Гомерова Іліада

Переклад Володимира Самійленка

Пісня перша

Богине! про гнів заспівай Ахіллеса Пеліда

Згубний, що дуже багато ахейцям лиха накоїв;

Душ багато славетних героїв у пекло спровадив,

Тіло ж їх кинув у здобич собакам та хижому птаству,

Так-то над ними збувалась святая Зевесова воля.

Сталось те все з того часу, як розійшлись, посварившись,

Цар Агамемнон Атрід і прудкий Ахіллес богорівний.

Хто ж із богів невмирущих призвів їх до лютої сварки?!

Син Латони й Зевеса, проти царя прогнівившись,

Люте повітря на військо наслав, і гинули люди.

Так він зробив їм за те, що син Атреїв зневажив

Хріза-жерця, що прийшов до швидких кораблів ахеянських,

Щоб одкупити дочку, і викуп приніс незчисленний,

І, вінок задля шани Стрільця Аполлона піднявши

На золотій патериці, усіх привітав він ахейців,

А найперше Атрідів обох, царів над народом:

«Гарно обуті ахейці! Сини ж Атреєві в перших!

Хай вам поможуть боги, що мають оселю в Олімпі,

Город Пріамів розбить і щасливо додому вернутись.

Ви ж дочку мені любу віддайте і плату прийміте,

Як Срібнолукого ви боїтеся Стрільця Аполлона».

Всі ахейці тоді, як один, закричали, що треба

Вважить старому й дари одкупнії прийняти.

Тільки Атрід Агамемнон того у душі не вподобав,

Гордо жерця відіслав, ще й словом недобрим зобідив.

«Діду! – рече. – Утікай, щоб тебе край човнів я не бачив!

І ні тепер не барись, ні удруге сюди не вертайся:

Бо не поможе тобі патериця й вінок Аполлонів:

Я дочку не віддам! І знай: її старість постигне

В нашому домі в Аргосі, далеко від рідного краю.

Там за верстатом хай робить; а спатиме в ліжку зо мною.

Геть! і не сердь мене, якщо ти хочеш цілим вернутись».

Так він сказав, і старий, ізлякавшися, слова послухав.

Мовчки пішов він уздовж побережжя бурхливого моря;

А одійшовши геть, почав він молитися щиро

До Аполлона могучого, що породила Латона.

«Слухай мене, Срібнолукий, що Хрізу побожну і Кіллу

Забороняєш від лиха, царюючи над Тенедосом!

Якщо коли у твій храм я що-небудь гоже приносив

Чи коли-небудь палив тобі в шану ситії стегна

Кіз чи волів круторогих, то сповни мою ти жадобу:

За мої сльози скарай ти данайців своїми стрілами».

Так він молившись казав, а Феб-Аполлон його слухав,

Із олімпійських висот ізійшов, розпалившися серцем,

Маючи лук за плечима й стрілки в сагайдаку закритім.

Брязкали голосно стріли у Феба-Стрільця за плечима,

Як він ступав. А ішов він до темної ночі подібний.

Від кораблів зупинившись далеко, стрілу він пускає.

Аж загуло навкруги, як він стрельнув із срібного лука.

Перш на скотину й собак їх моторних напав він; а потім

Коло ахеян самих заходився, пускаючи стріли,

І похоронні вогні мертвеців безупинно палили.

Так дев’ять днів по війську богові стріли літали,

А на десятий кликнув Ахіллес усе військо на раду.

Розум йому натхнула сама білорукая Гера,

Бо турбувалась ахейцями, бачивши, як вони мерли.

А як усі вони там ізібрались і вкупі стояли,

Став перед ними прудкий на бігу Ахіллес і промовив:

«Сину Атреїв! я мислю, що ми, проблукавши усюди,

Вернемось з тим і назад, як ще і втечем-то від смерті.

Бачите, як вигубляє ахейців війна і повітря.

Але давайте спитаймо жерця чи гадальця якого, –

Та й хоч того, що відгадує сни, бо і сон од Зевеса,

Котрий сказав би, за віщо розсердився так Срібнолукий?

Чи за обіщанку, може, яку, чи за гекатомбу?

Може, прийнявши дим з найкращих кіз і ягняток,

Він од лихої напасті помилує люд ахеянський?»

Так промовивши, сів він на місце, а встав перед ними

Калхас, Фесторів син, ворожій найпевніший по птахах,

Котрий знав те, що було, і що є, і що буде навпослі…

Що й кораблі ахеянські до Іліона провадив;

Мав-бо талан віщування, що дав йому Феб Срібнолукий.

Мислячи їм на добро, він почав говорити й промовив:

«Любий богам Ахіллесе! Велиш ти мені з’ясувати

Гнів Аполлона, державця того, що далеко влучає;

Ось я казатиму, ти ж послухай мене й побожися,

Що, доброхітний до мене, заступишся річчю й руками.

Бо прогнівити боюся я мужа, которий в ахейців

Грізно царює і котрому всі ахеянці слухняні.

Цар-бо тоді ще сильніший, як гнів поклада на підданця,

Тим, що хоч він на той день і зуміє свій гнів зупинити,

Але навпослі додержує зло, аж поки вдовольниться

В серці своєму. Так ти розміркуй, чи мене захистиш ти?»

Тут, одрікаючи, каже йому Ахіллес богорівний:

«Сміливий будь! І, як знаєш державцеву волю, скажи нам.

Я ж побожусь Аполлоном, Зевесові любим, котрому

Молишся ти, як данаям заміри богів одкриваєш.

Поки живий я й дивлюсь на цю землю, ніхто не посміє

Тут, біля наших човнів, і рукою торкнутись до тебе

Із ахеянців усіх, хоча б ти назвав і Атріда,

Котрий пишається тим, що він ніби з ахейців найлуччий».

Зваживсь тоді, та й каже данаям віщун безпорочний:

«Ні за обіщанку бог не розсердивсь, ні за гекатомбу, –

А за жерця, котрому безчестя зробив Агамемнон;

Бо не віддав він дочки і не взяв подарунків од його.

Феб Срібнолукий за се і послав нам біду превелику,

І не раніш він тепера її одведе від данайців,

Як ви до батька вернете дівчину з поглядом ясним,

Даром, без викупу, і як постачите жертву святую

В Хрізу… Тільки тоді ми на милость прихилимо бога».

Так проказавши, на місце він сів, а піднявсь проміж ними

Цар Агамемнон Атрід, невгамовний державець ахейський.

Стало досадно йому, і гнівом палким його серце

Сповнилось, очі ж огненним полум’ям в його блиснули.

Перш від усього Калхасові мовив він, дивлячись люто:

«Ти, що віщуєш біду! Ще ніколи мені не сказав ти

Доброго. Любо тобі завсегда все лихе віщувати;

Доброго слова ніколи ще ти не справдив і не мовив.

Ось і тепер між данаями ти пророкуючи кажеш,

Нібито бог Аполлон їх за те нещастям карає,

Що за Хрізову дівку я вельми коштовних дарунків

Взяти тоді не схотів і що дуже я хочу, щоб нею

Певно владати; бо дужче люблю її од Клітемнестри,

Жінки законної. Що ж? Хіба ся від тії поганіша?

Хоч і на вид, і на постать, на розум, та й на роботу!..

Ні! Але я вам оддам її зараз, якщо так треба.

Хочу я краще, щоб цілим народ зоставався, ніж гинув.

Ви ж мені зараз дарунок готуйте, щоб я із аргівців

Без награждення один не зостався; бо так не годиться.

Бачите всі ви, що дар мій у друге місце одходить».

Так одрікає йому на ті річі Пелід богорівний:

«Гей, ти, Атріде! один ти такий необачний в ахейців.

Відки ж ахейці дадуть тобі подарунок почесний?

Ми не знаєм, щоб в схові громадське добро де лежало.

Що добули з городів поруйнованих, те й поділили,

І не звичайно, щоб люди назад віддавали здобуте.

Ти ж задля бога дівчину пусти, а ми тобі потім

Втроє за те віддамо, а може, ще й більше, як бог нам

Дасть зруйнувати сей город, твердо муровану Трою».

Так, одрікаючи, каже йому Агамемнон могучий:

«Слухай, Пеліде! Хоч ти і завзятий, одначе не думай

Зразу мене одурить. Не одуриш; та тож і не вмовиш.

Хочеш ти сам тільки мати почесний дарунок; а я щоб

Так, без нічого сидів, – що велиш оцю дівку віддати.

Ні!.. Як ахейці дадуть мені інший дарунок по серцю,

Добрий дарунок, щоб був він із сим ціни однієї,

Добре!.. А як не дадуть, то і сам я піду та й добуду

Дар почесніший, хоч твій, хоч Аяксів, або й Одіссеїв

Взявши. А вже як до кого прийду за ним, хай не гнівиться.

Але нехай лиш обмислимо вдруге об цьому, навпослі.

Зараз же в море святе корабель чорнобокий спустімо

І оберім скільки треба гребців; гекатомбу поставмо

На корабель і туди одвезім Хрізеїду вродливу.

В йому хай сяде старшим із порадників мудрих хто-небудь:

Ідоменей, Одіссей великий, або Теламонід;

Або ти сам, Ахіллесе! з вояків усіх найстрашніший.

Треба нам знов ублагать Аполлона, приносячи жертви».

Люто на його поглянувши, так Ахіллес одрікає:

«Лихо!.. О ти! В безсором’я убраний, неситий хабарник!

Хто ж самохіть із ахеян послухає ради твоєї,

Щоб або йти на війну, або міцно з народами битись?

Я не для-ради троян войовитих прийшов у цю землю

Битися з ними. Троянці ні в чому мені не повинні:

Коней моїх і волів ще ніколи вони не займали,

Нив моїх теж не пустошили в Фтії багатій і людній;

Правда, що гір височенних лежить проміж нами багато,

Тож і море бурхливе геть-геть… навкруги простяглося…

Ні!.. Задля тебе, стидкий! ми прийшли сюди вслід за тобою

З тим, щоб, побивши троян, з Менелая ізняти наругу,

Також і з тебе, собачий твій погляд! Ти ж і байдуже,

Ще й нахваляєшся, що пограбуєш моє награждення,

Котрого ради трудивсь я, воюючись за ахеянців.

Я ніколи не маю такого, як ти, награждення,

Як ахеянці беруть який часом город троянський,

Хоч завсегда у війні щонайважчу і гіршую працю

Руки мої відбувають. Коли ж переділ наступає,

Більше тобі награждення, а я зостаюсь при маленькім,

З ним і вертаюся до кораблів, утомившися боєм.

Зараз у Фтію іду я! бо бачу, що краще завчасу

На кораблях крутобоких вернутися цілим додому.

Ганьбу ж приймавши, не хочу запаси й добро тобі дбати».

Швидко йому одрікає державець людей Агамемнон:

«Що ж? і тікай, як ти любиш тікати. Тебе не прошу я

Ради мене зоставатись. Найдуться в мене і інші,

Що пошанують мене. А ніхто, як Зевес-промисловець!

Ти ж із дітей державця Зевеса найгидший для мене.

Любе тобі завсегда розладдя, сварка та бійка.

Ти хоч і дуже завзятий, та бог тобі дав те завзяття.

Їдь же додому мерщій на човнах із твоїм товариством

Там мірмідонцями прав, а мені вже про тебе байдуже,

Гнів твій мене не злякав, а тобі нахваляюсь я ось чим:

В мене бере Аполлон Хрізеїду, хорошу та милу,

Бо одішлю я її кораблем із моїм товариством,

То вибачай! Я возьму Брізеїду, твоє награждення,

Сам у намет твій прийшовши, щоб добре бачив, наскільки

Вищий я тебе могучістю, та щоб і другий боявся

Рівним до мене робити себе і змагаться зо мною».

Так він сказав, а Пелідові гірко зробилось, і серце

В грудях мохнатих його проміж двох розбивалося думок:

Або із піхви нагострений вийнявши меч, ним одразу

Вбити Атріда; а других, як кинуться, геть розігнати;

Або втишити свій гнів і душу свою вгамувати.

Саме як розумом він міркував про такую одвагу,

З піхви страшний витягаючи меч, – де взялася Афіна.

З неба послала її білорукая Гера-богиня,

Бо обох їх любила й однаково ними журилась.

Ставши позаду Пеліда, вхопила його за волосся.

Між усіма ж тільки він її бачив, а з других ні один.

Перелякався Пелід, бо, назад повернувшись, пізнав він

Зразу Афіну Палладу; страшним її погляд здавався.

Став говорити він з нею і мовив крилатії річі:

«Нащо, егідодержавцева дочко, сюди ізійшла ти?

Щоб подивитися, як гордість свою розпуска Агамемнон?

Ось же що я скажу, та і мислю, що скоро те й буде:

Занапастить він себе отакою своєю пихою».

Так одрікає йому ясноока богиня Афіна:

«З неба зійшла я, щоб гнів твій притишити, якщо ти будеш

Слухатись. Гера-богиня для того мене і послала,

Бо обох вас однаково любить і журиться вами.

Ти ж розраду покинь! Словами вже лай, як зумієш;

Тільки рукам не давай своїм волі і меч позостав ти.

Я ж тобі ось що скажу, і справдиться воно безпремінно:

Буде тобі колись втроє стільки дарунків коштовних

Ради його гордування. Годі ж! Будь нам покірним».

Їй одрікаючи, каже син богорівний Пелеїв:

«Справді, богине!.. Треба послухатись божого слова, –

Так воно краще, хоч я і дуже тепер розпалився:

Хто поважає богів, то того і вони поважають».

Кажучи так, він обперся рукою на держално срібне,

Меч же здоровий у піхву встромив, покорившись одразу

Слову Афіни, котора полинула знов до Олімпа

В ясну оселю Зевеса-державця і других безсмертних.

Син же Пелеїв уп’ять Атрідові став дорікати

Словом вразливим і овсі гніву спиняти не думав:

«Гей, п’янюго з очима собаки, з оленячим серцем!

Ти ні на бій із народом піти не зважався ніколи,

Ні засісти в засаді з щонайлуччим військом ахейським

Серцем твоїм не насміливсь, бо се тобі смертю здається.

Де ж пак?! Легше далеко в широкому стані ахейськім

Грабити здобич у тих, хто опасливе слово промовить.

Царю, глитаю людей! Гаразд, що ти казна-ким правиш;

А довелось би тобі вже оце зневажати востатнє.

Я ж тобі ось що скажу і ось тобі чим поклянуся:

Ся патериця, що вже ні гілля, ні зеленого листу

Вдруге не пустить, раз на горах покинувши пень свій,

І не цвістиме вже вдруге, бо скрізь на ній мідь обголила

Листя і кору, тепер же судді ахейського роду,

Що бережуть постанови Зевеса, в руках її мають, –

Ся патериця нехай великою буде клятьбою:

Прийде година, коли всі ахейці до одного будуть

Дуже бажати Пеліда, а ти, хоч і будеш журитись,

Помочі їм не даси, як багато їх мертвими ляже

Від душогубного Гектора. Ти ж собі рватимеш серце,

Лютий, що так найлуччого ти із ахейців зобідив».

Мовивши так, додолу кинув Пелід патерицю,

Всю золотими гвіздками цвяховану, й сів. Проти його

Ще лютував Агамемнон Атрід, і встав тоді Нестор,

Гарної мови людина, розумний порадник пілосців.

Мова, солодша од меду, із уст його певних лилася.

Два вже коліна людей за життя його довгого зникло

Тих, що раніш у святому Пілосі жили ще при йому,

Всі ті померли; а се вже над третім коліном він правив.

Мислячи їм на добро, він почав їм радить і каже:

«Горе нам! Туга велика Ахейськую землю спіткала.

О! Як зрадіє Пріам і зрадіють Пріамові діти;

Як і троянці усі звеселяться душею без краю,

Скоро почують, що ви за усе заводите сварку, –

Ви, що й на раді, й на бої щодня між ахейцями перші,

Слухайте краще мене, – ви обоє молодші від мене;

Я ж обертавсь між людьми ще й значнішими вас, і ніколи

Ще не лучалось того, щоб мною вони гордували.

Більше не бачив я других таких, та уже й не побачу,

Як Періфой, або Дріас, привідця народів підданих,

Або Кенез, та Екеад, або й Поліфем богорівний;

Тож і Тезей, син Егеїв, подібний богам невмирущим.

Стали вони з усіх богорівних людей найсильніші.

Дуже завзяті були і, з ким трапилось, битися вміли;

З звіром зщеплялись нагірним страшним і його побивали.

Отже, і з ними я мав обертання, прийшовши з Пілосу,

Краю далекого дуже, бо кликать самі вони стали.

Бився тоді я укупі з ними. З людей, що на світі

Маєш тепер, ні один битись не зважився б з ними.

Отже, й вони шанували мене і пораду приймали;

Треба і вам покоритися, так розумніш воно буде.

Ти не бери в його дівчини, вельми могучий Атріде;

Ти ж перестань, Ахіллесе, з царем уразливо спречатись

Ради того, що цар-державець, од бога Кроніда

Славою вкритий, більше від тебе здобув награждення.

Ти хоч міцний собі тож, і богиня тебе породила,

Все ж Атрід наймогутніший цар і над більшим народом царює.

Ти ж, Атріде! впини своє гнівання; сам я об тому

Щиро просю тебе: лютість свою одведи від Ахілла,

Котрий для всіх нас у згубній війні оборона велика».

Тут Агамемнон Атрід на слова його так одрікає:

«Правда, старий! Усе ти сказав хороше і розумно.

Ось тільки що: чоловік сей усіх переважити хоче;

Хоче всіма верховодити, над усіма панувати,

Всім нам загадувать. Тільки ніхто його слухать не стане.

Що ж? Хоч боги і зробили його до оружжя дотепним,

Та хіба ж вони й лаятись ради того дозволяють?»

Слово його перехоплює син богорівний Пелеїв:

«Ге! Далебі був би я полохливим і овсі нікчемним,

Як у всьому, що ти скажеш, я став би тобі піддаватись.

Іншим піди загадай; а мною шкода замишляти,

Бо піддаватись тобі… я і овсі не маю ще думки.

Інше тобі я скажу, а ти положи те на серці:

Битись за дівчину я ні з тобою, ні з другим не буду.

Ваш вона дар, ахеянці! Ви властні й назад одібрати,

З іншого ж, що в мене є при моїм кораблі крутобокім,

То вже навряд чи хто возьме що-небудь без волі моєї.

Може, хто хоче?.. Ану, запитайсь! то побачать і другі,

Як потече за те кров по довгому спису моєму».

Так словами вразливо спречаючись, встали державці

І розпустили раду перед кораблями ахейців.

Цар Ахіллес одійшов до своїх кораблів крутобоких

З сином Менетовим, тож і з іншим своїм товариством;

Цар же Атрід спустив корабель чорнобокий на море,

Вибравши двадцять гребців, і жертву поставив для Феба,

Та й Хрізеїду одвів туди, дівчину дуже вродливу.

Сів за отамана там Теламонід, ахеєць премудрий:

Хутко вони попливли по безкрайому синьому морю,

Цар же Атрід товариству звелів очищення вчинити.

Стали вони очищатись і кидали нечисть у море;

Потім, обравши кіз і телят Аполлонові в жертву,

Стали огнем їх палити на березі моря святого.

Жертви горіли, і дух підіймався із димом до неба.

Так ахеянці у стані робили; а цар Агамемнон

Гніву свого не забув, яким нахвалявсь на Пеліда;

Зараз покликав Талфібія і Еврібата, що в його

Вірнії слуги були, і таке приказания оддав їм:

«Вірнії слуги! підіть у шатер Ахіллесів Пелідів

І Брізеїду вродливу за руки сюди приведіте.

Може, він здума не дати, – то сам прийду я по неї,

Більше набравши людей. Тоді йому гірш доведеться».

Так промовивши грізно, послав їх Атрід Агамемнон.

Нехітно слуги пішли побережжям бурхливого моря

І підійшли до шатрів і легких кораблів мірмідонських.

Там Ахіллеса побачили, перед наметом сидів він.

Вглядівши їх, не дуже зрадів Ахіллес богорівний.

З острахом перед царем, ні сказати не сміючи діла,

Ні запитати його, вони мовчки обидва спинились;

Він же те зараз почув своїм серцем і так їм промовив:

«Будьте здорові, посланці, звістовники бога і смертних!

Ближче сюди підступіть. Не ви, а Атрід тому винен.

Знаю, за чим він прислав вас, – любую взять Брізеїду.

Друже єдиний, Патрокле! піди, приведи Брізеїду,

Дай їм, нехай одведуть. Самі ж вони свідками будуть

Перед богами щасливими й людьми, підлеглими смерті,

І перед лютим Атрідом-царем тоді, як настане

Вдруге до мене потреба, щоб я від ганебної смерті

Визволив других. Він, мабуть, глузду позбувшись, лютує,

Бо не уміє як слід зрахувать, що було і що буде,

Щоб ахеянці змогли воюваться щасливо для себе».

Так проказав, і Патрокл послухався волі державця,

Вивів мерщій із шатра уродливую ту Брізеїду.

Дав посланцям, а вони назад до ахейського стану

Хутко її повели. Неохоче пішла вона з ними.

Сам же Пелід, ізронивши сльозу, відійшов геть од стану

І коло берега сів; та, дивлячись в море глибоке,

Став він матір-богиню благати, здіймаючи руки:

«Мамо! Коли ти вродила мене для недовгого віку,

То чи не мусив би дати мені Зевес громовладний

Шану за те від людей? Так не дав же її анітрохи.

Цар гордовитий Атрід Агамемнон мене зневажає:

Взяв він моє награждення, заграбив, та ним і владіє».

Так жалкувався він плачучи, й мати сина почула,

Сидячи в самій безодні морській у господі в Нерея.

Зринула з синього моря мерщій, мов легенька хмарина,

І коло сина, сльозами облитого, сівши тихенько,

Любо його обняла і, голублячи, так говорила:

«Синку! Чого ти ридаєш? Яка твоє серце спіткала

Люта журба? Не ховайся, скажи, щоб ми знали обоє».

Важко зітхнувши, їй каже смутний Ахіллес богорівний:

«Знаєш ти. Нащо ж тобі, об усьому свідомій, казати?

Ми на Фіви ходили, город святий Гетеонів,

І зруйнували його; усе, що було там, забрали.

Все проміж себе як слід поділили ахейці без сварки,

І Агамемнон узяв Хрізеїду, із себе прегарну;

Потім же батько тії Хрізеїди, жрець Аполлонів,

До кораблів міднозбройних ахейських із Хрізи приходив,

Щоб одкупити дочку, і викуп великий приносив,

Та, вінок держучи задля шани Стрільця Аполлона

На патериці, приязно дуже благав ахеянців

І найпаче Атрідів обох, царів над народом.

Всі аргів’янці тоді, як один, закричали, що треба

Вважить жерцеві й дари одкупні дорогії прийняти.

Тільки Атрід Агамемнон того в душі не вподобав.

Гордо жерця відіслав, налякавши лихими словами.

Плачучи, Хріз повернувся назад і на щире прохання

Вважив йому Аполлон, прихильний своєму жерцеві.

Зараз наслав на ахеян повітря, й багато народу

Гинуло один по одному; богові ж стріли літали

По всьому широкому стану; тоді вже гадалець

Певную волю Стрільця Аполлона з’ясив аргів’янам.

Перш від усіх я раяв тоді змилостивити бога.

Агамемнон же гнівом скипів та, із місця схопившись,

Став нахвалятись на мене, і тії погрози збулися.

Саме тепер Хрізеїду на човні прудкім ахеянці

В Хрізу до батька везуть і дари Аполлонові щедрі.

В мене ж оце посланці від Атріда були й Брізеїду,

Що аргів’яни мені присудили, взяли із намета.

Мамо! маючи силу, за сина свого заступися.

Линь на Олімп і Зевеса благай, якщо ти догоджала

Серцю його чи там словом, чи, може, ділом угодним.

Чув я не раз ще малим, як жив ще у батька в господі,

Часто, було, ти розказуєш, як від державця Кроніда

Ти, з невмирущих сама, велику напасть одвернула

В час, як боги олімпійські його закайданить хотіли:

Гера-богиня, Посейдон і з ними Паллада Афіна.

Ти ж, на Олімпі з’явившись, його слобонила з кайданів,

До олімпійських чертогів сторукого в поміч кликнувши,

Котрого звуть Бріареєм боги, а Егеоном люди.

Велетень був він страшніший від батька по силі великій.

Сів він, величністю сяючий, поруч із Зевсом. Безсмертні

Всі полякались його і Зевеса в’язать не посміли.

Цеє тепер нагадай ти Кронідові й, ноги обнявши,

Щиро благай, щоб він став у війні помагати троянцям.

Хай прожене аргів’ян до човнів і до самого моря

І покарає на смерть, щоб царем своїм злим не втішались,

Щоб і Атрід, гордовитий державець, дізнався напевно.

Що то за гріх знеповажити славного в світі Пеліда».

Синові, плачучи, так одрікала богиня Фетіда:

«Горенько! Нащо тебе породила й зростила я, синку!

Хай тобі бог посила, щоб ти жив безнапасно й без горя

Коло ахейських човнів; твій вік і гіркий, і недовгий.

Між усіма тобі, сину, найгіршая доля судилась;

Певно, нещасна година була, як на світ ти родився.

Зараз на вкритий снігами Олімп до царя я полину;

Зевсові все розкажу, то, може, мене він послуха;

Ти ж зоставайся тепер край твоїх кораблів крутобоких.

Гнів на ахейців поклавши, від бою зовсім одсахнися.

Вчора Кроніон пішов і громада уся олімпійців

В край Окіяна далекого, до ефіопів на бенкет;

А на дванадцятий день прибуде додому державець;

Зараз тоді я піду у мідяний будинок Зевесів,

В ноги йому упаду, то, може, державця вблагаю».

Слово скінчивши, пішла і зоставила сина смутного

Плакати гірко по страченій дівчині, любій та гарній,

Що силоміць одібрав Агамемнон. Тим часом премудрий

Син Лаертів прибув з гекатомбою в Хрізу святую.

Скоро ввійшли з байдаком у глибокую сагу морськую,

Зараз згорнули вітрила й поклали на чорному човні.

Щоглу до місця зложили, схиливши її вірьовками;

Потім хутенько на веслах у пристань байдак увігнали.

Там вони кинули якір, прип’явши до берега човен.

Швидко ахейці зійшли на берег морського безмір’я,

Швидко для пана державця звели святу гекатомбу,

Швидко і дочка ступила на рідную батьківську землю;

Зараз її Лаодок перед жертовник звів, там старому

Батькові в руки віддав і таким привітав його словом:

«Хрізе! послав мене сильний державець Атрід Агамемнон,

Щоб я віддав тобі дівчину й Фебові сильному жертву

Тут за данайців приніс. Може, цим ублагаєм ми бога,

Котрий народ ахеянський напастями злими карає».

Так проказавши, віддав Хрізеїду, і радісно батько

Милу дитину обняв. Тим часом святу гекатомбу

Ставлять на жертовник. Всі тут приїжджії люди ахейські

Руки водою помили і сіль та ячмінь підіймають.

Голосно Хріз став молитись, угору здіймаючи руки:

«Слухай мене, Аполлоне, що Хрізу від лиха борониш,

Тож і Кіллу святу, і царюєш над всім Тенедосом.

Ти і попереду, як я молився, благання послухав

І, шанувавши мене, покарав єси добре ахейців.

Вчуй же мене і тепер та й сповни моє щире жадання:

Згубне повітря назад одверни від ахейських народів!»

Так він, молившись, казав, а смінфеєць жерця свого слухав.

Як же скінчили молитву й ячменем обсипали жертви,

Вгору задрали їм шиї; зарізали, оббілували,

Клуби одсікли мерщій і салом їх ситим приклали

Зверху в два шари, а потім поклали ще м’яса сирого.

Жрець тую жертву на дровах палив і вином ще червоним

Скроплював; хлопці ж круг його в руках п’ятизубці держали.

А як ті стегна спалили й усі скоштували утроби,

Все порубали останнє; тоді, на рожен настромивши,

Стали пекти обережно, а спікши, з огню поприймали.

Працю скінчивши, зробили обід ахеянці й доволі

Їли; ні в чім не було недостачі на бучнім обіді.

Як же бажання їжі і пиття вдовольнили потроху,

Хлопці, вина націдивши червоного повнії глеки,

Всіх почали частувати з кухлів, від права зайшовши.

Цілий там день ахеянці співали, благаючи бога,

Голосно й гарно ахейськії хлопці його величали,

Феб же Стрілець, почувши ті співи, вельми звеселився,

А як сонце зайшло вже і темрява землю повила,

Спати на березі всі полягли край човнів крутобоких.

Тільки ж на світ зайнялось і рум’яная Еос засяла,

Рушили всі ахейці назад до широкого стану;

Сам Аполлон Срібнолукий послав їм вітер погожий.

Щоглу поставили і паруси Нап’яли ахеянці.

Вітер середній парус надув, і круг чорного човна

Хвилі сердиті і темні під деменом заклекотали.

Швидко по хвилях байдак прямував, розганяючи воду.

Як же ахейці причалили к берегу саме край стану,

Зараз на берег стягли із води свій почернений човен,

Геть по піску протягли його та, підложивши під його

Добрі поліна, самі скоріш розійшлись по наметах,

Син же Пелеїв, швидкий на бігу Ахіллес зоставався

Край човнів мірмідонських, держачи зло на ахейців.

В раду, що людям приносить шанобу, він не виходив,

Та й до війни не мішавсь, хоч його щиреє серце

Дуже журилось і прагнуло дуже кровавої праці.

Скоро ж той жданий дванадцятий день засвітився на небі,

Знову назад до Олімпа боги поверталися разом;

Всіх же попереду Зевс. Не забула Фетіда благання

Любого сина і, зринувши рано із хвилі морської,

В ранішній мглі полинула в Олімп, на високеє небо.

Там усезрячого Зевса побачила осторонь других.

Він на шпилястім Олімпі сидів, на найвищій вершині.

Сіла й вона біля його й, лівою рукою обнявши

Ноги йому, а правою торкаючись до підборіддя.

Так почала говорити, благаючи Зевса-державця:

«Таточку Зевсе! Коли між богами тобі у пригоді

Стала я словом чи ділом, то сповни моє ти жадання;

Сина мого пошануй; йому вік тут не довгий судився,

А оттепера його Агамемнон-державець зневажив:

Взяв він його награждення, пограбив та ним і владіє.

Ти ж, промисливче Зевесе, за тую гіркую зневагу

Дай перемогу троянцям, аж поки ахейські народи

Сина мого пошанують і слави йому ще прибавлять».

Так благала вона, а Зевес не казав їй нічого.

Мовчки сидів він; Фетіда ж, як ноги йому обхопила,

Так і держала, припавши, і стала удруге благати:

«Певно мені обіщайся і дай мені певну ознаку,

Або відмов, тобі страху немає; щоб добре я знала.

Чи я у тебе з усіх найнікчемніша стала богиня».

Важко зітхнувши, їй каже збираючий хмари Кроніон:

«Діло погане! Ти хочеш мене призвести до розладдя

З Герою, котра розгніва мене уразливою річчю.

Он вона й так безперестану перед усіми богами

Спорить й кричить, що я руку тягну у війні за троянців.

Але ти йди собі геть, щоб тебе тут не вгледіла часом

Гера. Це мій уже клопіт, аж поки всего я не сповню.

Бач: я ознаку даю головою тобі в запевнення,

Котре від мене усім невмирущим буває найбільше;

В мене воно завсегда незворотне й повік необлудне,

Бо не справдитись не може, коли я повів головою».

Так він сказав і бровами ще к тому дав їй ознаку.

Тут волосся, мов стіг, надулось догори у державця

На голові всевидючій, і страшно Олімп затрусився.

Так порадились і розійшлися: Фетіда в безодню

Моря пірнула, знявшись з Олімпа, блискучого снігом,

Зевс до хоромів пішов, і безсмертні усі піднялися

Взустріч державцеві; навіть ніхто, аніхто не насміливсь

Сидячи йдучого ждати. Всі зустрічать його вийшли.

Там на престолі він сів. Та недаром дивилася й Гера;

Вгляділа все, як удвох із Зевесом чинила пораду

Бога морського дочка, срібнонога богиня Фетіда.

Зараз Зевесові стала вона дорікати вразливо:

«Хто це з богів із тобою тут радився, хитрий Зевесе?

Любо завсегда потайком від мене держати

Думи таємні; ніколи ще ти, необачний Зевесе,

З доброї волі мені не сказав, про віщо міркуєш».

Їй одрікає на це державець людей і безсмертних:

«Геро! заміри всі мої знати тобі не годиться.

Будуть вони задля тебе важкі, хоч ти мені й жінка.

З того ж, що відати гоже, ніхто ніколи нічого

Ранше від тебе не знатиме ні із людей, ні з безсмертних.

А як я сам без богів що-небудь замислити схочу,

Ти ні мене не розпитуй про те, ні сама не довідуйсь».

Слово Зевесове знов перехоплює Гера-богиня:

«Хитрий Кроніде! яке се ти слово мені промовляєш?

Я ж ні про що не докопуюсь і не розпитую в тебе;

Сам ти собі завсегда замишляєш по волі, що хочеш;

Я тільки дуже боюсь, щоб тебе не намовила часом

Діда морського дочка, срібнонога Пелідова мати.

Рано була вона тут і коліна твої обнімала.

Їй ти кивав головою, хотівши, як я помічаю,

Честь відомстити Пелідову й військо ахейське згубити».

Їй одрікаючи, каже збираючий хмари Кроніон:

«Все ти наглядиш, химерна, ні в чім не втаюсь я від тебе;

Тільки ж нічого не зможеш зробить, а скоріш відцураєш

Серце моє ти від себе, тоді тобі прийдеться гірко,

Вже коли так учинилось, то, певно, така моя воля;

Ти ж собі мовчки сиди та й річей моїх слухайсь;

Бо не поможуть тобі всі боги, скільки їх є на Олімпі,

Як я устану й на тебе здійму необорнії руки».

Так їй сказав. Волоокая Гера-богиня вжахнулась;

Сіла й замовкла, серце своє невгамовне скріпивши.

Сумно зітхали небесні боги у Зевесовім домі,

Тут їм почав говорити Гефест, митець олімпійський.

Матері любій своїй догоджаючи, Гері білявій:

«Гидкі такії діла і навіть зовсім нестерпимі…

Тільки подумати: ви з-за людей ворогуєте люто

І між богами заводите сварку: з бенкета бучного

Згине утіха, коли вже взяло перевагу злочинство.

Матері щиро я раджу, хоча і сама вона мудра,

Щоб учинила слухняність Зевесові, а то він знову

Як розгнівиться, то нам скаламутить веселий наш бенкет.

От тільки схоче гримлячий з Олімпа богодержавець,

Всіх поскидає з престолів богів, він сильніший між нами.

Мамо! озвися до його словами ласкавими й знову

Стане державець прихильним до нас, як бував і давніше».

Так він сказавши, устав і, кухоль двоястий піднявши,

Матері любій до рук подає і їй так промовляє:

«Рідная мамо! стерпи і знеси, як не тяжко те буде,

Щоб не прийшлося мені тебе, любую, бачить під гнівом

Зевсовим: бо хоч і жаль мені буде великий, та тільки

Помочі дать тобі я не зможу проти Зевса-державця.

Адже було вже давно, що, як я рятувати сунувся,

Він мене, взявши за ногу, з порога небесного кинув.

Цілий день я летів, і тоді вже, як сонце сідало,

Впав на Лемносі, і тільки-тільки що душу додержав.

Так мене впалого любо сінтійські мужі привітали».

Так він промовив, і Гера, білява богиня, всміхнулась;

З усміхом ясним од сина взяла вона кухоль у руки,

Він же, з правої руки починаючи, й другим безсмертним

Нектар солодкий розносити став, насипаючи з глека.

Регіт великий щасливі боги підняли проміж себе.

Дивлячись, як по будинку Гефест управляється з кухлем.

Так увесь день, поки сонце зайшло, боги олімпійські

Бенкетували, втішаючи душі на бучній гулянці

Голосом гарної, тихої ліри в руках Аполлона,

Тож і співами муз під бренчання тихої ліри;

А як пірнуло у море світло блискучого сонця,

Всі, одпочити бажаючи, разом пішли до господи,

Де на високім Олімпі їм кожному бучний будинок

Мудрий Гефест збудував по мистецьких своїх міркуваннях.

Зевс, олімпійський державець, пішов до своєї одрини,

Де й повсегда спочивав, як одвідував сон його тихий.

Там він сном започив і з ним білорукая Гера.

Примітки

Вперше надруковано у виданні: Складка. Альманах, року божого 1887-го. № 1. Спорудив Вл. Александров. – X., 1887. – С. 133 – 168. Підпис: В. Самойленко. Перед текстом перекладу у вигляді епіграфа наведено два початкові рядки «Іліади» грецькою мовою.

Наприкінці життя поет згадував, що «Іліаду» Гомера він розпочав перекладати з грецької мови у 8-му класі гімназії: тобто у 1883 – 1884 рр., і переклав гекзаметром З пісні. До нас дійшла одна пісня, надрукована В. Александровим у «Складці» разом з першими зразками творчості В. Самійленка. Доля перекладів інших пісень «Іліади» невідома.

В архівах (ІЛ, ф. 29, № 69) зберігся фрагмент початкового тексту перекладу – від 95-го рядка до кінця першої пісні. Текст цей, особливо на початку, має значні відмінності від першодруку. На автографі, писаному чорним чорнилом, правка, очевидно рукою В. Александрова, синім і червоним олівцем, проте остаточний вигляд перекладу в першодруку іноді відмінний від правленого тексту, а також включає ще інші виправлення, на автограф не нанесені. Очевидно, В. Александров роботу по редагуванню продовжив далі. Зіставлення автографа з першодруком дає підстави визначати їх як дві редакції перекладу.

Перекладач не в усьому був згоден з роботою редактора-видавця, зокрема вважав:

«В. Александров, друкуючи «Іліаду», проредагував її і почасти її зіпсував, виправивши мою мову на слобожанську говірку, ввів багато русизмів, навіть зіпсував метр. У мене, напр., було просто «богине», а він додав «гей», чого грецька мова не знає, у мене «щиреє серце», а він виправив на «щироє серце»; поучав мене, що треба акцентувати «можу», а я йому доводив, що треба «можу» і т. ін.» (Тулуб О. Матеріали до життєпису Володимира Самійленка. – С. 299, ЗОЇ, 302).

Разом з тим не можна не визнати, що в ряді випадків втручання редактора в текст перекладу надавало йому більшої виразності.

Переклад першої пісні «Іліади», здійснений В. Самійленком, ліг в основу перекладу відповідної частини поеми, зробленого пізніше Петром Ніщинським.

Переклад вміщувався у виданнях 1958 та 1963 рр.

Датування автографа: Сорочинці, 1884 року, іюля 30-го.

Подається за першодруком (з єдиним виправленням: зняттям оклику «гей» у першому рядку).

Пелід – син Пелея. Ця ж форма імені власного із закінченням «ід», що вказує на батька, вжита і в інших випадках, зокрема: Атрід – син Атрея, та ін.

Люте повітря на військо наслав… – Мовиться про заразу, мор.

Син Латони й Зевеса – бог Аполлон. Латона (Лето) – одна з богинь Олімпу, заступниця вагітних жінок і новонароджених. Мати Аполлона й Артеміди.

Срібнолукий – одне з імен бога Аполлона.

…Хрізу побожну і Кіллу – міста на узбережжі Малої Азії, поблизу Трої.

Тенедос – острів в Егейському морі, біля Трої.

Гекатомба – жертвоприношення, буквально означає: сто биків.

…данаям заміри богів одкриваєш. – Греки, що воюють з Троєю, в поемі найчастіше називаються ахеями (ахейцями) – за назвою найчисленнішого племені, рідше назагал – данаями (данайцями), аргівцями (аргів’янами), що також є назвою окремих племен.

Клітемнестра – дружина Агамемнона, сестра Єлени (Гелени).

Не звичайно – суперечить звичаям.

…з Менелая ізняти наругу… – Мовиться про повернення Менелаєві його дружини Єлени (Гелени), яку викрав троянець Паріс.

Зевес-промисловець – від слова «промисл», що означає дію, справу, підвладну відому в своїх результатах тільки богові.

Мірмідонці (буквально: мурахи), пілосці та ін. – давньогрецькі племена, на чолі яких стояли вожді, герої Троянської війни. Піхва – ножни, футляр (приміт. в першодруку).

…егідодержавцева дочко… – тобто дочка того, хто держить егіду – щит, який усіх захищає: дочка Зевеса.

Пріам – троянський цар, батько Гектора та ін.

Періфой, Дріас, Кенез, Екеад, Поліфем – тут Нестор називає героїв ще перед-троянських часів.

…і з ними я мав обертання… – тобто спілкувався з ними, перебував серед них. Кронід – Зевес, син Кроноса (Хроноса). Овсі – зовсім.

…син Менетів – Патрокл, бойовий товариш Ахілла.

Став він матір богиню благати. – Мова йде про Фетіду, морську німфу.

…у батька в господі. – Батьком Ахілла був Пелей, цар мірмідонців. На весіллі Пелея і Фетіди виникла сварка між богинями Олімпу, що стала причиною Троянської війни.

Смінфеєць – одне з імен Аполлона, походить від гр. слова, що означає «миша»: в Малій Азії Аполлона вважали охоронцем хлібних злаків від мишей.

Гефест – олімпійський бог, син Зевса й Гери, бог вогню й ковальства, у багатьох міфах йому приписується побудова палаців, виготовлення зброї, оздоблення речей.

…під деменом – під стерном.

Одрина – одр, ложе.

Подається за виданням: Самійленко В. Твори. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 247 – 262.