7

Марко Вовчок

Час іде, минається; ми ждемо собі кращого, бідкаємось, страхаємось. Батько не згадує за Чайченка.

Зняла ж бучу Пилипиха, як визналась батькова подія…

– Як, – каже, – як! Та чи ж ти не рідна мати своїй дитині? Чи не ти страждала, чи не ти її згодувала? Нехай би так мене хто застував перед моїм дитям! Я – мати, вільно мені її за кого хотя віддати, чи за пана, чи за наймита, за того, хто мені до вподоби.

Та аж тоді вона посварилась з нашою матір’ю і довго до нас не ходила.

А на селі весілля ладяться та ладяться; приходять до нас, запрошують. Не гулянки у Катрі в голові, та ходить, – надія, бач, така: його там побачить.

Сії осені і батько наш на всіх весіллях гуляв… Помічаю я, що Чайченко став більше до Катрі припадати: то, було поперід вона його шука-шука, поки-то він уявиться, а то вже сам він її очима назорить між дівчатами, і вмисне тоді до неї горнеться, як старий батько тут буде, – як би його волю мав нехтувати.

– Голубе, голубе! – думаю, – сього тобі не перетенетити так, – шкода й заходу!..

– Ну, батько нічого собі, – тільки дивиться – не на Чайченка, а через його голову, згори…

А Чайчиха й наша мати сидять, от мов ті голубки сиві, що бачать, як їх гніздечко розношають…

На одному весіллі Чайченко вже надто всміливсь: од Катрі мало що і одступає… Мати вже у такій тривозі була, що забула й молодих привітати.

Перш усіх гостей наш батько побравсь додому і нам звелів сходить; а ще саме гуляння, саме танці… пішли ми додому; пішла Катря плачучи.

– Не плач, Катре! Що поможеться? – вмовляю.

– То що? Я плачу, а все я щаслива! Щаслива, щаслива! Він мене любить, і я його любитиму, поки мого життя… нехай батько знає! Хоч горюю, – я щаслива – нехай і те знає!

– Катре! Краще буде, як батька не гнівити; лучче, коли б Яків тихенько обходив коло його. А то ж який талан вам буде, як батько не зглянеться… Уважай, яка мати смутна, та й у якій вона тривозі… Не горнись ти вже так до його – і дівчата сміятимуться з тебе.

– Нехай сміються! Я його люблю! Я щаслива!

– А як батько образився, – як не пустить більш по весіллях ходити – де тоді Якова побачиш? Уранці вийти забороняє, увечері сам двері замикає…

Обсипалася вона слізьми ще дрібнішими.

– А таки я щаслива, – промовила. – Їй же богу моєму, щаслива!

Перегодом, знов нас на весілля прохали. Може, й не пустив би батько, дак родичі. Ідемо туди усі вкупі, та аж нас улиця широка тисне… Приходимо. Зирк-зирк по хаті, по кімнаті, по усіх кутках і закутках – бігма Чайченка.

– Ще рано, ще він прийде! – каже Катря.

Ждемо та дожидаємо – нема. Вже пізно уступила стара Чайчиха. Катря тільки її зуспіла, ураз опинилась біля своєї мами! знає, що Чайчиха вже не мине. Чи Чайчиха не обачила – сіла вона собі оддалік. Наша мати сама до неї добралась – сіла. Сидять мовчки. І Чайчиха і наша мати неспокійні, бачу. От мов і хочуть спитатись, та не зважуться; хочуть говорити, та не зміркуються. А Катря так і кипить у піджоді тому. Знає те наша матуся, – дивиться на Чайчиху любенько-жалібненько, а Чайчиха на свій пояс доглядається та й каже:

– Які то теперки пояси тчуть, моя голубко!..

– Чому він не прийшов? Чому? – вимовила Катря сама, матері не дожидаючи – своєї, – чужої не соромлячись.

– Катре! – дорікнула мати. – Ох! моя дитино!

А Катря й не чує:

– Чому не прийшов? Чому його нема?

– Не знаю, не знаю, моя красо! Він казав мені – буде… а нема!.. Мабуть, притичина яка… я його поспитаю… я тобі скажу…

Такеньки стара Чайчиха словами мішається, і зупиняється, і перехоплюється – що се таке?

Далі вже каже, що Яків дожидав якогось чоловіка до себе, – якісь воли на спродаж находяться… – Того він і не прийшов, мабуть.

Невзабарі вона похватилась додому і пішла.

Ми ще було по весіллях, а Чайченка – як пійма поняла – нема, ніде не буває. Мати його ходить, і – то вона скаже, що він нездужає, то скаже – дома його нема. Сама вона журна дуже, а Катрю вговоряє:

– Не печалися, дитино, не печалися! Перейде лиха година і горе перебудеться, то й поберетесь!

Мати теж Катрю свою жалує:

– Лучче, доню, як він не попадається батькові на очі – батько не гнівиться, – а там, може, господь дасть, старий мій і погодиться.

– Нехай же я його побачу хоч на малу хвилиночку, – благала Катря, – нехай він хоч селом пройде, а я подивлюсь на його здалека!

– Зажди, зажди, не можна! – одмагалася Чайчиха.

– Зажди, зажди, не можна, – просить мати. Катря, хоч смутує, хоч плаче, а слуха – сподівається добра іще…

Одного дня увійшов старий у хату веселий:

– Чи не буде снігу, – каже, – там такі білі хмари драглють.

Стара, дивлячись на його, насмілилась:

– А що, мій голубе, – вимовляє любенько, – що ти бачив? Що чув?

– А що я чув? Нашу Катрю сватають.

Тим словом сполохнув нас усіх: хто сидів – схопився; хто стояв – у куточок горнувсь…

– А хто ж сватає? Кого нам господь посила? – питає мати, ледве голос зводячи.

Катря біло збіліла.

– А старий Шелях за свого сина Дмитра сватає. Се жених! Се не лічозір, не пройдисвіт який-небудь, се хазяїн добрий, що з срібного кубка своїх гостей почастує.

– Що з тих кубків, як повні сліз! – мовить мати.

– Гм! – Більше не сказав нічого, тільки придивився на неї пильно. Вона сльози свої нишком втирала – ховала.

– Я собі б кращого зятя сам не шукав, – знов батько озвався; насунув шапку та й з хати вийшов.

Мати усі думки приплакали: «Що його робити, і що його чинити!»

Катря аж білі руки ламле…

Як на ту ж пеню – і стара Чайчиха не завідає нас, і Пилипиха сердиться: нікому поради дати, нікому розважити… А того любого як запав слід, то й запав…

Мати почали були Катрю умовляти:

– Покорись батькові, доню, покорись, дитя моє!

– І ви вже, мамо?.. Безталаннячко ж моє!.. – побивається Катря…

– Донечко мила! Кого ж лихо мине? Живши у світі, його не втечеш, – кожне одбува… Що ж як ти батькової ласки одпадеш, а той, може, одцурається…

– Він одцурається? Може, і я його занедбаю! – Та й засміялася… Хотіла я їй тоді сказати, що вже й тепер трохи на те походило, що він цурається, та жалко мені її стало… І мати за се більш нічого не змовила, – зітхнула важенько, та й стала знов її прохати: – Корись, доню, батькові! – Нехай же я лучче вмру! – Як мати не плакали перед нею: – Або я вмру, або за ним буду!

Давненько ми вже Марусю не бачили, то за горем своїм, то за сваркою тією межи старими, та й Маруся наче ховалася: з хати, сливе, не виходила.

– Ходім, – кажу Катрі, – ходім до Марусі, що нам, що старі посварились – ми того не знаємо; ми собі з нею утрійзі порадимось.

Маруся сидить – шиє; удови не було дома.

– Марусю! Марусю! – говорить Катря, – прийшла я до тебе свою тугу розділити, та знаю, що й ти мене осудиш, як моє слово почуєш!

– Сядь, Катре, та розкажи, – каже Маруся.

– Батько мене за його не дає, – знаєш? За нелюба мене вже тепер прибирає. А я, Марусенько, хоч і батька й матір, то я для його покинула б – не пожаліла… Що мені теє? Нехай скаже – я за їм на край світа піду! Піду та й не оглянусь разу! Мені нічого не треба: нехай іншим розкоші, іншим нехай достатки, – мені нехай життя із ним вкупі!

Не зводячи очей, промовила Маруся:

– Боже вам поможи, Катре!

Зумилася ж я! – Марусю! – покликну. – Се ти? Тая покірлива?..

– Голубко моя! Сестрице! – обіймає її Катря, ридаючи. – Ти мене не судиш?

– За що? – стиха питає Маруся. – А ти ж його любиш?

– Так люблю, що й не вимовлю! А на мене усі нападаються! Хочуть, щоб я його покинула! Марусе! Якби ти любила?

– Я б не покинула.

Я все чую, та віри не йму.

– Марусе? Чи се ти говориш? – кажу. – А мати твоя якби почула?

– А що ж? Якби я любила, то вже мені нічого не страшно і нікого б я не боялася – тільки того, кого любила…

– Ти моє серце розвеселила, Марусечко! – дякує Катря. – Дуже вже мені було важко… хоч мене ніхто не переумить, та слова тії мене ображали… Спасибі тобі, Марусенько, галонько!

Маруся їй осміхнулася. – Ні за віщо дякувати, – згомоніла: – я правду свою тобі кажу.

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 223 – 227.