9

Марко Вовчок

– Катре! – говорить мати, – нехай я лучче сама піду туди, – сама за все розвідаю…

– Ні, мамо, ні! Чи таки ви самі не бачите, що мені не до жданків, не до обітниць… Не збороняйте мені, мамо! Я не послухаю вас… я нещаслива – я на все піду…

Побралися ми у Любчики, не гаявши часу. Нам важко було, а Катрю обняла якась радість божевільна: усе вона позгадувала, і балакала не стихаючи. Спом’янула, як ми були на вхідчинах у Чайченка, як танцювала в Булаха на весіллі, пригадала знакомих дівчат любчівських і парубків, усі жарти і вигадки веселі наші, – от, нібито вона була десь у тісній, земній неволі, та се визволилася, і знов йметься їй на життя веселе і любе, і забігає вона вже думками поманливими…

Уступили ми сперву до своєї родички; зраділи нам, приймають. В хаті у їх усе так, як і було, тихо та сумирно. Чоловік її привітний, сама весела та спокійна. Він же сани ладна, вона кожухи перегледжує; добра їм осінь була, доброї і зими сподіваються… Здоровий величенний кіт мурий, на сонці потягаючись, мрукає – з свого доброго талану; воли високорогі половії дивляться з загороди у двір поважно; білії гуси поспішаються на воду з гори; а чорнорябі каченята, крякаючи, у двір садком беруться; кури різнопері по всьому дворищу розбрелися, а півні невгомонні кукурікають, місто вихваляються. Садок вже безлистий, а не пустий, добіляються полотна, розстелені по землі, і нитки розвішані по дереві; сушаться на сонці грушки й яблука на тичках тоненьких; у городі гурки, на насіння зоставлені, жовтіють, та гарбузи…

Стали мати прощатися, бо вже Катря давно коло дверей стояла, а родичка просить: погуляйте ще в нас, та погуляйте!

– Та я хочу ще Чайчиху навідати, – каже мати.

– Її ж дома немає.

– Де ж вона? – спитали ми усі, а Катря голосніш од усіх.

– А поїхала у Хмелинці ще позавчора, до сина.

– А син чого там?

– Хто його знає! Він же давненько все тиняється десь… Наші люди його бачили востаннє у Хмелинцях, а се і мати поїхала туди до його; вони ж самі з Хмелинців, в їх там якісь родичі…

І хати білі й хазяї милі – немов пилом припали, по тій новинці, для нас… Слухаємо, як вони розказують та хваляться і життям і людьми; та хто ж не зна, як-то слухати легкі речі безнапасного щасниці, при своїй лихій годині? Се як тяжко недужому припадають пахощі весняні, що й хороше дочувати їх, і томлять на умір…

Пішли ми собі додому, а Катря звертає до Чайченкової хати; схилилася на тин і подивилась у тихий та пустий двір, бліда сама, як хустка.

– Завтра я знов прийду, – промовила, наче сама до себе.

Тільки ми трохи вийшли за село, на перехресний шлях, навперейми нам чоловік возом їде, воли поганяє – зараз ми впізнали Михайла Іваненка: як його не пізнати? Дуже був білявий волосом, а засмалений вітром, опалений сонцем – то брови й ус наче вапном пойнялися. До того, високого зросту, кощавий, похіпливий, жвавий… Сей Іваненко напропале закохався у ярмарках, у куплі та в продажі: чи засівав пашню: «се повезу у ярмарок!», чи жав, чи косив, чи вигодовував що: «буде чим поярмаркувати!» Часом він було й втратиться здорово, а стануть йому те доводити: «то що, що втратився! аби свіжа копійка!»

Жінка його горювала за ним: як одружився, то він вже третю хату се перепродав. Як нема його, то все жінка жаліється людям: «Які хаточки були придбані, які славні – поспродував; тепер опоряджаю сю хату, та й сю, мабуть, продасть; мене не жалує, літ моїх не вважує!» А як він дома гостює, то знов вона, як не жада посваритися – не можна із ним сварку зачепити. Він їй привезе і очіпок, і сережки, і хустку завсіди; він свою куплю так красно покаже, а продасть – добре, такеньки словом перед жінкою приміниться, такого їй новинок нарозказує, – а була жінка цікава з цікавих, – що вона його слухає та й заслухається, – та тоді туман спаде, як вже він знов з дому вихопиться куди у ярмарок.

– Звідки бог несе? – пита мати Іваненка…

– З якого ярмарку? – кажу.

Катря іде попереду, не слуха, тільки вклонилась Іваненкові, маючи звичай.

– А се, – каже, – був у Зайчиках, був у Лебедівці; у Хмелинцях був…

– Десь-то ярмарок добрий у Хмелинцях, – перехопила мати, – от і Чайчиха туди поїхала, – не бачили її?

– Де то вже не бачив! Ходить і вона по ярмарку, мов гроші загубила.

– Чого ж се так? Там же вони з сином?

– А син ходить, як пробу розум загубив. А гарна удова веселіє, що загублене знайшла.

– Яка удова?

– Хороша, молода, свіжа… От, коли б таких та спродувати, чи купляти, – були б торги, кажу вам…

– Чи не знаєте, як вона на ім’я прозивається?

– Вбачаючи, – каже, – диво, та не спитати звідки взялося? Вона Терничихою прозивається.

– Чи ж Чайченко її сватати хоче?

– Там їх зальотників біля неї такого, що за день не перевішаєш; хто сватає, а хто візьме – се то вже вона знає.

– Бувайте здорові!

– Щасти боже!

Катря нічого того не чула…

– Боже мій, боже великий! – промовляла мати з жалем, ідучи дорогою: – Боже мій добрий!

Думали-думали, як то лучче Катрю завістити про те, що чули, та, порівнявшись, просто усю правду кажемо. Мати плаче та вмовляє: «не журись», та просить «забудь!»

– Нащо мене дурити? – говорить Катря з смутком. Ми присягаємось, що чули од Іваненка.

– Годі! Годі вже! – тільки одмовляє.

Як у хату увійшла, припала на лаві, схилившись на покутнє віконечко – дивиться та думає; а там як звелася – бліда, бліда!

– Що тобі, Катренько, що тобі?

– Нічого! Я подумала: що якби тому правда була, що він іншу покохав… я тільки подумала, я віри не йму… і не йнятиму…

На другий день вона таки знов пішла у Любчики; була і на третій. Що мати говорила, сварилася – не слухала… усе вона собі думала і частенько на виду блідла…

На завтрий день вона знов у Любчики, і на позавтрий – щодня йде. Коли було я за нею піду собі – вона мене і не завважить наче; а заговорю до неї: «годі, годі!» – перехопить мене… у Любчики увійде (я вже було усе веду її попід городами, як із нею, потайно), прийде до Чайченкової хати, подивиться на двері позачинювані, на втихлий двір, постоїть та й додому вертається…

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 232 – 235.