі литвини використовували спеціальні судна, в яких піхотинці були захищені від куль, а на носах стояли спеціальні невеликі польові гармати (Смирнов, 1908).

Козаки ж на Дніпрі традиційно використовували чайки – безпалубні плоскодонні човни у вигляді величезної видовбаної колоди, по бортах обшитої дошками. Довжина човна складала близько 18 м, ширина 3,6 м і висота бортів 1,6 м. Зовні бортів для збільшення остійності і плавучості кріпилися в’язанки очерету – фашини, діаметром близько 60 см. Таке «Рятувальне коло» часто допомагало козакам ховатися від ворожих суден – в разі небезпеки «чайка» заганялася у плавні і притоплювалася. При цьому завдяки фашинам човен отримував нейтральну плавучість, тобто трималася на плаву в затопленому стані. Судно мало поперечні переборки та лави, щоглу з вітрилом, 10-15 пар весел, носове і кормове кермо, вміщуючи до 70 чоловік. Озброєння чайки складалося 4-6 фальконетів (гармати калібром 30 мм). На борту був достатній для тривалих морських походів запас зброї і провіанту (див. Черкас, 2013).

Київ Прибуття іконописців з Царгорода Київ Козацькі фальконети
Рис.2.4.1.60. Прибуття іконописців з Царгорода в Печерський монастир, гравюра Л. Тарасевича з «Патерика Печерського», 1702 р. За (Ковалинський, 2008) Рис.2.4.1.61. Фальконети – легкі гармати, що розташовувалися на носі та кормі козацьких чаєк або на російських бригантинах, музей на о. Хортиця, Запоріжжя

У ХVIII ст. на Дніпрі для військових кампаній почали використовуватися і більші вітрильні судна, типу бригантини чи галери. Залишки бригантини того часу можна побачити в спеціальному музеї на о. Хортиця в Запоріжжі. Дана бригантина була розроблена 1710 р. галерним майстром Петром Меншиковим і прямих аналогів в Європі не мала. Судно було придатне для судноплавства як морем, так і річкою. Віце-Адмірал Наум Синявин писав про цей корабель:

«Корабли сии на море безопасны, понесе на оных имеються палубы и гребля, и ходить могут не токмо способным ветром, но и противным ветром лавируют и имеют на себе четыре пушки трехфунтовые (фальконети – авт.) и посадить на них можна на каждый по п’ятдесят человек с двоемесячным провіантом» (Из истории…, 1994).

Галери ж використовувала під час своєї подорожі до Києва Катерина ІІ (Лысенко, 2010).

Київ Якір ХVIII ст. Київ Залишки козацької чайки ХVIII ст.
Рис.2.4.1.62. Якір ХVIII ст., знайдений в Дніпрі, музей на о. Хортиця, Запоріжжя Рис.2.4.1.63. Залишки козацької чайки ХVIII ст., музей на о. Хортиця, Запоріжжя

Для перевезення вантажів на річкових шляхах у XVIII-XIX ст. також широко використовували барки – річкові несамохідні вантажні судна. Вони буксувалися за допомогою людської, кінної чи тауерно-ланцюгової тяги, як показано на відомій картині І. Репіна «Бурлаки на Волзі». Барки були плоскодонними безпалубними, грубої побудови з тупими абрисами. Вони будувалися з напівобробленого лісу з кріпленням частин за допомогою цвяхів. Барки перевозили найрізноманітніші товари (Описи.., 1989).

Ось як описує М. Берлинський річкові перевезення станом на 1798-99 рр.:

«В генваре и феврале месяцах из Волги и Дона привозятся разные рыбы мерзлые, вяленые и соленые, балыки, также и паисная икра. Весною и летом приходят по Днепру разные барки из Брянска, Трубчевска, Северска и других городов и мест к Киеву или в другие нижние города с железом, чугуном, горячим вином, хлебом, конопляным маслом, дегтем, веревками, рогожками, стеклом, медом, ветчинным салом, повозками и деревянною посудою. Сверх того по Днепру и из рек Припяти, Березны, Сожи и Десны приходят плоты с строевым, пиленым и дровяным лесом» (Берлинський, 1991).

Київ Залишки бригантини ХVIII ст. Київ Галера «Днепр»
Рис.2.4.1.64. Залишки бригантини 1710 р. часів російсько-турецької війни 1735-39 рр. війни, музей на о. Хортиця в Запоріжжі Рис.2.4.1.65. Галера «Днепр», що була копією галери «Твер», на якій Катерина II у 1767 р. подорожувала Волгою, за (Лысенко, 2010)

А під час російсько-турецької війни 1735-39 рр.:

«Киев сделался проездным местом всех воинских тягостей и припасов, влекомых как сушею, так и Днепром вниз к армии, притом всегда составлял зимнее пребывание фельдмаршала и его штата, будучи в полном его же распоряжении» (Берлинський, 1991).

Ще на початку ХVIII ст., як і в давньоруський час в якості Гавані використовувалася нижня частина Почайни, що впадала в Дніпро в районі Поштової площі. Станом на кінець ХVII ст. нижня течія Почайни все ще відмежовувалася від головного річища Дніпра піщаною косою. На плані І. Ушакова 1659 р. ця коса складається з окремих островів: «Против ворот Проварских остров», «Второй остров», безіменний острів на який вів міст через Почайну, а також «Большой остров», з якого йшов дніпровський міст на Труханів острів. На «Большом» знаходилися караульня та ще одна не підписана зрубна будівля. Зазначені острови скоріше за все являли собою верхівки єдиної піщаної коси, які цілорічно (окрім періоду повені) виглядали з-під води. Це підтверджує той факт, що проміжок між двома островами коси через які йде переправа на плані позначений як брід через пісок, тобто це фактично промоїна. Усі острови показані, як зарослі деревами, судячи по зображенню вербами. Дійсно до будівництва водосховищ в районі Києва, дніпровські острови і піщані коси по своїм верхівкам поростали цими найбільш витривалими до повені деревами. Те, що коса була єдиним утворенням і відділяла Почайну від Дніпра підтверджується підписом акваторії за островами як – «Почайна».

Київ Зображення Гавані – Почайни Київ Піщана коса на Віслі
Рис.2.4.1.66. Зображення місця розташування гавані – дніпровського рукава Почайни та її коси на плані І. Ушакова 1659 р. Коса складалася з окремих піщаних островів (За Алферов, Харламова, 1982) Рис.2.4.1.67. Саме так могли виглядати острови, що формували Почайнинську косу. Піщана коса на Віслі, верхівки якої, що більшу частину року знаходяться над водою (острови) заросли вербняками

Топографічно гавань фіксує т.з. Притицька башта з плану І. Ушакова 1695 р. В цьому місці розташовувалися різні складські приміщення для зберігання товарів. В «Расписном списке Киева» 1700 р. Притицька башта названа «Великой башней, что на пристани» (Алферов, Харламова, 1982). Окрім того топографічно тогочасну гавань на плані 1695 р. маркують ряди дерев’яних зерносховищ – «анбарів», що тягнуться узбережжям Почайни на північ від Притицької башти.

Київська гавань носила назву Притики, проте цю назву вперше можна подавати для 1695 р., коли на мапі Києва позначено Притицьку башту, а не для давньоруського часу як це часто робиться. В детальній записці інженер майора Данила Дебоскета від 1741 р., в розділі "Про Поділ та нижній Київ" є таке:

"От Иорданских ворот по Притыке до Днепра, где госпиталь и подле берега до Крещатских ворот палисадник не заставлен, заставить апарель оным полисадником, ров не делать ибо по все годы от вешней воды оный ров засыпается".

М. Берлинський (1991) в 1790-х рр. писав:

«со времени прежней турецкой войны, когда отправляемые казенные барки с разными воинскими припасами вниз по Днепру обыкновенно для тиховодия заводимы были в вершину Почайны (которая речка протекала тогда у самого Подола до Хрещатицкой пристани) и причаливаемы были в том месте к деревянным для укрепления берегов построенным срубам, к железным причалинам, отчего сие место назвалось Притыкою. » Звідси і назва башти.

Окрім магістратської, свою гавань в гирлі р. Неводничі мало і Печерське містечко, проте відсутність складського та магдебурзького права, ускладнювало йому конкуренцію з Києвоподолом (Клімовський, 2002).

Перші штучні зміни гідрорежиму в долині Дніпра в Києві. Перші ґрунтовні зміни гідрорежиму Дніпра було здійснено у зв’язку з спробами покращити експлуатацію київської гавані у ХVIII ст. До затишної гавані Почайни під час Турецької війни у 1737 р. із Десни від Брянська заводили барки з казенними припасами на зимівлю (Див. ). Задумавши скоротити шлях для суден взимку 1737 р. московські солдати пробили Почайнинську косу. Ось як описує цю подію М. Берлинський:

«Для сокращения к сей пристани (Притиці – авт.) водного пути, особливо в упалую воду, прокопан был иждивлением городским прямо от днепрового поворота к Притыке по песчаному грунту судоходный канал, в который не умедлил днепровский фарватер все течение устремить, и сим образом не только во времени поглотил Почайну, смыв между Днепром и сею речкою оставшийся остров, но и знатную часть Подола истребил, ежегодно в полную воду ломая его берега. Для сего самого определения ставить от Днепра палисад сделалось невозможным, в 1740 году отменено и только устроен из толстых бревен от реки забор. Указы и рапорты сих годов см. в Городском архиве), построены армейские бани и лазареты, которые потом по причине ударения на том месте речного стремления были переведены (рапорт в губер. канц. 1743 года 16 июля. Город. архив) на настоящее их место к Иорданской бывшей тамо баште» (Берлинський, 1991).

Таким чином, акцію було здійснено московською залогою без погодження з київським магістратом на догоду поточним потребам швартування суден. Нерозумне рішення призвело до того, що Почайнинська коса перестала захищати Поділ від повеней. Та, навіть якби і не було таких наслідків, то вигода від нього була б невеликою, відстань від нього до гирла – десь до версти (Пономаренко, 2000).

Краєзнавець О.О. Введенський (1957) з цього ж приводу зазначав:

«Багато століть існував піщаний півострів, який закривав від течії Дніпра гирло р. Почайни. В гирло Почайни приходили пароплави (так в оригіналі – авт.), так як там була зручна затока, що в 1712-20 рр. був відритий в піщаному півострові (Почанінській косі) канал, щоб спрямити шлях для пароплавів зі Смоленська і Брянська, після чого Дніпро поглинув Почайну та почав наводнювати та розмивати Поділ».

Зрозуміло, що в 1700-х рр. пароплавів на Дніпрі ще не було, а описувані події напевне стосуються згадуваного М. Берлинським інциденту 1737 р.

Київ Абриси дніпровських островів після розмиву Почайнинської коси, 1740-ві рр. Київ Абриси дніпровських островів після розмиву Почайнинської коси, 1750 р.
Рис.2.4.1.68. Абриси дніпровських островів після розмиву Почайнинської коси, 1740-ві рр. (За Ситкарева, 1997). Нові абриси Труханового острова, біля якого показано відкладання матеріалу Почайнинської коси у вигляді Західного півострову. Показана також лаврська Наводницька переправа через південну частину сучасного Венеціанського острова, який тоді імовірно складалася з окремих островів Рис.2.4.1.69. Абриси дніпровських островів після розмиву Почайнинської коси, 1750 р. Труханів острів ще не має сучасної конфігурації, але видно Західний півострів, що тільки формується з перевідкладеного матеріалу Почайнинської коси (1). За (Диск «Старовинні та історичні карти Києва», позначення наше).

Проведена акція втручання призвела до першої відчутної зміни гідрологічної ситуації в районі Києва. Внаслідок розмивання коси Почайни її матеріал відклався в вигляді піщаних кіс біля Подолу та навпроти Лаври, призвів до формування західного рогу Труханового острова, та якийсь час залишався в вигляд невеликого острова в місці колишнього закінчення коси. Як свідчить М. Берлинський:

«За тем след Почайны остался только в ее вершине, а бывшее устье ограничивается еще островком, оставшимся против Хрещатицкого оврага» ().

Київ Поділ на мапі 1750 р. Київ Долина Дніпра у Києві на мапі 1784 р.
Рис.2.4.1.70. Поділ на мапі Києва 1750 р., навпроти місця сус. Пам’ятника Магдебурзькому праву (у гирла Хрещатицького струмка) помітний острівець – залишок розмитої Почайни Рис.2.4.1.71. Долина Дніпра у Києві на мапі 1784 р. Усі київські острови зведені до одного (1), втім показано залишки Почайнинської коси (2), (за Київ, Історичний огляд, 1982, позначення так коментарі наші)

Його відомості доповнює М. Закревський у фундаментальній праці «Описание Киева»:

«…Еще до 1712 г. (М. Закревський орієнтує акцію після 1712 р.) протекала Почайна мимо Киевоподола, отделяясь от Днепра полуостровом, или узкою земляною косою. Обстоятельство это знали еще многие Киевские старожилы, от которых я слышал об этом в детстве моем. Родившись в Киеве 9-го июня 1805 года, я стал с 1813 года помнить остаток этой бывшей, по выражению Малороссиян косы в виде острова. Любопытно было следить, как он с каждым годом, после разлива реки, постоянно уменьшался. Около 1814 года остров этот начинался еще против бывших кузниц внизу Александровского (современное название – Владимирский) спуска; в 1825 году начало его уже было прямо против памятника св. Владимиру на Крещатике; довольно высокий песчаный остров этот был покрыт изредка поросшею на нем лозою; имел тогда в длину до 60-ти, в ширину не более 7-ми сажен, и отстоял от берега сажень на 40. Купаясь здесь с сотоварищами, мы переплывали это пространство и отдыхали на теплом, от солнечных лучей, песке острова. Но около 1829 года этот остаток от бывшего устья знаменитой Почайны, смыт водой совершенно» ().

Проте станом на середину ХІХ ст. піщана мілина у лаври вже була розмита, перевідкладаючись нижче по течії.

Київ Піщана мілина навпроти Київо-Печерської лаври на мапі 1786 р. Київ Зображення частини дніпровської долини на мапі 1799 р.
Рис.2.4.1.72. Піщана мілина навпроти Києво-Печерської лаври, яка утворилася внаслідок розмиву Почайнинської коси, на мапі 1786 р. мілина являла собою перевідкладений алювій – піщаний масив. Станом на середину ХІХ ст. піщана мілина у лаври вже була розмита, перевідкладаючись ще нижче по течії. Проте за час свого існування вона була позначена на багатьох київських планах Рис.2.4.1.73. Зображення частини дніпровської долини на мапі 1799 р.: 1. піщані відклади від розмитої Почайнинської коси біля південної околиці Подолу (саме з них згодом утворився острів, який буде остаточно розмито після перекриття Чорторию та Десенки у XIX ст.), подібні наноси видно навпроти Лаври (2), 3 – Поділ, 4 – район гирла Почайнинського струмка, 5 – р. Глибочиця, 6 – р. Сирець, 7 – Оболонь. За (Київ, Історичний огляд, 1982, позначення та коментарі наші)

Від того часу головне річище Дніпра протікало безпосередньо вздовж Подолу, а на плесі Дніпра спочатку утворився ланцюжок невеличких острівців, що поступово розмивалися, потім лише один острів, який згодом був розмитий. Більша частина матеріалу розмитої Почайнинської коси, напевне, відклалася нижче за течією на острові Труханів, утворивши його довгий західний півострів (фактично нагадує за абрисами Почайнинську косу), а також утворила піщану мілину біля Подолу та Печерської лаври.

Київ Вид на Дніпро і Дальні печери, 1852 р. Київ Піщана мілина навпроти Києво-Печерської лаври
Рис.2.4.1.74. Вид на Дніпро і Дальні печери, 1852 р. Вдалині помітна вище згадувана піщана мілина напроти Лаври, Фото Роджера Фентона Рис.2.4.1.75. Піщана мілина навпроти Києво-Печерської лаври – результат перевідкладання матеріалу Почайнинської коси на мапі середини ХІХ ст.

Для того щоб хоча б якось нейтралізувати негативні наслідки попереднього втручання вживалися різні заходи:

«В сие время (1751 р. – авт.) магистрат сам принял старание о предупреждении худых следствий в рассуждении днепровского стремления на Подол, которое тогда думал по крайней мере несколько остановить, затопив многие с камнем байдаки (барки) на самом месте оной кручи днепровской (несколько раз повторяемое укрепление подольских с той стороны берегов всегда было безуспешно. Вторично сделанные в 1764 году дубовые от Днепра с насыпною землею срубы были излучистым стремлением реки снесены, которая тогда по причине недавно сделанной у Дальних пещер для того же каменной плотины еще сильнее обратилась на Подол. В 1774 году определено опять сделать новую, но весьма слабую загатину, которая потом с прежними укреплениями весеннею водою унесена.» (Берлинський, 1991).

Зважаючи на безперспективність спроб укріплення берегів Подолу, вирішили відвести дніпровські води від Подолу. М.Ф. Берлинський пише з цього приводу:

«В 1788 году. магистрат принял новый план, чтобы течение реки совсем от Подола отвесть прокопанием особливого для реки нового канала выше сего поворота, но следующею весною все песком занесено и вся работа погибла безвозвратно, так что и поныне оставленное сие дело на поправление самой натуры находится в разорительном положении)» (Берлинський, 1991).

За відомостями М.Р. Тимковського в 1788 р. проводилися роботи з розривання Пробитця, щоб відвести воду ближче до лівого берега (Дзівалтовський, персональний архів). Будівництво штучного каналу описується і О.О. Введенським (1957), але для більш ранного часу:

«У 1777 р. сапери з Петербургу прорили канал – Пробитець для з’єднання Дніпра з Чорториєм, але цей канал не змінив течії Дніпра і річка продовжила руйнувати Поділ. У 1792-93 рр. сапери звели вище Пробитця греблю, яка дещо змінила течію Дніпра. Пробитець розширився і в нього пішов Дніпро».

Пробитець показаний на мапі, доданій до праці М. Берлинського «Краткое описание Киева» (1820). Він же наводить додаткові деталі щодо нього:

«Чортория, відома в давнину, і тепер являє собою широкий судноплавний рукав,що відділяється від гирла Десни, протікає біля 5 верст луговим боком, і з’єднується з Дніпром навпроти Миколаївського першокласного монастиря. На середині свої течії частково сполучається з Дніпром протокою, яка називається Пробитець, як утворилася біля 1777 р., якою проходять барки з Чорториї під час спадання рівня води» та «Цей Пробитець учинився з 1777 р. від напору води, коли спробували кам’яною загатою на Дніпрі відвернути його течію від Києво-Подолу до Чорториї,щоб уникнути багатьох небезпечних відмілин, що бувають біля Києва на Дніпрі».

Наведена вище інформація дозволяє реконтруювати ситуацію з Пробитцем наступним чином. Імовірно, він виник на місці сучасного перешийку поміж островами Трухановим та Муромцем, в силу регуляційних заходів по спрямуванню води в Чортрий (зведення загати). Це сталося близько 1777 р. в силу напору води. Пізніше, імовірно, в районі 1792-93 рр. його розрили, щоб використати для відводу води від Подолу. Сапери також звели вище Пробитця греблю, яка дещо змінила течію Дніпра. Пробитець розширився і в нього пішов Дніпро. Станом на середину ХІХ ст. (1851 р.) Пробитець носив вже назву Чорторий (не плутати з заострівним рукавом Десни – Десенкою, яка наразі теж називається Чорториєм). Хоча Пробитець ще зазначений між Трухановим та Муромцем на мапі Києва М. Закревського 1835 р., заострівний рукав на схід від Труханового острова підписано як «Чертория».

Київ Пробитець на мапі-додатку до праці М. Берлинського Київ Пробитець на схемі дніпровської заплави землеміра Сноєвського п.п. ХІХ ст.
Рис.2.4.1.76. Пробитець (1) на мапі Києва – додатку до праці М. Берлинського «Краткое описание Киева», де показана ситуація на Дніпрі станом на приблизно на 1800 р. Пробитець показано як протоку, яка розділяє острови Муромець та Труханів Рис.2.4.1.77. Пробитець – на впоперек перетинає о. Труханів, натомість протока між ним та Муромцем названа «Кодак»

Зауважимо, що на деяких київських мапах, зокрема Пробитцем названо протоку, що розділяє в горизонтальному напрямку сучасний Труханів острів. Впадає в око наявність діючої протоки між Трухановим та Муромцем, яка названа «Кодакь». Така ситуація як відомо могла спостерігатися до 1851 р. Спроби Сноєвського злокалізувати на Трухановому літописне «Долубецьке озеро» імовірно свідчать, що укладач, як і історики того часу, намагався привести її у відповідність з ще більш ранніми (літописними) джерелами.

Незважаючи на переорієнтацію головного водотоку у штучний водотік (згодом цей водотік від гирла Пробитця і по нижню течію заострівного рукава Десни назвуть Чорториєм, а верхню частину за острівного рукава до впадання Чортория – Десенкою). Поділ же продовжував розмиватися, хоча береги і намагалися закріпити, зокрема, висадкою верболозу.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2571

Модифіковано : 26.04.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.