19
Марко Вовчок
Ще хмари чорні, важкі волоклись по небу, а тільки з краєчку рожево зорялося од схід сонця. Ми вже й не лягали спати, ранку діждали. Я беруся додому йти. Попрощалася, пішла. Се було в неділю. Бачу, йдучи, що коло шинку людей скупчилося багато, гомонять такеньки… Ближче сходжу – жінок бачу тут, і бачу – ще їх біжить дорогами; бачу двері збитії виносять з шинку… «Що то таке?» – питаю людей. Шинкар з жінкою забився! Почали мені усе розказувати молодиці; тискають мене подивитись на обох…
Обоє на долівці лежали, сполощені кров’ю. В неї ніж у персях великий стримів; руками вона його як стиснула за шию, так і замерли руки – впились. Сорочки на їх порвані, подрані, намисто її розсипане у крові: дуже, мабуть, вона одбивалась. Вона його задушила, видно, – бо не було на йому ніякої порази, й лежав він зчорнівши, – вона лежала біла, біла, з чорними бровами. Як прийшли чоловіки до шинку – зачинено; почали стукати – не відчиняють. Надійшли ще люди, бачать – щось непевно – вибили двері, а вони обоє лежать…
Я метчій до Марусі…
– Боже мій правий! – промовила тільки Маруся.
А Чайченко вже кричить:
– Хто прийшов до нас?
– Лихо сталося, – кажу голосно.
– Яке лихо?
– Забився шинкар з жінкою.
Тихо… Аж ось увійшов він до нас у хату білий:
– Що, що? – питається, – сам шапку хапає, свиту на себе вдяга. Маруся біля його.
– Правда сьому? – запитав він Марусі.
– Правда, – промовила Маруся.
– Я на свої очі обох бачила, – говорю йому.
– Я сама піду подивлюся, Якове, ще розпитаюся! – заговорила Маруся.
– Йди, йди, Марусе, та хутко вертайсь. Скажи усю правду! Вертайсь хутко!
Просить її, як дитина маленька.
Маруся побігла. Він дожидав, не мовлячи слова, духу не зводячи, блідий, замлілий.
Повернулася вона.
– Правда, – каже.
Став Чайченко плакати дуже.
Біда тая зовсім його скрутила; у голові йому завернуло наче, почне говорити, то путанину таку, що й не розбереш. Занедужав тяжче, гірше – тільки живий та теплий. Громада тимчасом дала вже віду справнику. Набігли судські утриконь з бубенцями, із дзвониками; по троє, по двоє їх позирають з воза. Зараз усіх людей зібрали, зараз деяких пов’язали. Прислали по Чайченка – ходив він до шинку часто. Чайченка тоді гарячка палила; без пам’яті сливе був він. Не вважають – беруть, везуть його судити судом. Питають: одкази його нерозумні, чудні… Вкинули його у темну комору, зв’язали йому руки. Марусю женуть геть від його…
Вона до нас діток своїх завела – покинула, а сама знов-таки пішла туди до його.
– Не пустять, Марусе! – кажемо їй…
– Я ближче буду до його. – Пішла.
Деяких людей хутко повипускали й оправдали, хоч нікого і не було винуватого, а інші, і багато, ще були за сторожею, поки аж доброї ради не послухали… тоді й їм вільний шлях дали. А рада була така: справника подякувати. Хто вже був у бувальцях, то зараз і зробив так, не вповаючи на безневинність свою, а хто угинавсь, той сидів довго. Раду таку подавав усім справників чи слуга, чи приятель, чи родич, хто його, нікчемного, зна. У чорному кожушку, з червоним комірцем ходив, шапка кругленька, зелена, з себе худий, жовтий, очі ямкуваті, зубатий такий… Він радив усім дякувати, а хто не слухав, то він грозив, наполягав.. Справник сам не казав нічого, – дожидав: цілий день стоїть на порозі, руки в кишенях, на шиї червона плетена хустка, сам пикатий, усатий, витрішкуватий, – стоїть та свистить – якусь жовнірську ходу висвищує. Хіба чай іспиває, то перестане, а випив самовар чаю – знов на порозі, знов свище…
Подякувала Маруся – її пустили до чоловіка побачитись. Вона на другий день знов проситься, знов дякує, – стали її пускати щодня. Сидів Чайченко тиждень ще, – вона усе ходила до його. Грошей вже не було, стала спродувати товар… «Оце добрая жона», – хвалив справник з порога, як вона проходила мимо його… Вже суд вибирався з нашого села виїздити на завтра, вже Чайченка випустили, – коли вишукавсь якийсь родич шинкарю небіжчику, що скаржити прийшов, ніби шинкар колись йому узивав Чайченка «своїм ворогом» і казав, «що тісно їм обом у світі жити». Знов суд судити почав; знов питання – Чайченка знов узяли за сторожу, а там у два тижні повезли його у місто, посадили в острозі.
Маруся за ним пішла.
– Прощавай, – каже мені, – спродай усе, пересилай гроші.
– Марусе, – говорить їй мати, – усе ти спродуєш, а в тебе дітки…
– Я знаю… я не забуваю…
Попрощалася з нами, діток пригорнула, – пішла. Її до острогу не впускають.
– Мій чоловік там, – доводить вона усім.
– Твій чоловік повинувачений – йому там і сидіти – тобі не можна.
– І я винна.
– У чому винна ти?
– Винна й я, коли він винний.
– Годі! Іди геть собі! – кажуть їй, жаліючи.
Вона не йде.
– Що ж ти признаєшся, що винна ти? – питають в неї знов.
– Винна.
Казали їй руки ізв’язати. Посадили між злодіями, між убійниками, молоду, та добру. Два місяці із тижнем вибула вона з чоловіком там, поки їх випустили.
Дітки в нас були. Усе питають: «де мама?», усе кличуть: «мамо!»
Маруся не одмінилася – тільки пішла молоденька, а повернулася сива, як голубка.
А я ще, стрічаючи її, дивуюся, що вона краси своєї не стратила: ті ж очі, чоло теж, – коли вона стала другу хустку зав’язувати, аж шовкова сивина забіліла.
Оселилися вони знов у своїй хаті, у глухім дворі, бо вже не було там нічого живого, щоб голос подало, щоб крилом стрепенуло – усе вже спродане було… Дітки гомонять самі одні, і вже така їм утішка з того, як горобці прилетять – зацвірінькають, або голуб попогуде; не полохають, самі притуляться під тином радіючи.
Чайченко усе хворів, усе болів; від людей наче ховався; з хати не виходив, хіба пізно, крадькома, за горілкою у чуже село. Пити він став дуже.
Я його бачила двічі. Одного разу він сидів без жодного діла, склавши руки, очі приплющував, – десь сильно в його голова боліла… Другого разу бачила – він спав… Маруся дивилася на його таким поглядом, як і перше, прихильна була, як перше. Кого вона любила ще? Якого кохала? Як зазнати чоловіка у красі його, у квіту, в силі, як зазнати його доброго, а час піде, та усе ізможе, то інше покажеться, ніж гадалося. «Мислі ж мої, мислі! До кого ж ви прийшли?» – сказати, та й годі! «Багато жалю мого буде, – не буде вже моєї любові».
Примітки
Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 263 – 266.