Пісня про віщого Василя
Володимир Самійленко
«Как ныне сбирается вещий Олег…»
Пушкин
Гей, нині лаштується віщий Василь
«Хахлам» нерозумним помстити,
Їх вірші і прозу за буйний їх стиль
Він буде черкати й палити.
Схопив олівець і в цензуру біжить,
Од гніву засапавсь і страшно харчить.
Уже до цензури дійшов він якраз,
Уже він стоїть біля ганку,
Аж зирк – і побачив: приніс відкілясь
Нечистий до його циганку.
Наш славний Василь у циганках кохавсь, –
Підбіг він до неї і зразу спитавсь:
«Скажи мені, люба циганко моя,
Чи буду в житті я щасливий?
Чи скоро поляже на мене земля,
Щоб ворог радів обридливий?
Скажи мені правду, не бійся мене, –
За се тобі буде лобзання смачне!»
«Циганці не страшно твого олівця,
Твого ж поцілунку не треба,
Не треба й для наших думок видавця,
Нема в нас цензури, крім неба.
Хоч доля людськая сховалась у млі,
Та бачу твою на бридкому чолі.
Так слухай гаразд і, гляди, не забудь!
Щодня тепер маєш ти свято:
І «Слово» й «Киянин» до тебе несуть
Хаптурів усяких багато;
Забрав ти життя у небоги «Зари»,
Завидують інші тобі цензорі.
Боїться тебе газетярів сім’я
Й письменники всі українські,
Бо звісна поганая вдача твоя –
Поводиться з їми по-свинськи.
Нема тобі кари за вчинок бридкий:
Є в тебе незримий хранитель міцний.
І твій олівець з магазину Пето
Не зна собі впину в сваволі:
Черка він усе; не напише ніхто
Ні одного слова по волі.
Черкав би ти й твори жандарма, ченця…
Та приймеш ти смерть од твого олівця».
Василь осміхнувся, одначе поблід,
Затрясся в якійсь лихоманці,
Шурхнув до цензури, забувши, що слід
Копу доручити циганці.
Прибігши до хати, кликнув писарів,
Узяв олівця і з жалем говорив:
«Прощай же, мій друже! ти був той струмент,
Що ним я багато нашкодив:
Тобою вкраїнське письменство умент
Я нищив, на казна-що зводив.
Тепер не тобі вже ті твори черкать
І любим черканням мій дух звеселять.
Візьміть, писарі, олівця ви сього
І зараз його поламайте;
У яму помийну закиньте його
Та іншого зараз подайте!»
Тоді писарі з олівцем одійшли
І зараз нового йому принесли.
Гуляє Василь з товариством своїм,
Черкають нелюбії твори,
Але з усіма не упоратись їм:
Вони напливають, як море.
І віщий Василь ту пору пригадав,
Як він одразу все письменство черкав.
«А де мій товариш? – Василь прорече,
Куди олівець мій подівся?
О, як я черкав ним колись гаряче!..
Тепер би мені знадобився!»
І відповідь чує: «Звелів єси нам,
І в ямі тепер він гниє із сміттям».
Тоді Василя обхопила журба
І трясця від жалю напала.
«Циганко! побила б тебе коцюба,
Як ти мене дурно лякала!
Служив би ще й досі мені олівець…
Піду ж хоч побачу його попілець».
І віщий Василь на задвірок біжить,
За ним секретар його милий.
І бачать: у ямі в помиях лежить
Бідаха олівчик потлілий,
Свиня над ним рохка, ворушить черва,
І кухар помиї на нього злива.
Василь по коліна до ями вступив
І мовив: «Спи, вірний мій брате!
Старий твій хазяїн тебе пережив,
І в час, як я буду вмирати.
То другому вже не тебе передам:
Він інший десь найде на страх ворогам.
Та ось моя смерть! Ну, від цього б навряд
Я скорої смерті діждався!»
Тим часом з недогнилків цензорський яд
Гарячим стовпом піднімався;
Мов пара отрутна, штрикнув його в ніс,
І скрикнув Василь, і вхопив його біс.
В світлиці цензурній коновки бряжчать
На тризні сумній Василевій;
Пан Ромер з Самійлом край столу сидять
І цідять із пляшки дешеве.
Вони поминають завзятця свого
І як українці жахались його.
1888 р.
Примітки
Вперше надруковано у виданні: Червона квітка. – Львів, 1905. – С. 21 – 24. Підпис: В. Сивенький.
Входив у збірку «Україні», де супроводжувався такою авторською приміткою:
«Віщий Василь – колишній київський цензор Василь Рафальський, лютий українофоб; Самійло – його секретар Самойленко; Ромер – цензор, що заступив Рафальського. «Слово» («Киевское слова»), «Киянин» («Киевлянин»), «Заря» – це все тодішні київські газети».
Подається за виданням 1906 р.
Вірш становить собою парафразу-травестію «Песни о вещем Олеге» О. Пушкіна. Написано його як сатиричний відгук на смерть цензора В. Рафальського в грудні 1887 р.
Рафальський Василь Лукич (1840 – 1887) крупний чиновник дійсний статський радник), тривалий час інспектор Київського інституту благородних дівиць, з квітня 1882 р. і до смерті займав також посаду київського окремого цензора.
Подається за виданням: Самійленко В. Твори. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 112 – 115.