Te Deum

Володимир Самійленко

У Мадриді дзвонять дзвони,

Всіх скликають до собору,

А в соборі тиск попівства,

Дим кадильний в’ється вгору.

Від престолів до притворів

Заповняють храм побожні, –

І старі й малі зійшлися,

Люде прості і вельможні.

Та й не диво, бо прибути

Тільки той не був би радий,

Хто бажає впасти в руки

До святої Германдади.

Загули величні співи,

Прогули та й змовкли знову,

І одразу на амвоні

Кардинал стає на мову.

І казання зачинає:

«Християни! Божі люди!

Не для простої молитви

Тут зійшлися ми зівсюди;

А щоб стати перед богом

Із подячними сльозами

За незмірну тую ласку,

Що з’явив він перед нами.

Він ознаку дав нам з неба,

Він з’явився перед людом

І сьогодні вранці-рано

Звеселив народ свій чудом.

Наш великий інквізитор –

Віри стовп і оборона,

Перед ним не може скритись

Навіть думка беззаконна,

Наш великий інквізитор

У замисленні тяжкому

По нічній роботі рано

Йшов над кручею додому.

Стежка там лежить над яром,

Яр же той глибокий, діти,

Там на дні лежать каміння,

А між ними пес забитий.

І нараз, від біса пхнутий,

Полетів наш батько в кручу

І вже був зовсім готовий

Смерть прийняти неминучу.

Але тут і сталось чудо,

Тут і дав господь ознаку:

Впав наш батько не на камінь,

А на здохлу ту собаку!

І не вбився… Значить, бог наш

Догляда за нашим краєм.

От за віщо з щирим серцем

Цей Те Deum ми співаєм.

І тому…» Але в цій хвилі

Кардинал замовк зненацька.

Бачать: поруч з кардиналом

Постать ще якась юнацька.

А юнак почав казати:

«Не дури людей брехнею!

Бачить бог, чого ми просим,

Не устами, а душею!

Бачить наші муки люті.

Бачить, як ми ниєм з туги,

Скільки лиха ми зазнали,

Скільки маєм ми наруги.

І справдить молитву нашу.

Слів тепер у нас немає,

Але бог у кожнім серці

Ось які слова читає:

«Дай нам, боже, щоб за ката

Ми вже більше не молились.

Щоб і тілом і душею

Всі ми вільними зробились.

А найперше дай, щоб згинув

Інквізитор наш великий

Та щоб більше не було їх

Нині, прісно і вовіки!»

І «амінь» – шибнуло зразу

З грудей цілої громади,

Та юнака вже вхопили

Вірні слуги Германдади

І скарали: покотилась

Голова його відтята, –

Але вже тепер ми знаєм.

Як моливсь Мадрид за ката.

16 марта 1901

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Літературно-науковий вісник». – 1902. – Т. XX. – Кн. 11. – С. 93 – 94.

Коли рукопис вірша знаходився у редакції журналу, В. Самійленко в листі від 24 березня 1901 р. (див.: Твори: В 2 т. – Т. 2. – С. 464 – 465) просив І. Франка внести окремі зміни в текст, які, однак, з невідомих причин внесені не були (те ж – у виданні 1906 р.).

Редакцію вірша з урахуванням авторської волі наведено вперше у виданні 1958 р.

Подається за цим виданням.

В. Самійленко згадував історію створення вірша:

«Те deum» я написав року 1901-го ось під яким вражінням. В Катеринодарі було одержано з Петрограда телеграму про замах на життя «великого інквізитора», себто обер-прокурора святійшого синоду – К. Победоносцева. Всіх нас, службовців, зараз же примусово запросили до собору на молебен, а на молебні хтось з духовенства казав навіть промову. Під вражінням усього цього я й написав цей вірш» (Тулуб О. Матеріали до життєпису Володимира Самійленка. – С. 310).

Катеринодар – колишня (до 1920 р.) назва міста Краснодар.

Победоносцев Костянтин Петрович (1827 – 1907) – російський державний і церковний діяч, у 1880 – 1905 рр. – обер-прокурор Синоду. Мав значний вплив на імператорів Олександра III та Миколу II. Був прибічником необмеженої, опертої на церкву, самодержавної влади, виступав натхненником кріпосницької реакції на прогресивні державні реформи, насаджував церковне мракобісся, намагаючись стримати розвиток науки й освіти. Подав у відставку після обнародування Маніфесту 17 жовтня 1905 р.

Свята Германдада – у середньовічній Іспанії спілка міських громад, яка допомагала у зміцненні королівської та церковної влади. В. Самійленко в листі до І. Франка дає таке роз’яснення: «…Говориться про братство св. Хермандади (hermandad), як би про саму інквізицію, а проте це була жандармерія, заснована з спеціальною метою – переслідувати розбійників, злодіїв і всяких шахраїв. Кажуть, що вона з часом стала органом інквізиції, але це річ не певна» (Твори: В 2 т. – Т. 2. – С. 464). Можливо, говорячи про репресивний інквізиційний орган, автор мав на увазі Супрему, верховний трибунал інквізиції.

Подається за виданням: Самійленко В. Твори. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 141 – 143.