38

Марко Вовчок

Наша пані журилась і плакала за старою дуже.

– Вже тепереньки сама я в світі зосталась! Обдеруть мене тепереньки, як тую липку! Моє око всього не догледить; а на тебе, – каже панові, – яка мені надія? Ти мені не придбаєш, хіба рознесеш і те, що маємо. Ти й не думаєш, що хутко вже нам бог дитину дасть. Для дитини, коли не для мене, схаменись, мій друже! Хазяйнуй, доглядай усього, а найперва річ – не псуй мені людей.

– Що се ти, любко, бог з тобою! Оце знов усім турбуєшся! Та я все зроблю, що хочеш, усе!

Такеньки було вмовляє її.

Одного разу хотів він її розважити, та й каже:

– Годі тобі, голубко, клопотатись. Ось послухай лишень, що я тобі скажу: я вже кума пригласив.

– Кого ж ти просив? – перехопила його пані.

– Свого товариша. Такий славний чоловік, добрий.

– Боже мій! Я одразу догадалась!.. Запросив якесь убожество!.. Та я не хочу сього й чути! Не буде сього! Не буде!

А сама у плач ревний.

– Серденько, не плач! – благає пан, – серденько, занедужаєш!.. Не буде того кума; я його перепрошу, та й кінець. Скажи тільки мені, кого ти хочеш, того й завітаю.

– Полковника треба прохати, – от кого!

– Полковника, то й полковника. Завтра й поїду до його. Ну, ізбач мені, любонько, що я тебе засмутив!

– Ото-то й єсть, що ти мене зовсім не жалуєш: усе мене журиш!

– Голубко моя! – промовив пан стиха, – пожалуй і ти мене. Ти знай сердишся, кричиш, сваришся, а я сподівався…

Та як заридає! Пані до його:

– Чого се ти, чого?

За руки його хоче брати; а він затуливсь обома та ридає-ридає!.. Ледве вже його розговорила, і цілувала вже, і обнімала, насилу стишився.

– Та скажи ж мені, чого се ти заплакав? Ну, скажи! – просить його.

– І сам не знаю, моя любо, – одказує пан, ніби всміхаючись, – так чогось… Нездужаю трохи. Ти об сьому не думай, а насмійсь мені, що я, наче маленький, розплакався.

А сам зітхнув.

– Ти, може, думаєш, що я вже тебе не люблю? – говорить пані.

– Ні, любиш.

– Люблю та ще й як!.. А вкупці не можна раз у раз сидіти: треба господарювати, моє серце!

Та й поцілувала його.

Уранці поїхав пан і полковника завітав у куми.

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 150 – 151.