18

Марко Вовчок

Округи нас діялось, чулось, велося. Що радощів, а що журби зважали ми збоку; скільки поженилось на селі, заміж повиходило, народилося, вмерло; як радощі проминали і журба втихала, як одно по другому наставало усе нове у людей, – ми ж усе жили своєю старою тугою.

Батько усе ходив по дорогах і вертався сивіший та похмурніший; мати усе смутніла і слабішала. Од Катрі вісті були рідко, та й то неширокі. Оце було напросить мати священика, щоб туди написав та спитав про здоров’я й життя, то й одпише Катря на три листи одним листочком своїм: «Здорова, – напише, – живу, богу молюся за свої гріхи і за ваші».

Скільки-то сліз виливалося матусиних, слухаючи, а опісля згадуючи, скільки благалося благословення! У Марусиній хаті ще гірше повелося: що далі, Чайченко зовсім дому одбився свого. Шинкарка ним так заорудувала, що він у неї під тином шинковим днює й ночує, а щоб шинкар не мав на його призри (бо ревнивий шинкар був), то потроху почав Чайченко й пити. Бачили вже його й п’яного люди, а недурно те ж кажуть: що в тверезого на умі, те в п’яного на язиці, – він не встерігся, миркнув там якесь слово, чи друге до шинкарки, хтось цікавий підхопив та розславив по селу, – от і поговір став недобрий. Тоді всі до Марусі молодиці з питанням та з жалощами, усі старі баби з радами та з наукою; тільки Маруся на усі питання і жаління, і на ради усі: «Він мені добрий і любий; я його над усе в світі шаную». І жалібниці, і порадниці образилися, – покинули Марусю: нехай же терпить, коли така! Ніхто й одвідати не одвідає. Тільки й ходили до неї, що мати да я; ми – частенько.

Одного разу підходжу городу стежкою до хати, – це було у свято, – аж дзвінкий регіт такий чути, що так і розкочується. Гості в неї якісь?

Доходжу, уступаю. За столом сидять Маруся і Чайченко і гості – молодиця і чоловік. Що то вже за молодиця була красовиця! Я її зараз пізнала, хоч ніколи не бачила. Була чорнява, в рум’янцях, білолиця, уста червоні сміються, очі радісні, убрана світло: змалювати б таку та дивитись, не впускаючи з очей, та самому всміхатись на ту красу сміливу та веселу. Тільки оті брови її високі і зрощені в’юнкою чорною гадючкою на чолі білому чорніли, – щось недобре віщували. Поруч з молодицею, од вікна у затінку, сидів чоловік плечистий, приземкуватий, з чорним щетинястим усом; чорне волосся посивіло в його космами; од лівого виска він чорнявий як грак; а з виду дивився він спідлоба, або збоку, наче кого підгледжував злими очима своїми.

Маруся, почастувавши усіх, одійшла; я в неї і питаю:

– Хто се в вас, Марусе?

– Шинкар із жінкою.

– Чи давно се ходять вони до вас?

– Се уперше прийшли сьогодні.

– Як се здумали вони?

– Та шинкар схотів неодмінне до нас.

– Чого то?

– Каже, мене забачити.

– А ти ж до їх підеш?

– Та ще не знаю, Яків ще не казав нічого; як Яків мені скаже.

Спокійна собі, люба – от наче вона без жодної думки важкої по квітчастому полю проходжає вечором тихим та теплим.

Чайченко сидів із гістьми дуже смутний, зітхав часто; шинкар поглядав на його – неласкавий був погляд той: неначе яка іскра спахувала з чорного його ока. Шинкарка усе всміхалася.

– Нащо п’єш багато, не пий! – озвалась вона до шинкаря (а він чарку за чаркою випивав).

– Чому не пити мені? Уп’юся – мене люба жінка доведе до господи.

– А як не схочу? – задзвеніла вона жартуючи.

– Не схочеш? – каже, а сам її міряє поглядом – яка. – Або ж хто тебе запитає, чи хочеш?

Чайченко, слухаючи се, важко зітхнув й на шинкарку смутненько дивився, а шинкар на його пильно. Маруся вже заговорює, питає, частує – не звів очей шинкар з Чайченка, – аж той сам схаменувся, сам його погляд на собі почув, – тоді шинкар очі в землю врив.

– Хутко у вас празник, – говорить Маруся до шинкаря: – гостей же до вас, гостей!

– Дякувати, мене добрі люди не забувають! – одкаже шинкар: – не так за мою щирість, як за те, що жінка хороша, славлють, – то прихильному приятелеві мило подивитися на мою кралю!

Та й засміявся, а такеньки засміявся, що й шинкарка трохи стрепенулась.

– А ваш брат у других, чи здоровий він з молодою жінкою? – пита знов Маруся.

– Пом’яніть його Душу, шановна хазяєчко! Хіба ви ще не чули? То б я вам давно вже повістив! Жіночку його молоду взято й завезено кудись… а він втопився.

– Як? Боже мій! Боже мій! Бідна ж вона людина!

– Чого – бідна! Вона у розкошах тепер. Їй ще покращало у світі… Ну, як на мене, то б не так було: я б не втопився, ані повісився б сам один, а хіба вже вкупці з коханкою!

Схиливсь до своєї жінки, оком іскрить.

– Удвох, кажуть, і вмирати, охітніш! – додав.

Сумно стало. Мова не мовилася.

Стали гості прощатися і побрались додому.

Йдучи, шинкарка озирнулася на Якова і махнула якось йому рукою, тобто незнарочне. Шинкар вхопив її за руку:

– Годі махать, пора перестати! Ходім ізо мною!

– Оце, не даси добре і з хазяйкою попрощатися, – засміялась йому шинкарка: – чи ти мене загубити боїшся, як тую голочку?

– Коли загублю, то вишукаю, бувай на тому певна, голубко моя сива! – відказав їй.

І пішли додому. Вона, йдучи з ним, щось щебетала й сміялася, брала його за руку, обернулася ще до нас, крикнула: – Бувайте здорові! – Шинкар ішов, не оглядаючись.

У кілька день ми перечули через людей, що зчинилась сварка між шинкарем і Чайченком і що вигнав шинкар Чайченка з шинку. А зчинилася та сварка за те між ними, – казали, – що став шинкар свою жінку зневажати – вона все оджартовувалась, сміялася, а Чайченко не переміг свого серця, уступився – мабуть, вже у його бриніло. Як же зчепились вони – така буча збилася, що ледве розняли їх. І казав шинкар Чайченкові: «Не приходь, – каже, – у шинок більше!» А Чайченко кричить: «Чому?» «Не приходь у шинок!» – знов так само йому шинкар говорить. «Чому?» – «А то прийди», – промовив шинкар.

Люди вже їх розвели і за Чайченком двері зачинили.

Шинкарка, кажуть, дуже бліда була, дуже, хоч і не втеряла на той час ні хисту свого, ані всміху. Шинкар же веселий такий, розвеселився і жарти підняв… Повістки розпорошив, таке!.. А Чайченка з того грому ніде не бачив ніхто.

Я приходжу до Марусі: чи все гаразд, Марусе?

– Чоловік нездужа, – смутно вона мені одказала.

– Коли се він занедужав?

– Та вже три дні. І не їсть, і не п’є.

А вже по тій сварці три дні вийшло.

– Та де ж він?

– Лежить у кімнаті.

А він тоді кличе: «Марусе!» Вона схопилася – кинулась до його.

– Хто се до нас прийшов? – питає.

– Се Хима прийшла мене одвідати.

Нічого більше не казав і не питав. Маруся до мене вийшла.

Я тоді їй говорю:

– Марусе, чи знаєш ти, що позавчора було?

– Не знаю. Що було? Яків повернувся недужий. Вчора вранці прибігла шинкарка, задихана уся, до мене: нехай Яків не приходить, бороню йому, в нас біда! «Чуєш – не приходь, бороню тобі, – крикнула на Якова, – в нас біда. Мій буде казати, що у ярмарок їде, що до приятеля їде – не йми віри, не приходь». І побігла від нас. Я більш нічого не знаю. Мені сумно, і боюся, що йому буде недобре!

Змовкли ми та й сидимо собі мовчущі. Багато дечого мені й чулося, і згадувалось!

– Жаль, – кажу, – жаль, та не вернеться!

– Чого жаль? – спитала Маруся.

– Життя молодого, віку загубленого дарма – чи я ж вже тобі не казала, чого жалко?

– Мені не жаль нічого, – говорить.

Знов змовкли – сидимо… Вже вечір пізній. Дітки поснули, сплять спокійно сини маленькії, а на городі вітер шумить вербами, надворі чорно; блискавиця поблискує.

– Куди тепер підеш у негоду таку, – каже Маруся: – заночуй у мене.

А вже дощ гурчить, гурчить і грім, і блискавиця й вітер.

– Добре, зостануся, – заночую в тебе. – І зосталася.

Чайченко лежав неспокійно, в тривозі, на ліжку, – зітхав усе – Маруся прислухалася, а до його не ввіходила, не насміла біднесенька. Раз чи два звечора, – він покликав її, спитав, хто в хаті в неї, наче забував, що я прийшла, а що далі вночі, то все частіш, частіш її кликав, і все каже: «хтось прийшов до нас!» – «Нема нікого». «Хтось прийшов; я чув у двері стукало, хтось під дверима, – відчини!» Вона одчинить – нема. Трошки згодом, знов її шле: «під ворітьми хтось стоїть», то: «під вікном хтось добувається». Вона усе виходила дивитись, вкликала, дожидала – нікого не було цілу ніч тую чорну, вітряну.

Мені почулося, що Чайченко плакав. Маруся не спала, хоч до мене не озивалася словом…

На світанні, чуємо, стукають тихенько, там міцніш, – Маруся вибігла, я за нею. «Хутче, скоріш!» – гукав нам услід Чайченко…

Одчиняємо ворота, а під ворітьми шинкар. – Здорові були! – до Марусі: – А де ваш чоловік?

– Дома.

– Коли б ви до мене його викликнули, коли дома він.

– Він нездужає, лежить.

– Не можна й подивитись на його?

– Нездужає. Нащо се вам так конче його треба?

– Я йому із ярмарку доброго гостинця привіз. Нездужає, кажете? А я, може, його де стріну по дорозі! Щасливо!

Швидко пішов, швидко.

Маруся розказує чоловіку, – не дає своїм питанням промовляти їй. Велів їй ще та ще розказувати. Вона розказувала.

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 259 – 263.