40

Марко Вовчок

Я зосталась при панії, як і була. Ще гірш надо мною коверзує вона, ще гірш варить з мене воду, та все примовляє:

– А що? Яково тобі у замужжі? Покращало?

Як не заговорить чоловік, як не пожалує, то часом так прийде, що приміг би – крізь землю пішов. А зійдуся з ним, – весело й любо; усе лихо забуду. Тільки чоловік мій куди далі, то все хмурніший ходить, аж мені серце болить.

– Чи ти вже мене не любиш, Прокопе?

Він пригорне мене та подивиться в вічі так-то любо, що чую, наче в мене крила виростають.

– А чого ж усе смутний, Прокопе?.. От ми вже тепереньки вкупці навіки.

– О, моє серденько! Тяжко було без тебе, а з тобою ще тяжче… Яково-то сподіватись щогодинки в бога – догани тобі та муки!.. А боронити – несила… Важко, Усте!

– Як-небудь ізо мною біду перебудемо, Прокопе. Як на мене, то все удвійзі легш.

– А може, й справді так, рибонько! Та й усміхнеться і пожалує мене.

Так-то вже я радію, як розговорю його, розважу!

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 153.