Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Пісня про віщого Василя

Володимир Самійленко

«Как ныне сбирается вещий Олег…»

Пушкин

Гей, нині лаштується віщий Василь

«Хахлам» нерозумним помстити,

Їх вірші і прозу за буйний їх стиль

Він буде черкати й палити.

Схопив олівець і в цензуру біжить,

Од гніву засапавсь і страшно харчить.

Уже до цензури дійшов він якраз,

Уже він стоїть біля ганку,

Аж зирк – і побачив: приніс відкілясь

Нечистий до його циганку.

Наш славний Василь у циганках кохавсь, –

Підбіг він до неї і зразу спитавсь:

«Скажи мені, люба циганко моя,

Чи буду в житті я щасливий?

Чи скоро поляже на мене земля,

Щоб ворог радів обридливий?

Скажи мені правду, не бійся мене, –

За се тобі буде лобзання смачне!»

«Циганці не страшно твого олівця,

Твого ж поцілунку не треба,

Не треба й для наших думок видавця,

Нема в нас цензури, крім неба.

Хоч доля людськая сховалась у млі,

Та бачу твою на бридкому чолі.

Так слухай гаразд і, гляди, не забудь!

Щодня тепер маєш ти свято:

І «Слово» й «Киянин» до тебе несуть

Хаптурів усяких багато;

Забрав ти життя у небоги «Зари»,

Завидують інші тобі цензорі.

Боїться тебе газетярів сім’я

Й письменники всі українські,

Бо звісна поганая вдача твоя –

Поводиться з їми по-свинськи.

Нема тобі кари за вчинок бридкий:

Є в тебе незримий хранитель міцний.

І твій олівець з магазину Пето

Не зна собі впину в сваволі:

Черка він усе; не напише ніхто

Ні одного слова по волі.

Черкав би ти й твори жандарма, ченця…

Та приймеш ти смерть од твого олівця».

Василь осміхнувся, одначе поблід,

Затрясся в якійсь лихоманці,

Шурхнув до цензури, забувши, що слід

Копу доручити циганці.

Прибігши до хати, кликнув писарів,

Узяв олівця і з жалем говорив:

«Прощай же, мій друже! ти був той струмент,

Що ним я багато нашкодив:

Тобою вкраїнське письменство умент

Я нищив, на казна-що зводив.

Тепер не тобі вже ті твори черкать

І любим черканням мій дух звеселять.

Візьміть, писарі, олівця ви сього

І зараз його поламайте;

У яму помийну закиньте його

Та іншого зараз подайте!»

Тоді писарі з олівцем одійшли

І зараз нового йому принесли.

Гуляє Василь з товариством своїм,

Черкають нелюбії твори,

Але з усіма не упоратись їм:

Вони напливають, як море.

І віщий Василь ту пору пригадав,

Як він одразу все письменство черкав.

«А де мій товариш? – Василь прорече,

Куди олівець мій подівся?

О, як я черкав ним колись гаряче!..

Тепер би мені знадобився!»

І відповідь чує: «Звелів єси нам,

І в ямі тепер він гниє із сміттям».

Тоді Василя обхопила журба

І трясця від жалю напала.

«Циганко! побила б тебе коцюба,

Як ти мене дурно лякала!

Служив би ще й досі мені олівець…

Піду ж хоч побачу його попілець».

І віщий Василь на задвірок біжить,

За ним секретар його милий.

І бачать: у ямі в помиях лежить

Бідаха олівчик потлілий,

Свиня над ним рохка, ворушить черва,

І кухар помиї на нього злива.

Василь по коліна до ями вступив

І мовив: «Спи, вірний мій брате!

Старий твій хазяїн тебе пережив,

І в час, як я буду вмирати.

То другому вже не тебе передам:

Він інший десь найде на страх ворогам.

Та ось моя смерть! Ну, від цього б навряд

Я скорої смерті діждався!»

Тим часом з недогнилків цензорський яд

Гарячим стовпом піднімався;

Мов пара отрутна, штрикнув його в ніс,

І скрикнув Василь, і вхопив його біс.

В світлиці цензурній коновки бряжчать

На тризні сумній Василевій;

Пан Ромер з Самійлом край столу сидять

І цідять із пляшки дешеве.

Вони поминають завзятця свого

І як українці жахались його.

1888 р.


Примітки

Вперше надруковано у виданні: Червона квітка. – Львів, 1905. – С. 21 – 24. Підпис: В. Сивенький.

Входив у збірку «Україні», де супроводжувався такою авторською приміткою:

«Віщий Василь – колишній київський цензор Василь Рафальський, лютий українофоб; Самійло – його секретар Самойленко; Ромер – цензор, що заступив Рафальського. «Слово» («Киевское слова»), «Киянин» («Киевлянин»), «Заря» – це все тодішні київські газети».

Подається за виданням 1906 р.

Вірш становить собою парафразу-травестію «Песни о вещем Олеге» О. Пушкіна. Написано його як сатиричний відгук на смерть цензора В. Рафальського в грудні 1887 р.

Рафальський Василь Лукич (1840 – 1887) крупний чиновник дійсний статський радник), тривалий час інспектор Київського інституту благородних дівиць, з квітня 1882 р. і до смерті займав також посаду київського окремого цензора.

Подається за виданням: Самійленко В. Твори. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 112 – 115.