«Я бачила сумну, покинуту могилу…»

Дніпрова Чайка

Я бачила сумну, покинуту могилу:

Придавлена камінням гробовим,

Спустошена, нікому вже не мила,

Стоїть вона вартівником німим.

І люди, хто б пам’ятать повинні,

Що плакали колись, клялись не забувать, –

Наклавши камінь той, самі немов камінні:

Не йдуть з того часу поплакать чи згадать.

Німа, розрушена, стоїть, мов сиротина,

Лиш деревце одне – і де воно взялось? –

Їй гілля простягло, неначеб то обійми,

І ласкаво круг неї обвилось.

Як витяглось воно з-під дикого каміння!

Як скроплене росою, шелестить!

І, вдячнеє за захист для коріння,

Силкується могилу закрасить.

Даремно, бідне, цвіте, й зеленіє,

І обсипа могилу цвітом запашним:

Німа вона стоїть, не чує, не радіє,

Байдужа до всього, не розмовляє з ним!

Ти ж друже, не труна, не кам’яна могила:

Живий болісний крик в душі твоїй дзвенить

Невже ж, о господи, зовсім моя несила

Надію на життя в тобі знов воскресить?!

Примітки

Вперше надруковано в другому томі збірки «Творів» Дніпрової Чайки, «Рух», X., 1931. Подається за першодруком.

Подається за виданням: Дніпрова Чайка Твори. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1960 р., с. 298.