Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Києвознавство / Київські острови та… / Розділ 2. Історія київських… / 2.4. Заплава Дніпра в Києві… / …

Київські острови та прибережні урочища
на Дніпрі – погляд крізь віки

Розділ 2. Історія київських островів та заплавних урочищ

2.4. Заплава Дніпра в Києві в період становлення України (від 1240 р. до сер. ХІХ ст.)

2.4.2. Києвоподіл в XІV- першій половині XIX ст.

Парнікоза І.Ю.

«Киевподол расположен на низменной равнине, простырающейся от подошвы гор Старокиевской, Киселевки. Один час з нею ототожнювали літописну Хоревицю и Скавики до Днепра; кроме того, что все едва способные для поселения удолия и овраги, между сими горами проходящие, заселены домами; да и великое их число настроено по косогорьям сих гор. Наибольшее из сих заселенных удолий урочище есть то, которое простирается от Подола между Скавикою и Киселевкою горами по Кудрявскому ручею, и далее от сего на юг между последнею и Кудрявскою горами лежащее Кожевницкое, а потом Горшечников урочище».

М. Берлинський, 1798-99 рр.

Колишнє заплавне урочище – Поділ набуло статус центра Києва ще в давньоруський період (ХІІ-ХІІІ ст.) Тож не дивно що саме на Подолі в першу чергу відновилося порушене внаслідок монгольського нашестя (1240 р.) та спустошення Києва Менглі-Гіреєм (1482 р.) міське життя (Климовський, 2008).

Київ Мапа-реконструкція Подолу 1569
Рис. 2.4.2.1. Рельєф Подолу станом на кінець ХІХ ст. Рис. 2.4.2.2. Мапа-реконструкція Подолу 1569 р.

Просторова структура Подолу ще з давньоруських часів спиралася на ландшафтно-рельєфну картину та гідрологічну сітку. В описуваний період історичне ядро Подолу обмежувалося «подільським трикутником», кордонами якого були Дніпро, Почайна та Глибочиця. Частково ми вже торкалися питання гідрології та первісного планування Подолу в розділі

В описуваний в цій главі період Поділ займав надзаплавне положення, проте значна його частина (зокрема території під Щекавицею) все ще затоплювалася у весняну повінь:

«…мало не половину міста вода поймует, за чим немало людей…з Києва отходят» (Попельницька, 2003).

Глибочиця, яка збігала на Поділ у вигляді ручаю, вже станом на ХІ ст. була відхилена в канал в районі суч. вул. Верхній та Нижній вал. Під час розкопок 1970-х рр. В. Харламов зафіксував на Житньоторзькій площі русло Глибочиці ХІІ ст. Воно досягало ширини 4-6 м, а для укріплення берегів використовувалося дерево. В описі Київського замку 1545 р. Глибочиця згадується як Кудрявець. Назва Глибочиця вперше зустрічається в 1604 р. в указ Сигізмунда і ІІІ про розширення юрисдикції католицького єпископа на частину території за Глибочицьким ручаєм – т.з Біскупщину (Вакулишин, 2014). Протягом описуваного періоду вона стала північною межею Подолу та була використана в його фортифікації. Спеціальні містки вели через Глибочицю на передмістя (Попельницька, 2003). На Глибочиці працював млин для потреб замку. Наразі Кудрявцем називають правий приток Глибочиці, який впадає в районі вул. Глибочицької, 44. Вже в 1760-хх рр. в Глибочицю зливали стоки, і вона вже була помийницею (Вакулишин, 2014).

В пізньосередньовічний час на Подолі згадується низка струмків, які імовірно брали початок біля підніжжя Михайлівської (Хрещатицької) гори. В XVII ст. домініканський конвент навіть брав тут воду для свого водогону. З цього району витікали згадувані в пізньосередньовічних джерелах та виявлені археологічно струмки. Це перш за все, струмок Боричів тік (пізньосередньовічна назва), який протікав під схилами Михайлівської гори, а в нижній течії – через вулицю Сагайдачного, 6-8 (Попельницька 2003). Цікаво що саме ця траса відповідає первинній трасі Глибочиці за припущенням С. Романчука. Чи ж то зберігався літописний Ручай? З того ж самого району витікав т.з. Гнилий ручай, який показаний на плані 1695 р., як такий що протікав через садибу Покровської церкви і далі через «переулок, по нем же ручей течет» (між сучасними вул. Борисоглібською та Андріївською) до Малої башти над Почайною.

Згадується також т.з. Борисоглібський струмок (назва поч. ХІХ ст.), що також починався під Хрещатицькою (Михайлівською) горою і тік по провулку повз будинок Сухоти до Грецького монастиря. Документ 1806 р. зазначає його як канаву, що була здавна (Попельницька 2003). Порівняння його траси на мапі з трасою Гнилого Ручая показує, що це міг бути один і той же струмок (який лише дещо змінював трасу в різний час), або притока Гнилого Ручая з боку суч. Контрактової Площі.

В 1795 р. київський намісник Ширков в листі митрополиту повідомляв про рішення міської влади перевести на інший бік вулиці якусь малу підземну річку відведену у канаву біля дзвіниці і господарських споруд Києво-Могилянсьокї академії. Імовірно, йдеться про Борисголібський струмок. У 1806 р. в канаву «бывшую тут издревле», яка знаходилася на місці Грецького монастиря заключили ще одну частину струмка. Ще раз підкреслимо, що всі ці струмки брали початок в районі вул. Боричів тік вище за Покровську церкву і віялом розходилися по Подолу (ця обставина ще раз змушує згадати гіпотезу С. Романчука про мандрування Глибочиці). Натомість під Замковою горою починався інший струмок – Чорногрязький (пізньосередньовічна назва), який тік вздовж сучасної вулиці Фролівської.

Рис. 2.4.2.2а. Струмки Подолу простежені археологічно чи відомі з картографічних джерел XVII- п.п. XIX ст.: 1 – траса Боричівого току, 2 – т.зв. Гнилий ручай, 3 – простежена траса Чорногрязького ручаю, 4 – траса ручаю, можливо продовження Чорногрязького, 5 – виявлений археологічно ручай на Контрактовій площі, 6-первинне русло Глибочиці, 7 – русло Глибочиці відхилене в давньоруський час, таким воно залишалося до ХІХ ст., 8 – траса Глибочиці – т.зв. Канава після зарегулювання і спрямлення її в ХІХ ст., 9 – зона меандрування Юрковицького струмка

Ще один струмок, який у XVIII –XIX ст. відведений під землю в дерев’яну колекторну трубу) археологи виявили на Контрактовій площі – між Братським монастирем та Гостинним двором. Загалом насиченість ґрунтовими водами була одним з важливих факторів, що впливали на розвиток поселення на Подолі. Тут з’являлися та зникали численні ручаї, що підвищувало насиченість ґрунту вологою, особливо в районі Замкової гори. Дотепні кияни навіть прозвали найближчу до неї вулицю Гнилою. Проте переселення подолян на гору не відбувалося попри усі незручності низини, відновлене місто тяжіло ближче до Дніпра – комунікаційної артерії, яка надавала можливості для життя значній частині його населення та до розташованих поруч облонських пасовищ, сіножатей та городів (Попельницька 2003).

Зі сходу територія Подолу до 1737 р. була обмежена дніпровським рукавом Почайною, коса якої як і раніше відмежовувала від Дніпра зручну для швартування гавань. Після спроби прорити канал через Почайнинську косу в 1737 р., Почайнинська коса була розмита, а сама Почайна та в нижній течії була поглинута Дніпром (Закревський, 1991).

Північною просторовою межею давньоруського Подолу був Юрківський струмок. Пізньосередньовічний Поділ повернеться на цей рубіж лише в XVIII ст. (Попельницька, 2003). Напрям русла Юрковицького ручаю, що витікав з долини між Щекавицею і Лисою горою, у різні роки «коливався» в залежності від зволоження. Археологічні дослідження виявили сліди значних паводків, під час яких ручай затоплював довколишню місцевість. У його руслі перебували керамічні вироби та монети з XIII ст. до XVIII ст. виключно, як визначають час існування цієї водної артерії. На вулиці Юрківській, 12/59, у піщаному заповненні колишнього водотоку (шириною 6,0 та глибиною 1,5 м), археологами знайдені фрагменти керамічних виробів XVII-XVIII ст., що потрапили туди під час паводків простежені на вул. Юрківській, 3, де цвинтар XVII-XVIII ст. припинив існування через те, що був перекритий піщаним наносом з ручаю. На вулиці Межигірській, 43 водотік був зафіксований у вигляді шару заболоченого річкового берега. На Оболонській, 5 та 16 простежені два різночасові русла. Одне з русел (у вигляді шару стерильного суглинку) датоване монетою 1748 р. (Попельницька, 2003). У 1710 р. гетьман І. Мазепа виніс рішення про розмежування київських міщан та Кирилівського монастиря на основі попередньої польської королівської грамоти, яка розмежовувала обидві сторони ставком Юрківським. У 1747 р. київські міщани засипали струмок гноєм та соломою та привласнили біля 60 ділянок, які належали монастирю (Вакулишин, 2014).

Київ Мапа-реконструкція Подолу 1648 р. Київ Мапа-реконструкція Подолу 1686 р.
Рис. 2.4.2.3. Мапа-реконструкція Подолу, 1648 р. Рис. 2.4.2.4. Мапа-реконструкція Подолу, 1686 р.

Загалом формування вуличної мережі Подолу та передмість (Плоского та ін.) на давньоруські основі ХІІ ст. тривало аж до 1811 р. При цьому склалася середньовічна система, в якій вулиці тягнулися від брам укріплень в напрямку до центрального міського ринку. Зміни, які відбувалися в XVІІ- XVІІІ ст. носили швидше якісний, ніж кількісний характер. У другій половині XVІІІ ст. на Подолі функціонували сім магістральних вулиць. Хоча у XVІІ ст. їх налічувалося усього три. Решта ж чотири утворилися внаслідок розширення і спрямлення старих провулків (Попельницька, 2003).

Імовірно, до XVІІ ст., аналогічно до західноукраїнських земель, належить і поява перших назв вулиць Подолу. До цього для позначення адреси використовували систему земельних ділянок та прізвищ їх власників.

У XVІІІ ст. планування Подолу ускладнилося шляхом утворення нових невеликих вулиць і провулків внаслідок поділу садибних ділянок та збільшення кількості садиб аж до 1799 р. У першій половині XVІІІ ст. склалася вулична мережа передмість. Загалом на кінець XVІІІ ст. на Подолі налічувалося понад 130 вулиць і провулків, більшість з яких мали таку ознаку міського благоустрою, як дерев’яна мостова та містки на струмках та багнах. Вимощені були головним чином центральні вулиці, де покриття часто ремонтувалося (Попельницька, 2003).

Головним компонентом просторової структури Подолу в описуваний період, до якої належали площі, причали, укріплення, культові та громадські споруди, вулиці, була житлова забудова, головні принципи якої сформувалися ще в давньоруський час. Одиниці забудови (садиби, об’єднані в квартали) складалися з будівель, садів, городів, дворів, майстерень тощо. Тогочасні двори відрізнялися за розмірами, асортиментом житлових та господарських будівель, що впливало на їх ціну. Трикамерне планування міського житла нагадувало традиційну українську «хату на дві половини». Абсолютно переважало дерев’яне будівництво, хоча зводилися і «муровані» споруди. Збільшення кількості цегляних будинків відбулося з другої половини XVІІІ ст. Результати археологічних досліджень діють інформацію про конструкцію подільських будівель XVІІ-XVІІІ ст., в першу чергу їх підвальних частин та цегляних фундаментів. Вивчення гончарних майстерень демонструє відмінність слобідських ремісничих садиб (де поряд із житлами і господарськими будівлями буди розташовані складські приміщення та гончарні печі) від міських міщанських. Різні конструкції (каркасно-стовпові, зрубні чи земляні котлованні) заглиблених у грунт частин синхронних будівель, подекуди свідчать про їх різне призначення: підвали жител, окремі льохи, льодовні, тощо. Характерним для середньовічного Подолу є орієнтування споруд за сторонами світу. З середини XVІІІ ст. відбуваються суттєві зміни як в плануванні садиб, так і їх конструкції. Дерев’яні будинки в цей час все частіше споруджуються на цегляних підвалинах. Збільшується як кількість цегляних споруд, так і загальна кількість будівель у садибах. Загалом використання випаленої та сирцевої цегли у конструкції підвалів та перших поверхів житлових будівель є особливістю міського будівництва XVII-XVIII ст. Окрім житлових садиб міщан, у XVII-XVIII ст. на Подолі були розташовані подвір’я заміських монастирів, які поступово збільшувалися, за рахунок придбання сусідніх ділянок (Попельницька, 2003).

Між Глибочицею (відхиленим за міські укріплення руслом) і Юрківським струмком під Щекавицею, між Глибочицею і Юрковицьким ручаєм були передміські слободи, що тяжіли до Подолу не лише географічно (як розташовані на продовженні Подільської низини), а й у економічному та політичному відношеннях: їх населення сплачувало податки в муніципальну скарбницю та виконувало ряд міських повинностей. Наслідком фактичного приєднання передмість стало збільшення території Подолу у північному напрямі. Якщо до кінця XVII ст. координати міста були укріплення на Глибочиці, то у XVІІІ ст. ними став «вал Мініха», споруджений вздовж Юрковицького ручаю (Попельницька, 2003).

Київ Поділ на тезах Обідовського Київ Промальовка Подолу
Рис. 2.4.2.5. Поділ на тезах Обідовського 1688-1691 рр. Рис. 2.4.2.6. Промальовка Подолу на основі плану І. Ушакова 1695 р.

Особливістю Києвоподолу XVІІ-XVІІІ ст. було формування під впливом системи Магдебурзького права специфічного прошарку суспільства – міщанства. З XVІ ст. у Києві до міщанського стану зараховували лише громадян, які виконували низку повинностей на користь міста, сплачували муніципальні податки та користувались певними правами: володіння нерухомістю, утримання корчем. Захисту під час війни в міських стінах тощо. Міщани займалися торгівлею та ремеслом. Володіли земельними ділянками, будівлями, садибами, майстернями, крамницями, шинками. На чолі стояв патриціат – багаті купці, які утворювали замкнену групу родових кланів і відігравали вирішальну роль в економіці міста. Їх представники входили до магістрату , який очолював війт. Його заступниками та керівниками судової колегії – «лави» були бургомістри. Лава складалася з лавників, у той час як міська рада (виконавчий орган магістрату) – з радців (райців). З часом вказані посади ставали спадковими. Члени міської верхівки належали до шляхти, а потім до дворянства. Решту міщанства становили купці середнього достатку, які поступово усувалися від управління містом. Біднота ж взагалі не мала ніяких політичних прав. Основу збагачення та процвітання «верхівки» міщанства у XVІІ-XVІІІ ст. становили торгівля, лихварство та володіння нерухомістю. Багаті родини мали по кілька садиб, одна з яких була житловою, а інші – «куничними» тобто орендувалися особам, які не належали до міщанства та не мали права мати нерухомості в місті. Багато приватних садиб були «шинковими» чи «постоялими» дворами (корчмами), в яких здійснювалася прибуткова для їх господарів торгівля алкоголем власного виготовлення, декларована нормами Магдебурзького права. У деяких садибах з кінця XVІІІ ст. влаштовувалися невеликі підприємства – завод по виготовлення дзвонів П. Романовського чи кондитерська мануфактура Балабух. В описуваний час були наявні усі сучасні операції з нерухомістю, які фіксувалися в спеціальних нотаріальних актах, які складалися в ратуші в присутності представників магістрату. Ті з них які збереглися наразі становлять для нас цінне джерело знань про життя тогочасного Києвоподолу (Попельницька, 2003).

Київ Поділ на плані Галларта Київ Поділ на плані Києва 1750 р.
Рис. 2.4.2.7. Поділ на плані Галларта, 1706 р. Рис. 2.4.2.8. Поділ на плані Києва 1750 р.

Коротко зупинимося на головних етапах історії тогочасного Подолу. З 1240 р. по 1471 р.Поділ разом з Печерським монастирем були єдиними функціонуючими міськими районами, які підлягали владі князя – васала Золотої Орди, воєводи, а потім знову удільного князя, васала Великого князівства Литовського (Івакін, 1996). В цей час Києвоподіл перейшов з-під влади удільних князів, під владу польського воєводи, а згодом більша частина міської території отримала Магдебурзьке право. Внаслідок цього в місті встановилося юридичне двовладдя. Про тогочасний Поділ відомо дуже мало. Відомо, що площа його суттєво скоротилася в порівнянні з давньоруським часом. Низка церков, які пережили нашестя Батия припиняють своє існування після спустошливого нападу Менглі-Гірея в 1482 р. В процесі відродження міста Києвоподіл вийшов на домінуюче положення. Цьому сприяли наявність магдебурзького та складського права, близькість до гавані та переправи на Дніпрі, а отже участь у транзитній торгівлі, а також велика сільськогосподарська околиця. Приміська аграрна зона Подолу визначається досить чітко і охоплює: Щекавицький масив, Оболонь та дніпровські острови, перш за все Труханів та Муромець. Крім того урядом для міста (магістрату) була відведена п’ятимильна зона для рубки лісу та рибних ловів близькість до шляхів транзитної торгівлі, гавані та переправи на Дніпрі.

Київ Поділ на мапі 1780 р. Київ Мапа-реконструкція Подолу 1786 р.
Рис. 2.4.2.9. Поділ на мапі Києва 1780 р. Рис. 2.4.2.10. Мапа-реконструкція Подолу 1786 р.

З початку XVІ ст. до 1648 р. (Даний період частково співпадає з першим етапом просторового розвитку Подолу XVІ-XVIII ст. виділеним О. Попельницькою (2003) – від межі XVІ/ XVІІ ст. до 1651 р.) Києвоподіл став центром Київського воєводства в складі Польської корони, почало функціонувати київське католицьке єпископство. Разом з тим після перетворення Києва на воєводський центр, частина подільської території перейшла під юрисдикцію замку – резиденції воєводи. Після 1602 р. на Подолі додався ще один власник – єпископ, який організував т.з. «Біскупське містечко». Таким чином, подільська територія опинилася під владою трьох юридик, що значно сповільнювало його розвиток. Додатковою причиною повільного збільшення населення були війни, епідемії тощо. Тож станом на 1622-1640 рр. населення Києвоподолу не перевищувало 5-6 тис. чоловік. Адже біскупські володіння – «плаци» за Глибочицею блокували розростання міста в північному напрямку в бік Юрківського струмка. В цей час поселення за Глибочицею були малочисельними та перебували поза юрисдикцією магістрату. В цей час переважно опановувалися вільні ділянки в межах міських укріплень. Так, у 1611 р. міщани збудували «підзамче» – раніше порожню територію біля підніжжя Замкової і Михайлівської гір. (Климовський, 2002; Попельницька, 2003)

В цей час Києвподіл отримує дерев’яні укріплення. Проте вони абсолютно не відповідали вимогам того часу. Причинами такого стану була слабкість воєводської адміністрації Києва та брак засобів для їх розбудови та реконструкції. Більша частина забудови Подолу на той час була дерев’яна. Лише деякі споруди є цегляними, як то відреставрована Успенська церква (давньоруська церква Богородиці Пирогощої) чи католицькі домініканський та кафедральний костели. Єдиними мурованими цивільними спорудами, які згадуються є будинок Б. Гребенниковича (у 1615 р.) та дві комори на ринку купців Митковичів (у 1624 р.). Однак кількість цегляних споруд насправді була більшою.

В часи контрреформації (з середини XVI ст.) посилилася активність католицьких орденів в Києві. Станом на середину XVІІ ст. тут знаходилися кафедральний костел, костели домініканців, бернардинців та єзуїтів. Зростає кількість поляків в місті, згадуються також «литвини» (білоруси), а також вихрещені татари. Втім українське населення та православні церкви абсолютно домінують, а центром протидії католицькій експансії стає Богоявленський Братський монастир. При ньому у 1632 р. відкрито Києво-Могилянській колегіум, а пізніше в 1701 р. академію. На Подолі діють також вірменська та єврейська громади (Івакін, 1996; Храми Києва, 2001; Клімовський, 2002; Попельницька, 2003).

Від межі XVІ/XVІІ ст. до 1651 р. спостерігаються застійні явища в усіх сферах суспільного життя. Місто не розширювалося, а передмістя залишалися слабо залюдненими. Причинами цього були низькі темпи зростання населення через епідемії, війни та несприятливу політичну і економічну ситуацію. Окрім того, природна заболоченість деяких ділянок Подільської низини за Глибочицею до XVIII ст. перешкоджала просуванню забудови Передміських Слобод у північному і південно-східному напрямках. Позитивними рисами періоду є удосконалення міських укріплень, спорудження (дерев’яні стіни – кліті з вежами) та реставрація монументальних культових будівель, заснування нових монастирів, створення цехових садиб та виникнення міського водогону (у окремих монастирів). У цей час Поділ продовжував зберігати функції міського місько-утворюючого ядра, набуті у попередні століття (Попельницька, 2003).

Київ Поділ на мапі 1803 р. Київ Поділ на мапі 1812 р.
Рис. 2.4.2.11. Поділ на мапі 1803 р. Нерегулярне планування перед пожежею 1811 р. Рис. 2.4.2.12. Поділ на мапі 1812 р. накладено планування до і після пожежі 1811 р.

У 1648 р. Київ і Поділ перейшов під владу козацької України – Гетьманщини, а з 1654 – під зверхність Московського царя, а потім імператора. За О. Попельницькою з 1651 по 1718 р. тривав другий етап його просторового розвитку. Його початок характеризувався поглибленням кризових явищ у розвитку Подолу, спричинених військовими діями 1648-1650 рр. наступною політичною і економічною «руїною» в Україні. Пожежа 1651 р. стала катастрофою і знищила близько двох тисяч будинків, а в 1653 р. населення постраждало від чуми. В цей час суттєво змінилося землеволодіння за рахунок конфіскованих в католицького єпископа та монастирів земель. Головним землевласником став магістрат. Поволі великими землевласниками ставали також православні монастирі.

У 1680-х рр. міський потенціал, накопичений у попередній час, нарешті став реалізовуватися. З 1680-х рр. у зв’язку з стабілізацією політичного та економічного життя у країні починається залюднення Подолу і передмість. Заболоченість у XVII ст. територій за Глибочицею вже не була суцільною. На сухих ділянках – у районі «Волоських слобод» плану 1695 р. та «Біскупських плаців» під Щекавицею, безперервна життєдіяльність населення не припинялася з давньоруських часів. Археологічні знахідки свідчать про поступове просування межі заселеності передмість у напрямі до Юрковицького ручаю. За відсутності перешкод з боку епископської юридики, Поділ стрімко експансує на землі за Глибочицею – т.з. Плоске, як з XVIІІ ст. називалася велика Слобода на продовженні Подільської низини за Глибочицею, до якої увійшли колишні «Волоські слободи» та «Біскупські плаци». Віддалені ж від Щекавиці ділянки на березі Почайни ще довгий час вкривали заболочені луки.

Загалом Поділ у цей час не зазнав істотних перепланувань, проте зростає кількість цегляних будівель (переважно культових). Їх будівництво у цей час здійснювалося переважно приватним коштом. Будівництво лише двох дерев’яних церков – у Богословському та Йорданському монастирях фінансував уряд (у 1711 р.). Приватне муроване будівництво в цей час не знайшло поширення через заборону Петра І споруджувати цегляні будівлі, яка діяла до 1725 р. Однією з перших була зведена в 1828-30 рр. приватна аптека Й. Гейтера, власником якої пізніше став відомий фармацевт Х. Бунге. Масове спорудження та відбудова храмів, що почалися з останньої чверті XVII ст. ознаменували припинення «руїни» і початок стабілізації економічного та політичного життя Україні та в Києві (Попельницька, 2003).

Київ Поділ на мапі 1816 р. Київ Поділ на мапі 1838 р.
Рис. 2.4.2.13. Поділ на мапі 1816 р. Після пожежне планування нанесене на попереднє нерегулярне планування Рис. 2.4.2.14. Поділ на мапі 1838 р., Плоска частина з’єднана суч. вул. Кирилівською з передмістями у основи Куренівських висот

Відбуваються зміни і у соціальному та національному середовищі Подолу. У XVII-XVIII ст. міська територія поділялася не лише на юридики, а і на церковні парафії (або приходи), число яких залежало від кількості приходських храмів. Свідчення існування такого поділу (що утвердився після усунення з Києва католиків та польської адміністрації) з’являються з другої половини XVII ст. Склад населення у другій половині XVII ст. «оновився» за рахунок переселенців. У 1650 –х рр. на Подолі з’явилися православні греки, яким уряд надав колишні садиби польської шляхти і вірмен. Тож пожвавлюється міська економіка, зокрема зовнішня торгівля, яку здійснювали грецькі купці. Козацтво хоча і користувалося протекцією гетьмана, проте не становило на Подолі значного відсотку населення (Попельницька, 2003).

Початково Поділ залишався незалежним від влади Московських воєвод, які керували верхнім містом. Проте з часом самоврядування міста невблаганно зменшується. Фактично застосування магдебурзького права припинилося після запровадження 1781 р. «Установлення про губернії» і створення нової судової системи. Офіційно воно було скасовано в 1834 р. Втім, Поділ все ще утримував позиції загальноміського адміністративного і економічного центру (Алферова, Харламов, 1982; Клімовський, 2002; Попельницька, 2003; Ілюстрована.., 2012).

Поступальний розвиток загальмувала епідемія чуми 1710-11 рр. остаточно даний період завершується катастрофічною пожежею 1718 р. (Попельницька, 2003).

Початок третього періоду просторового розвитку Подолу за О. Попельницькою (1718-1811 рр.) характеризується подальшим суспільно-економічним розвитком Подолу як загальноміського центру торгівлі та ремесла, яке досягло піку у 1750-1770-х рр. Свідченням економічного піднесення Подолу у XVIIІ ст. є зростання населення попри такі негативні чинники, як епідемії (найбільша чума 1770-1771 рр.), високий рівень смертності внаслідок низької санітарно-епідеміологічного захисту міста та стихійних лих, збільшення числа мешканців досягалося заохоченням переселенців та впорядкуванням умов життя. Статистика кількості дворів на Подолі свідчить про зростання населення в 1725-1799 рр. У 1799 р. після скасування у 1786 р. церковного землеволодіння і проведення урядових реформ, кількість садиб на Подолі досягла максимального показник -2525 одиниці. Кількість ремісничих цехів у другій половині XVIII ст. зросла до тринадцяти. Поруч з дерев’яними садибами, поширилося цивільне цегляне цивільне будівництво.

З 1780-х рр. темпи розвитку значно сповільнилися. Причиною цього стала невідповідність між магдебурзьким міським апаратом, застарілою цеховою структурою та цеховим ремеслом і потребами міської економії. Для гальмування деструктивних явищ уряд вжив активізацію міського бюджету, в якому на середину XVIIІ ст. витрати перевищували прибутки.

У середині XVIII ст. завершилося формування вуличної мережі, яка поєднала Поділ з передмістями за Глибочицею. У XVIII ст. ділянки за Глибочицею стали придатнішими для забудови, тому другій половині століття за Глибочицею були розташовані вже не тільки городи, а й садиби та винокурні урядовців магістрату, міщан, купців, козацької старшини та дворян. Тож, Поділ, приєднуючи до себе розташовану на північ від каналу Глибочиці слободу Плоське, виходить на колишні давньоруські межі. Північна межа забудови, захищена «валом Мініха», просунулася до Юрківського ручаю. Економічне піднесення Подолу 1750-1770-х рр. відобразилося у кам`яному сакральному та цивільному будівництві, дерев’яному мощенні вулиць та прокладанні централізованої системи водогону та відведення паводкових вод у спеціальні дренажні канали.

У 1782-1790 рр. усі колишні частини Києва за адміністративною реформою були об’єднані в один організм. Розподіл на квартали у 1790 р. остаточно замінив середньовічний поділ на приходи.

Протягом XVIIІ ст. відбулися зміни в національному складі міського населення, зумовлені урядовою політикою. Крім греків на Подолі оселяються відставні військові молдавського, сербського та хорватського гусарських полків з 1750 рр. розквартированих на Подолі. У 1760-1790-х рр. виникла також німецька громада. В д.п. XVIII ст. змінився становий розподіл мешканців Києва. Проте обмежений і непослідовний характер урядових реформ 1721 та 1785 рр. не дозволив до кінця ліквідувати на Подолі середньовічний розвиток прогресивних правових, майнових та економічних відносин. Остаточне звільнення Києва з-під влади гетьмана відбулося лише в 1762 р., а козаки впродовж усього досліджуваного періоду не становили великого відсотка мешканців Подолу.

З кінця XVIIІ ст. в міській архітектурі стиль пізнього бароко замінюються на класицизм. Саме з цим стилем пов’язана продуктивна діяльність першого київського міського архітектора – А. Меленського, яка вже за короткий період 1800-1811 рр. значно змінила обличчя Київського Подолу. В період до пожежі, та під час відбудови міста Поділ збагатився значною кількістю нових мурованих споруд в стилі класицизм.

Київ Поділ на мапі 1842 р. Київ Поділ на мапі 1846 р.
Рис. 2.4.2.15. Поділ на мапі 1842 р. позначено слободу Плоску та Куренівське передмістя Рис. 2.4.2.16. Поділ на мапі 1846 р. Показано слободу Плоску та Куренівське передмістя

Пожежа 1811 р. (досі до кінця не зрозуміла її причина та вирогідність версії про французьку диверсію) знищила забудову Подолу. (див. ).

Наслідком пожежі став новий етап розвитку Подолу (1811-1850 рр.), який супроводжувався докорінною заміною середньовічної планувальної схеми та зменшенням числа мешканців, переселених у інші міські райони, зокрема на Плоське (Клімовський, 2002; Попельницька, 2003).

На початку ХІХ ст. Поділ увійшов до міста під владою міської думи. Після пожежі 1811 р. Поділ був перепланований в регулярному стилі, згідно до проекту Санкт-Петербурзького архітектора В. Гесте. Більшість сакральних комплексів Подолу було відбудовано по проектам міського архітектора А. Меленського. В цей же час архітектором відновлено постраждалі від вогню та збудовано нові святині. З старих будівель до відновлення було обрано лише 600.

В першій половині ХІХ ст. Поділ було поділено на т.з. Подільську та Плоску частини, межею між якими була канава Глибочиці (суч. вул. Верхній та Нижній вал). На місці колишньої Овруцької дороги на Вишгород через містки на «грязях» було вул. Кирилівську, що з’єднала Поділ з розташованою під схилами Куренівських висот передмістями Плоським та Куренівкою. В цей час Поділ змагався за статус центра міста з Печерськом, адже саме тут в середині ХІХ ст. в кол. будинку Сухоти знаходилася міська дума. Район був забудований одно-, дво- та триповерховими мурованими та дерев’яними будинками, тут містилися численні православні храми (Храми Києва, 2001; Ілюстрована.., 2012).

М.Берлинський (1820) пише, що:

«Після винищення у 1811 р. пожежею Києвоподолу, місто це за новим планом як побудовою будинків так і правильністю вулиць являє себе без порівняння в кращому вигляді».

2.4.2.1. Украінне місто: Києвоподіл кінця XIII-XVI ст.

2.4.2.2. Під владою польського короля: Києвоподіл в кінці XVІ- п.п. XVIІ ст.

2.4.2.3. В період руїни: Києвоподіл в 1648-1718 рр.

2.4.2.4. Поділ бароковий: Києвоподіл в 1719-1799 рр.

2.4.2.5. Поділ класицистичний: Києвоподіл в 1800-1811 рр.

2.4.2.6. Поділ регулярний: Києвоподіл в 1812-1850 рр.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2437

Модифіковано : 26.04.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.