Переклад

Продовження від 20 і 21 травня 1864.

Свідчить представник громади Йосип Гор(о)динський рицар фон Федькович і це зроблене ним подальше розслідування.

§ 6

Відсутність сервітутних стосунків в околі Руського Кимполунгу ще не доводиться представництвом громади у § 4, ні у § 5, оскільки громади при розслідуваннях віце-капітана повіту Збишевського від 11 грудня 1843 (сторінка 11 § 9) чітко висловилися, що овечий податок виплачувався за використання панських лісів, далі, оскільки землевласники при розслідуваннях повітового комісара Мюльбахера від 30 липня 1814 р., повітового комісара Апіані від 6 і 27 травня 1825 року і віце-капітана повіту Збишевського від 11 грудня 1843 р. чітко висловилися за стан відплатного права служби, нарешті через тимчасове розпорядження від 29 грудня 1861 р. ч. 837 і рішення від 31 липня 1863 р. ч. 516, стан сервітутних стосунків в усьому околі Руського Кимполунгу поза сумнівом було введений і визнаний.

Після представлення відповідних актів

До § 6

Представлене у поданих мені протоколах при § 6 позірне твердження громад ні в якому разі не має здатності і сили довести стан відплатних сервітутних стосунків, бо тільки в тому видно, що вже продовж 38 років ведеться виплата овечого чиншу, котрий первісно постачався з вільної волі зворотної оплати, але пізніше перетворився у формений овечий чинш, котрий спочатку підданці виплачували як відшкодування за використання лісу, але ще пізніше вимагався і виконувався як особлива повинність. З цього твердження найбільше можна би було виявити доказ, що овечий податок постачався як підданська натуральна виплата, але ні в якому разі як зворотна поставка за сервітутне право. Зрештою, цей протокол підписаний лише чотирма підданцями, які не були уповноважені громадою і тому він не не гідний довіри.

Що твердження громад про існування сервітутних стосунків з зворотною поставкою у формі овечого податку вимагався в натурі, то я виводжу по розгляді представлених протоколів про це наступне: Cвідоцтво окружного комісара Мюльбахера на шести аркушах від 30 липня 1814 року, власноручно підписане господарями Базилем Гафенко, Йоганом Ромашканом, Георгом де Джурджованом, Флондорем та Іваницею Вітанами як уповноваженими Туркула, говорить, що землевласники своїм правом власності на ліси підданцям не поступалися, отож підданці мали право вивозити деревину для власних потреб, але ні в якому разі не продавати і це могло задовольняти власну потребу у витратах, і містить прохання, щоб таким чином право вирубки підданців регулювалося згідно з лісовим законодавством і їм не дозволявся продаж деревини.

Якщо це свідоцтво щось має довести, то не підлягає сумніву, що воно доводить, що підданці поширювали право вільної і невідплатної вирубки у панських лісах не тільки на задоволення власних потреб, але і на продаж. Про зворотну поставку у формі овечих поставок чи про право випасання чи про інші сервітути в ньому нема ані слова. Якщо також це свідоцтво є на користь громад і на шкоду землевласників, то не можу я бути ним задоволеним в імені громади, бо я наполягаю на доведеному факті, що це право вирубки використовувалося на рустикальній дотації і вона не дозволяє припускати, щоб землевласники на власну руку дозволяли продавати деревину з власних лісів. Цей дозвіл багаторазово вказує на те, що продаж лісу робився з лісових ділянок, які знаходилися у власності окремих підданців.

Оскільки в цьому свідченні згадується право випасання, то виявляється, що тоді землевласники визнавали пасовиська, що знаходяться у володінні окремих підданців, як їхню власність.

Протокол повітового комісара Апіана від 6 травня 1825 року, котрий містить згадку про поставки овець як зворотну відплату за право вирубки і випасання, здається підготовлений тільки господарями Йоганом Гафтенко і Грегором Айвасом і містить з їхнього боку тільки зауваження, що підданці щорічно як відплату за надані панством привілеї землевласникам мали поставляти одну вівцю і, здається, тільки їм, тобто панам Йоганові Гафтенкові й Грегорові Айвасові. Решта землевласників, а саме Джурджован і Ромашкан не робили жодної згадки ані про сервітут, ані про відплатні поставки. Я мушу однак сумніватися, що тою згадкою панів Йогана Гафтенко і Грегора Айваса може бути доведене існування сервітутних стосунків і відплатних поставок у формі овечого податку.

Відносно розслідування повітового комісара Апіана від 27 травня 1825 р. я додаю наступне: Землевласник пан Джурджован вичерпно висловився про те, що крім, зрештою звичайної підданської поставки, кожен підданець, який мав вівці, мав поставляти землевласникові одну вівцю за вільну вирубку дров для опалення, огородження і продажу, чому гірські підданці більшою частиною підлягали і виплачували фіскальні податки, потім за вільне випасання у панському лісі, за вільну риболовлю і полювання.

Тільки з цієї обставини стає ясним, що торгівля лісом і скотарство були єдиним засобом для існування горян і овечий податок, як і інші підданські податки, поставлявся землевласникові.

Наведені паном Джурджованом права, належні підданцям, як я вже неодноразово згадував і доводив, використовувалися однак не в панських лісах, а на тих лісових ділянках і пасовиськах, які знаходилися у володінні підданців як дотація.

Землевласники Йоган Гафтенко і Грегор Айвас зовсім не згадували про сервітутні стосунки і тільки пояснювали, що підданці виплачували земельний чинш, так само як і решту на них накладених натуральних поставок (до яких безумовно має бути віднесеним овечий податок) у звичайний спосіб.

Цими свідченнями обох землевласників може бути доведене тільки те, що овечий податок був натуральною поставкою. Землевласник Деметер Флондор хоча висловився, що овечий податок поставлявся за вільну вирубку для власного використання як власний звичай і за торгівлю, потім за полювання, вільну риболовлю, однак це висловлювання суперечить угоді, виданій 1 червня 1803 р. і підтвердженій ц.-к. владою рішенням, якими регулюються податки підданців, і тому не є достовірним. Навпроти, пан Ромашкан, так само як і решта землевласників, не роблять жодних згадок про сервітутні стосунки і відплатні поставки. При розслідуванні повітового віце-капітана Збишевського від 11 грудня 1843 р. землевласники Грегор Айвас, Міхаель Ромашкан і Георг Ромашкан, навпаки, свідчили, що підданцям було затверджене з боку землевласників невідплатне право вирубки, згідно з яким вони покривали свої потреби в деревині для будівництва і опалення, а про овечий податок, як відплатну поставку за вирубку, не згадується.

Далі при цьому ці землевласники сказали, що овечий податок стягувався як відшкодування за те використання лісу, до підтвердження якого землевласники не були зобов’язані, і воно є відбиранням деревини, крім потреб будівництва, огородження, так само як молодих пошкоджених дерев для годівлі овець, навпроти, бринзові гроші і бринзовий податок в натурі виплачувалися як відшкодування за випасання на лісових галявинах, якому решта землевласників зовсім не дали пояснення.

Виходить, що ці усі три землевласники не сказали жодного слова про сервітутні стосунки і овечий податок в натурі як відплатне постачання. .

Однак, оскільки висловлювання землевласників доводять, що вони дуже суперечать одне одному, то не можуть вони довести ані стан сервітутних стосунків і відплатні натуральні поставки овець, ні чогось іншого. Тому я думаю, не тільки позірні твердження громад і землевласників про стан сервітутних стосунків і відплатних поставок у формі овечого натурального податку абсолютно суперечливі, але і доводять протилежні факти, які я надав у попередніх параграфах.

Що в околі Руського Кимполунгу не було жодних сервітутних стосунків і не було відплатних поставок у формі натурального овечого податку, доводить також повітова постанова від 28 березня 1848 р. Ч. 4344, якою усі громади стоять у захисті їх вільного і невідплатного права на ліси.

Тимчасове рішення від 20.12 1861 Ч. 837 видане не за скаргою, а навіть проти волі громад, і громади також при тимчасовому розслідуванні хотіли щось слухати про невідплатне… [пропущено – В.С.], багато менше про відплатні сервітутні стосунки, і також не складали жодних тверджень, які їх стосуються, а тільки претендувати на власність лісових ділянок і пасовиськ, які здавна їм належали, тому це тимчасове рішення супроти громад нічого не може довести і багато менше про стан сервітутних стосунків і відплатних поставок овець в натурі.

Рішення від 31 липня 1863 р. Ч. 516, яким висловлений стан сервітутних стосунків і відплатних поставок в натурі, у громадах взагалі не публікувався, тому існування цього рішення мусить бути сумнівне, тому що інакше громади мали би бути про нього повідомлені, як зацікавлена сторона і як учасники.

Громади письмово протестували проти рішення сервітутної комісії, яка скасувала позірні сервітутні стосунки, але не були зрозумілі зі своїм протестом і це є причиною того, що вони поводилися пасивно і не мали довіри до хвальної комісії.

Мені як представнику громади невідомо, чи землевласники з сервітутними стосунками, які, так би мовити, були притягнуті за вуха, серйозно думають, і це видно тим більше, що вони домагаються узаконення тимчасового рішення у власних інтересах – пошуку нових джерел прибутків. Так само мені, як місцевому жителю, відомо, що пан барон фон Гуденус виступав проти стану сервітутних стосунків. Якщо тепер давніші розслідування стану сервітутних стосунків і овечого податку в натурі як відплатної поставки не доводять, усі громади і частина землевласників є проти них, фактичний стан і практику сервітутів роблять недопустимою, то відпадають усілякі підстави, щоб вважати законними сервітутні стосунки і рішення тимчасової комісії, так само як і овечого податку; було б і дешевше і справедливіше для інтересів громад і вигідніше для землевласників, якби разом нарешті вирішити права власності і цей тимчасовий стан, несприятливий і для обох сторін, і для суспільних інтересів зовсім припинити.

Громади мусять пояснити, що вони не будуть задоволені жодними і саме невідплатними сервітутними стосунками і будуть повністю заспокоєні, коли будуть присуджені у власність лісові ділянки і пасовиська, якими вони володіють і які є їхньою дотацією.

Якщо при попередніх розслідуваннях спірні об’єкти були би більш точно визначені, ніхто би і не думав про існування сервітутних стосунків в околі Руського Кимполунгу і ще менше їх визнав. Тому що, як я вже мав честь вище пояснити, кожен горянин живе серед лісу і володіє комплексом лісових ділянок і пасовиськ, які утворюють його дотацію шляхом успадкування, ним огородженим і замаркірованим і належним до його рустикального господарства. Вони покривають його потребу в дровах і випасанні. Якщо однак не забувати, що околя Руского Кимполунгу складається з виключно крутих і недоступних Карпатських схилів, то треба погодитись, що йому абсолютно неможливо привозити дрова з належних землевласникам ділянок на відстані кількох миль, тим більше, що в горах нема гужової худоби.

Те саме стосується і випасання на панських пасовиськах.

Залишається таким чином незаперечним, що у випадку надання їм невідплатного права на вирубки і випасання у панських лісах, вони ніколи не будуть в стані це право використати.

За що вони повинні поставляти овечий податок як відплату.

Землевласник Ромашкан, котрий багато років хоче відчужити свою частину, і лишень вишукує легковірного покупця, абсолютно спустошив більшу частину належних йому лісів і продав євреям, так що тепер там, де ще кілька років тому були старезні дерева, можна побачити лише шутер. Так само і більша частина землевласників продала свої ліси євреям і зовсім спустошила, так що навіть ніхто не може забезпечити собі лісовий патент, – тепер неможливо побачити суцільні лісові ділянки, від чого панські не будуть достатніми, щоб забезпечити підданцям використання прав, наданих їм тимчасовим рішенням.

Тому я так довго доводжу, що в околі Руського Кимполунгу не було сервітутних стосунків, не менше, що лісові ділянки і пасовиська, які знаходяться у володіння підданців, утворюють їхню власну дотацію і тому є відповідно до приписів земельного оподаткування стали їхньою власністю, нарешті, овечий і бринзовий податки були чисто підданськими натуральними поставками і зі скасуванням панщини були відмінені, і тому наполягаю на поставлених у § 1 остаточній вимозі відповідно до змісту і вважаю лишень ще замітити, що підданці здавна володіли і використовували лісові ділянки і пасовиська, які належали до їхніх дотацій, і у цьому володінні і використанні захищалися судом і тому для вимоги жодні інші докази не потрібні. Якщо землевласники будуть суперечити наведеним мною фактам і на їх заперечення приводити якісь докази, то я готовий дати протилежні докази.

Переклад Валентина Стецюка.