«Були ж ми і в Святигорськім...»

Петро Гулак-Артемовський

Були ж ми і в Святигорськім

І церков бачили, змуровану Самборським,

І плавали в ридвані на Донці,

Розмокли на кисіль книші і буханці,

А він над нами, знай, в воді жартує,

Регоче і кепкує!

Ну, правди нікуди дівать;

Вже є за що сполать!

Натури доброї від москалів набрався,

Того й гляди, щоб ще у море не попхався!

Удасться ж от таке: ні сорому, ні ляку!

Він душу ізомне христянську на кабаку!

А скільки ж голодом він душ запропастив:

Чи я ж через його з ченцями не постив?

От тілько і дає, що днем на перемогу,

А ніччю щоб? Їй-богу,

Хоч би тобі згадав

Та хоч разів із п’ять погодував!

А, господи! Коли б уже до жінки!

Наївся б на весь рік, надудлився б горілки!

12 июня 1851 г., Капитольск

Примітки

Вперше надруковано Д. І. Багалієм у журн. «Киевская старина», 1897, кн. 3, с. 480 – 481.

Зберігся автограф з датою: «12 июня 1851» (ДПБ, ф. 229, № 2, арк. 3).

Подається за автографом.

Святигорське (Святі гори) – місцевість в Ізюмському повіті Харківської губернії, де в крейдяних горах на березі Сіверського Дінця з давніх часів існував монастир (згадується в історичних джерелах з XVII ст.). На кошти колишнього придворного священика Самборського Андрія Опанасовича (1732 – 1815) в XIX ст. тут було збудовано церкву.

А він над нами, знай, в воді жартує… – йдеться, очевидно, про М. М. Лонгінова.

Подається за виданням: Гулак-Артемовський П.П. Поетичні твори. Гребінка Є.П. Твори. – К.: Наукова думка, 1984 р., с. 76 – 77.