Остання

Дніпрова Чайка

Була пора: я вірила, молилась,

Як молиться і вірить тільки херувим.

Прийшло життя – глузуюче, холодне,

І віру ту розвіяло, як дим.

Блукаючи, мов човен без кормила,

Клену підчас щоденнеє життя,

Та тільки в храм святий і стежка кропивою

Вся поросла: немає вороття!

Була пора: як квітка після спеки

Жадібно п’є цілющую росу,

Коханням я впивалась і живилась,

І думала: до гробу донесу

Я цей небесний світ і ним життя осяю,

І буду других ще тим світом огрівать,

Аж – леленько! Померк той світ живущий

І стежки простої не можу розпізнать!

Була пора: надії бистрокрилі,

Як птахи жвавії, літали круг мене

І щебетом мене, дурну, дурили,

Пророкували щось велике та ясне.

А дійсність, як прийшла з суворими очима

І хукнула морозом в зграю ту,

Усі пташки у вирій одлетіли

І я, самотняя, сама шляхом своїм іду…

Ні, не одна – за мною шкандибає

Надія – галочка з підстреленим крилом.

Об чім вона ще квилить і благає?

Що пророкує ще? Не покидає чом?

Дивуюся, питаюся даремно.

Лиш вітер шепотить: тим, може, що нікчемна!

Примітки

Вперше надруковано в другому томі збірки «Творів», «Рух», X., 1931. Подається за першодруком.

Подається за виданням: Дніпрова Чайка Твори. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1960 р., с. 333.