Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Краєзнавство / Заславщина багатьох культур / У складі двох імперій.… / Заславщина в… / Революційні події 1917 р.

Заславщина в національно-визвольних змаганнях 1917 – 1922 років

Революційні події 1917 р.

Ярослав Кукуріка

Отже, на початку 1917 р. центральна частина Заславського повіту, що нині становить територію однойменного району, перебувала у прифронтовій смузі Південно-Західного фронту. Тому тут перебували значні військові залоги, штаби інших військових з’єднань, а у містечках й польові шпиталі, різні заготівельні команди. На житті населення, особливо на становищі сільського господарства, вкрай неґативно відбивались часті мобілізації на окопні роботи, будівництво фортифікаційних споруд, на гужові перевезення. Проходили систематичні мобілізації коней. Значну кількість худоби було заморено. Прифронтові повіти втратили не менше 1/3 частини коней [Нариси історії Поділля. – Хмельницький, 1991. – С. 200.]. Різко зменшилося виробництво сільськогосподарського інвентаря та припинився його імпорт, що зумовило різке зростання цін. Так плуг, який до війни коштував 7 крб., у 1917 р. коштував вже 40 крб. [Історія УРСР в десяти томах. – К., 1984. – Т. 6. – С. 19.] До армії було мобілізовано близько 50 % усього працездатного населення [Нариси історії Поділля. – Хмельницький, 1991. – С. 200.].

Становище населення погіршувалося з наближенням лінії фронту в 1915 р., а потім 1917 р. Російський уряд видав розпорядження про переселення значної частини населення повіту, переважно безземельних і безробітних, на територію Полтавської губернії. Крім того, через територію повіту проходили біженці з Західної України, переважно з Холмщини. Залізничний транспорт був переобтяжений військовими вантажами, автобусного сполучення ще не існувало, коней чи волів у більшости людей не було. У розбитому взутті з маленькими дітьми на руках, біженці повинні були добиратися до Полтави, де їм надавали певну допомогу й направляли до тимчасового місця (до закінчення війни) проживання. Життя на новому місці було дуже необлаштованим, допомога, яка встановлювалася для біженців, часто розкрадалася чиновниками. Відомості про поневіряння біженців, таємне повернення частини з них додому загострювало соціяльну напругу в краї. Погіршували становище й безчинства російських солдатів, розквартированих на території повіту. Тут розмістилося три дивізії ґвардійського кавалерійського корпусу (по одній у Білогородці, Заславі, Плужному), а на півночі повіту солдати 264-го запасного полку [Голуб П. Солдатские массы Юго-Западного фронта в борьбе за власть Советов. – К., 1958. – С. 146.]. Серед них, особливо в другій половині Першої світової війни, була значна кількість більшовиків, мобілізованих царським урядом. Вже в 1916 р. вони створили більшовицьку організацію в Заславському ґарнізоні та повели активну аґітацію серед місцевого населення, особливо серед робітників місцевих підприємств у Заславі, Клембівці та Білогородці [Там само. – С. 53.]. Не вдалося виявити інформацію про створення в місті чи містечках повіту осередку ще якої-небудь партії, крім, вірогідно, партії Бунд. Проте й ця інформація не досить достовірна. У деяких військових частинах серед солдатів-українців були досить поширеними національно-патріотичні настрої, їх пропаґанду проводили молоді офіцери-українці – Трохименко, Авраменко, Пилипенко, Уманівський та ін. Їхня діяльність протистояла більшовицькій аґітації та вберегла деякі частини від більшовицького впливу.

Звістка про скинення російського царя, перші розпорядження Тимчасового уряду не внесли спочатку великих змін у життя провінційного повіту. Волинським губернським комісаром Тимчасовий уряд призначив Андрія В’язлова, людину досить стійких українських симпатій [Історія УРСР в десяти томах. – К., 1984. – Т. 6. – С. 35.]. Можливо, саме ця обставина сприяла дещо більшим успіхам українізації на Волині. Призначено було й повітового комісара, який мав спиратися на існуючі в повіті та волостях земські установи та новостворені органи революційної влади. Ними стали новостворені Ради. Вже в березні 1917 р., майже одночасно з виникненням Центральної Ради, виникають губернські та повітові ради у Проскурові, Кам’янці, Житомирі, потім у Заславі, Шепетівці, Славуті, інших менших містечках повіту. Спочатку виникли окремо Ради робітничих і Ради солдатських депутатів, дещо пізніше вони об’єдналися в єдину Раду. У солдатських радах значний вплив мали більшовики [Зеленюк І. С. 1917 рік на Поділлі. – Львів, 1966. – С. 18-19.]. Одночасно у військових частинах на території повіту виникають солдатські комітети [Історія міст і сіл України. Хмельницька область. – К., 1971. – С. 267.]. На цьому етапі національних змагань вони відіграють винятково важливу ролю, активно втручаючись у цивільні справи. Так, вже в квітні 1917 р. на засіданні Заславської повітової ради й солдатського комітету ґарнізону з посади повітового комісара Тимчасового уряду було усунуто представника Тимчасового уряду й призначено відомого своїми демократичними поглядами місцевого лікаря Курбатова, прихильника Центральної Ради, який стояв за проведення невідкладних політичних реформ [Там само.]. Ця перемога засвідчила слабкість позицій російських шовіністів, зростаючий вплив українських ідей. Водночас в деяких військових частинах повіту виникають Українські Ради, які ставлять за основну мету боротьбу за підтримку політики Центральної Ради, за українізацію армії, автономію України.

Тоді ж, у березні – квітні 1917 р., активізується й селянський рух. Ним охоплені практично всі повіти губернії. Адже в Заславському, як і у більшости повітів Волинської і сусідньої Подільської губерній, аґрарне питання було особливо гострим, значна частина земель належали цукровим заводам, якими володіли польські поміщики: Потоцькі, Санґушки, Тишкевичі. Боротьба за землю була основною метою селянських виступів. Детонатором цієї боротьби став рух сільськогосподарських робітників. Так, весною 1917 р. селяни по всьому повіту, до речі як й у більшости повітів Волинської губернії, відмовилися працювати за старими розцінками, встановленими в 1916 р. Вони вимагали такі ставки поденної оплати: для підлітків – 15 коп., для жінок – 25 – 30 коп., для чоловіків – 35 – 40 коп. [Костриба П. М. Борьба трудящихся за установление Советской власти на Подолии. – Хмельницький, 1957. – С. 24.] Спочатку несміливо, з острахом, в окремих маєтках селяни починають самовільно захоплювати поміщицьку землю, ділять її між собою, обробляють та засівають. На початку літа відбирають у поміщиків луги та сіножаті, ліси та інші угіддя. Місцева влада із зростаючою тривогою повідомляє центр, що такі явища набирають масового характеру, і що наявними силами цей рух зупинити неможливо [Купратий В. І. Нарис історії Хмельницької обласної партійної організації. – Львів, 1982. – С. 35.]. Позитивний вплив на зростання селянського руху мали волосні і повітовий з’їзди, що проходили у травні – червні 1917 р. Були висунені гасла посилення боротьби за швидке вирішення земельного питання, не очікуючи Установчих зборів, а також за передачу поміщицьких лісів у розпорядження сільських земельних комітетів [Костриба П. М. Борьба трудящихся… – С. 26.]. Участь у цих з’їздах брали представники солдатських комітетів та українських рад, які у переважній більшості були вихідцями саме із селян. Певній активізації мас сприяли першотравневі події в місті. До організованої солдатами демонстрації приєдналася частина робітників, ремісників, селян. Переважали більшовицькі гасла, які у той час були гаслами майже всіх революційних партій [Нариси історії Поділля. – Хмельницький, 1991. – С. 203.]. Спроба придушити солдатський і селянський рух у повіті наштовхнулася на активний опір народних мас. На початку серпня до міста прибула сотня 91-го Донського (козачого) полку, що вважався «надійним» [Історія міст і сіл України. Хмельницька область. – К., 1971. – С. 267.]. Проте солдати ґвардійської кавалерійської дивізії відмовилися виконувати накази реакційного командування. Солдатські комітети й українські ради усунули від керівництва ґарнізонами в повіті тих офіцерів, які зробили спробу виконати накази Л. Корнілова [Нариси історії Поділля. – Хмельницький, 1991. – С. 205.].

У серпні 1917 р. на території губернії і повіту виникло ще одне цікаве явище, що свідчило про живучість національних та історичних традицій серед селянства. Це був рух вільного козацтва [Історія Українського війська. – Львів, 1936. – Т. 2, ч. 3. – С. 374.]. Основним його завданням стали організація загонів селянської самооборони. Крім того, ці загони виконували функції громадянської міліції, підтримували порядок і спокій у краї, охороняли майно й життя громадян, боролися з дезертирством. Такий загін створили селяни с. Тернавки [Поділля в роки громадянської війни (лютий 1918 – грудень 1920 рр.). Документи і матеріали. – Вінниця, 1959. – С. 46-47.].

Козацький загін чисельністю понад 100 чол. сформували селяни с. Ріпки на чолі з А. Колоднюком [Історія міст і сіл України. Хмельницька область. – К., 1971. – С. 295.]. До цього селян підштовхнули не лише спроби поміщиків не допустити поділу землі, худоби, реманенту чи зовсім придушити селянський рух. На повіт, як і на інші, особливо прифронтові реґіони, насувалася не менш жахлива загроза. Саме селяни зазнавали найбільших нещасть від деморалізованих солдатсько-дезертирських груп, що самовільно покидали фронт. Дезертирство в військах набрало загрозливого характеру після невдалої спроби наступу на Південно-Західному фронті у червні – липні 1917 р. Російські війська, серед яких було багато українізованих частин, відступили до р. Збруч, тодішнього австро-російського кордону. Зазнавши великих втрат, армія почала розкладатися. Спочатку поодинці, а потім цілими підрозділами, солдати покидають фронтові позиції і пробираються додому. По дорозі деякі частини грабують українські села, забирають худобу, теплий одяг, їжу. Особливо страждали віддалені від значних міст села.

У боротьбі з дезертирами допомагали відділи українізованих частин, де порядок підтримували національно-свідомі солдати і офіцери. Так, на півдні й сході повіту проходила українізація частин 34-го російського стрілецького корпусу в складі двох дивізій. Поряд, на Старокостянтинівщині, проходила українізація VI корпусу, його переформували в Другий Січовий Запорізький корпус. Ці частини відправляли військові команди й до сусідніх повітів, де вони наводили порядок і деякий час не допускали грабунку місцевих жителів [Історія Українського війська. – Львів, 1936. – Т. 2, ч. 3. – С. 372.]. Проте в жовтні 1917 р. нова хвиля солдатських погромів прокотилася містами Волині і Поділля. Серед великої кількости волосних та повітових міст і містечок пограбовано було навіть такі значні на той час центри як Остріг і Полонне. Комісар Лятичівського повіту повідомляв до Генерального Секретаріяту, що «перехід війська є рівнозначний з татарським наїздом, в повіті знищено все – посіви, худобу, птицю, випущено воду зі ставів, зруйновано оселі, солдати насилували жінок; де перейшло військо, остались по селах лише чорні обгорілі стовпи» [Там само. – С. 396.]. На осінь 1917 р. у повіті запанувала анархія. Майже весь державний апарат, місцеве самоврядування розпалися. Шукаючи справедливости, натовп вдавався до самосуду. Прикладом такого самосуду можуть бути події довкола князя Санґушка – найбільшого землевласника в повіті. Уже в вересні, як відзначалося в доповідній записці Волинського губернського комісара, командуючому Південно-Західним фронтом, солдати і селяни при підтримці місцевих робітників реквізували хліб та реманент і забрали посіви в Заславському й Славутському маєтках князя Санґушка [Історія міст і сіл України. Хмельницька область. – К., 1971. – С. 463.]. У відповідь князь найняв озброєну охорону для маєтків. Крім того, йому на підмогу було прислано частину драгунів. У середині жовтня селяни разом з солдатами знову почали вирубувати приватновласницькі ліси. Князівська охорона поранила одного з солдатів. Ця подія стала приводом до збройного повстання 19 жовтня. Майже весь полк взявся за зброю й рушив до князівського палацу в супроводі місцевих жителів. По дорозі їх було обстріляно. Обурений натовп ввірвався до палацу, вивів на площу князя й розстріляв його. Охорону палацу обеззброїли та взяли під арешт, а маєток, повністю розгромивши, спалили [Борьба трудящих Волыни за власть Советов (март 1917 – декабрь 1920 гг.). Сборник документов й материалов. – Житомир, 1957. – С. 65.]. Занепокоєна влада направила на придушення повстання військові частини з інших залог. Повсталих було оточено. Полк розформували й роззосередили по інших частинах. Кілька десятків чоловік було засуджено до різних строків ув’язнення, в якому вони пробули всього кілька місяців [Голуб П. Солдатские массы Юго-Западного фронта… – С. 151-152.]. Подібні події відбувалися й у інших маєтках князя, інших поміщиків повіту – Потоцького, Тишкевича, Грохольського. Так селяни Васьковецького маєтку Санґушка забрали князівські землі та реманент, прогнали місцевого управителя Бучковського, створили сільську Раду селянських депутатів, яку очолив Т. Гагун. Було розграбовано садибу поміщика й управителя, після чого селяни перейшли до поділу церковних і заводських земель. Починається масова вирубка лісів «Дубина» і «Соснина». Було спалено літній маєток князя – Климівку.

Ще раніше, у вересні, розподілили землю й реквізували маєток солдати Ґвардійського кавалерійського полку в Білогородці, волосному центрі повіту, спільно з жителями Покощівки, Мирного, Рокитного та інших навколишніх сіл, а в жовтні 1917 р. подібна операція відбулася в Плужному [Там само. – С. 146-152.]. Спільний солдатсько-селянський рух у повіті вже на осінь 1917 р. втратив цивілізовані форми, супроводжувався грабунками, розбоєм, насильствами, підпалами, руйнуванням великих матеріяльних цінностей, вбивствами і самосудами. Владні структури були безсилі зберегти порядок. Особливо непокоїла владу участь у цих подіях великих мас озброєних солдатів, до того ж іще слабо, або зовсім не організованих. Заславський повітовий комісар телеграфував Волинському губернському комісару про самовільні дії селян і солдатів у повіті: «Зупинити їх цивільним властям, комітетам, міліції не під силу» [Борьба трудящих Волыни за власть Советов… – С. 354.].

З робітників місцевих підприємств найбільш організованими були працівники харчової промисловости, особливо цукровики. У повіті було три досить великих, як на той час, цукрових заводи: Клембівський, Антонінський і Шепетівський. Два перших належали графу Потоцькому, останній – князю Санґушку. Поштовхом до боротьби цукровиків стало звернення Тимчасового Центрального комітету працівників цукрової промисловости, прийняте в червні 1917 р. Звернення націлювало цукровиків на перегляд умов трудових договорів напередодні нового сезону цукроваріння, боротьби за покращення свого матеріяльного становища [Зеленюк І. С. 1917 рік на Поділлі. – Львів, 1966. – С. 29-30.].

Отже, восени 1917 р., переділивши значну частину земель, селяни за підтримки солдатів і місцевих робітників взялися за ліси та лісові господарства. Газета «Волинь» у той час писала: «… ліси графа Потоцького в Заславському повіті розграбовуються, щоденно сотні підвід вивозять ліс і дрова…» [Волинь. – 1917. – 15 жовтня. – С. 2.]. Подібні події восени відбувалися майже в усіх волостях повіту. Крім поміщицьких, селяни захоплювали й вирубували державні ліси, розкрадали дрова, сіно, будівельні матеріяли, які належали лісовим господарствам. Все це вони робили, незважаючи на заборону місцевої влади. Місцеві військова і цивільна влади на осінь 1917 р. були повністю паралізовані. Деяка видимість порядку підтримувалася тільки у повітовому центрі.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 3107

Модифіковано : 18.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.