2. 3. Минуле Русі-України в космографічних описах другої половини ХVІ ст. Становлення козацької тематики у французькій науковій літературі

Луняк Євген

Нечіткі уявлення французьких інтелектуалів ХVІ ст. про землі України можна побачити й у тогочасних космографіях. Так, в праці відомого космографа Антуана дю Піне де Норуа (1510/1515-1584) «Плани, замальовки та описи багатох міст і фортець Європи, Азії та Африки», що вийшла в Ліоні в 1564 р., Русь названо поміж найважливіших країн Європи, таких як Іспанія, Франція, Московія, Прусія, Полонія, Англія тощо. На карті, яку супроводжував даний підпис, Русь локалізована в регіоні, оточеному з півдня та сходу Сарматією (з Валахією та Молдавією) та Трансільванією, з заходу Полонією та Мазовією, з півночі Поділлям та Волинню [199].

Малозмістовним в плані інформації є невеличкий розділ, присвячений Русі, в «Універсальній космографії всього світу» Франсуа де Бельфоре. Автор згадав, що народ цієї країни сповідує «грецьку релігію» та має свою митрополію [200]. Дана праця Бельфоре представляє собою розширену та доповнену переробку «Космографії» німецького дослідника Себастьяна Мюнстера (1488-1552), про що сам автор зауважив на початку твору. Однак розділ, що стосувався Русі, французький космограф залишив майже без змін через брак інформації про ці землі.

Популярна в Європі «Космографія» Мюнстера вже в 1556 р. була опублікована в Базелі у французькому перекладі [201] й здобула велике поширення у Франції. Між тим, сам Мюнстер основні відомості про Русь черпав у Меховіти чи Меховського [202] (1457-1523). Покладаючись на свідчення польського історика, німецький космограф зауважував тотожність Русі-Рутенії з Роксоланією античних часів, а територію Русі вважав поділеною на три частини – Білу, Чорну та Червону, що відображено на карті, поданій ним у своїй космографії. Мюнстер чітко відокремлював одну від одної Русь і Московію, позначаючи при цьому, що московити настільки далекі від слов’янської культури, що московит не може зрозуміти слов’янина, хоча добре розуміє угорця [203].

Треба підкреслити той факт, що на карті Сходу Європи Мюнстером показано народ, назва якого ідентифікується без будь-яких труднощів – «Kosaki orda» [204]. Щоправда, відзначимо, що даний народ розміщено аж у витоків Обі. Проте дана карта така неточна, що Київ тут знаходиться на одній широті з південним берегом Криму і набагато південніше від Азова, а Дніпро тече набагато західніше від Криму, хоча витоки Десни майже доходять до цього півострова.

Цікаво відзначити, що у культурному житті Франції ХVІ ст. Бельфоре відіграв помітну роль, будучи відомим поетом, письменником, перекладачем і історіографом. До речі, один з епізодів про данського принца Амлета, вміщенний у його «Трагічних історіях» («Histoires tragiques»), пізніше став основою сюжету шекспірівського «Гамлета» [205].

Французькі космографії доби пізнього Середньовіччя сповнені нісенітниць, вигадок і домислів про ті землі, які були невідомі чи маловідомі західним європейцям.

Серед французьких землеописів ХVІ ст. з їхньою малообізнаністю про землі України певний виняток складає «Всесвітня космографія» вже згаданого мандрівника та науковця Теве, що вийшла в світ одночасно з аналогічним твором Бельфоре в 1575 р. Цей видатний дослідник особисто брав участь у далеких подорожах, тож багато країн він знав особисто, а не з чуток. Зокрема, він був учасником заснування французької колонії «Антарктична Франція» в Бразилії в районі сучасного Ріо-де-Жанейро. Пізніше Теве детально описав природу і тваринний світ Південної Америки та звичаї тубільних племен. До сумнівних заслуг Теве можна віднести той факт, що він став одним з перших популяризаторів тютюну у Франції, хоча, звичайно, більшу відомість на цій ниві здобув його молодший сучасник Жан Ніко. Завдяки своїй обізнаності Теве довгий час виконував обов’язки придворного космографа, поєднуючи їх з роллю особистого духівника Катерини Медічі. Незважаючи на те, що Теве не бував на теренах України, він в 1550-1552 рр. проживав у Константинополі, де виконував різні дипломатичні та шпигунські місії при дворі Сулеймана І Пишного. Згідно з його свідченнями, він побував також у Мінгрелії, на чорноморському узбережжі сучасної Грузії [206]. Уважний аналіз українознавчих свідчень Теве був свого часу здійснений Ковальським [207].

Про землі на північ від Чорного моря він мав безпосередню інформацію від купців і військових. Не міг він не бути і свідком масового притоку невільників з України, що у великій кількості продавалися тоді на ринках Стамбула. Згадаймо, що одній з таких колишніх рабинь – Роксолані – саме в той час пощастило стати султаншею.

Проте основні відомості Теве про Русь у його космографії базуються на свідченнях Герберштейна. Більшість звісток французького космографа, що торкаються Русі, навіть текстуально збігаються з працею німецького дипломата, хоча в багатьох випадках Теве дозволяє собі підправляти інформацію, запозичену в Герберштейна.

Долі українських земель Теве торкається в кількох главах своєї «Всесвітньої космографії». Так, в главі «Про Сарматію Європейську та частину її названу Московією» автор описово подає основні географічні уявлення про регіон на північ від Чорного моря, який він іменує Сарматією. На його думку, цей величезний регіон поділяється на сім частин: Московію, Польщу, Русь, Прусію, Литву, Ливонію та Поділля, проте у визначенні меж цих територій француз буде постійно плутатися. Також космограф подає схематичний історичний огляд цієї території від античних часів до сучасності [208]. Важливо те, що великого князя московського Теве подекуди іменує «князем руським» [209] (duc Russien), а «русинів» ототожнює з «московитами» [210], хоча в цілому розмежовує поняття «Русь» і «Московія».

Загалом, історичну картину минулого Теве подає правильно. Хоча припускається й окремих помилок. Плутанину в історії Русі можна побачити в наступному його пасажі, де йдеться про місто Владимир, який був «колись найголовнішим центром і місцем осідку митрополита всієї Русі, починаючи з часів Володимира князя (Woldemir duc), який був першим християнином й одружився з Анною, сестрою імператорів константинопольських Костянтина та Василя, року Божого дев’ятсот дев’яностого» [211].

Цікаво, що, зауважуючи синхронність правління Володимира Великого на Русі із сходженням на престол у Франції Гуго Капета, Теве не відзначає одруження онуків цих двох володарів – Анни та Генріха І, хоча сам цей факт був йому відомий [212]. Також очевидна помилка проглядається в свідченні Теве про шлюб князя Ярослава з дочкою короля Англії в 1068 р. [213] Плутається Теве і в географії. Позначаючи найбільші міста Сіверщини (Sevuera) Стародуб, Путивль і Чернігів, він вказує, що всі вони розташовані по Оці (toutes sur le fleuve Occa), а найголовнішим містом сіверської землі автор визнає Новгород (Novuogrodech) [214]. Помилкове уточнення про Оку в даному випадку належить саме Теве. У відповідному фрагменті тексту Герберштейна згадки про цю річку відсутні [215]. Вочевидь, цю неточну географічну інформацію Теве запозичив з однієї з тогочасних карт.

Найбільше України стосується глава «Про Литву, звичаї народу та інші її яскраві особливості». Географічно цей регіон Теве, слідуючи за Герберштейном, визначає від міста Черкаси на Дніпрі до меж Ливонії (depuis la ville Circasses, assise sur le Dnieper ou Borysthene, jusques en Livonie) [216].

«Говорячи тут про черкасів, – продовжує далі Теве, – я не кажу про тих, що живуть між Чорним морем і Каспієм, які є християнами й слідують грузинській релігії. Йдеться про тих, які живуть між Литвою та Молдавією поблизу того місця, де Бористен впадає у море. Хоча вони живуть у Європі, всім іншим вони є азіатами. Поміж цих бористенських черкасів немає жодного притулку для християн (Parmi ces Circasses Borystheniens il n’y a aucun lieu pour la retraicte des chrestiens)» [217].

Незрозумілим в даному випадку є виправлення Теве свідчень Герберштейна про «бористенських черкасів». Той чітко говорить, що останні є русинами, живуть на краю християнського світу й за часів його приїзду ними керував Євстафій Дашкович, який уславився своїми походами проти татар і московитів [218]. Французький космограф чомусь проігнорував цю інформацію, очевидно, дотримуючись концепції, що південні землі до кордонів Литви належать магометанам, тому християнам тут не місце. В будь-якому разі ця нечітка звістка Теве про «черкасів» може бути віднесена до перших свідчень про дніпровських козаків у французькій літературі.

Опис цієї підвладної мусульманам території Північного Причорномор’я Теве подає так:

«Відтоді як король Херсонеської Тавриди (la Taurique Chersonèse) відібрав цю країну у володаря Польщі й до сьогодні, тут існує Перекопське королівство (le royaume de Precop), якому належить Таврида, що підвладна туркам з того часу, як Мухамед ІІ підкорив Константинопольську імперію та Трапезундську державу. Від Очаківського ж замку до Монкусто, що знаходиться на річці Тур (Moncusto qui est sur le fleuve Thur) [219], маємо шість або сім льє, стільки ж до міста Перекоп, головного в королівстві, яке колись довго оборонялося від московитів, поки отримало допомогу від поляків і татар. Піднявшись вгору по річці Дніпро, маємо місто Канів (Caijnovu), в дев’яти льє від якого був колись Київ (Chiovuie), головне руське місто, що тепер лежить в руїнах» [220].

Власне кажучи, далі й наводиться опис Києва, що начебто й до сих пір перебуває в стані повної руйнації й належить туркам. Щоправда, як зазначає той же автор, на це місто претендують також і московити [221].

На північ від Києва, як вважає Теве, починалися володіння Польщі та Литви. Останню країну автор майже повністю ототожнює з Руссю.

«…Інша частина Литви, пише він, – належить до грецької віри та звичаїв. Бо Литва, яка є прикладом і частиною Русі, простягається на північ до Смоленського князівства, вздовж Бористену, й наближається впритул до земель Московії. На півдні вона має Херсонес, на сході – Черкаси європейські та на заході – Молдавію та Прусію, яка розташована північніше. Найбільшими багатствами цієї країни є мед, віск, поташ, якими торгують з німцями, англійцями та голландцями… Це регіон бідний на сіль, але англійці та інші її сюди завозять… Литовці отримували сіль від русинів, своїх сусідів, з котрими вони мали якусь війну, що дала їм спільних князів» [222].

Історичні екскурси в минуле Русі Теве робить в главах, присвячених описам Московії та Литви. Зокрема, в главі «Релігія та перші християнські князі московитів» він пише, що русини довго залишалися варварами, поки в правління Михайла Пафлагона, візантійського імператора в 1034-1041 рр., сюди не були направлені освічені люди для поширення просвіти й слова Божого на Русі. Цікаво, що Теве дуже часто ототожнює русинів з московитами й використовує термін «московити», навіть коли йдеться про походження Русі:

«Отже, русини, або краще московити, говорять, що походять від Яфета та склавонів (se disent estre descendus de Iziaphet et des Esclavons), а їхні князі вихваляються, що ведуть свій рід від римлян» [223].

Таким чином, давньоруську історію Теве локалізує в межах неіснуючої ще Московії, не звертаючи увагу на те, що географічно її варто було б віднести до визначених ним меж Русі чи Литви.

В цілому довіряючи цим словам, Теве відзначає спорідненість русинів з вандалами й, особливо, з варягами. Він досить детально занотовує літописний переказ про запрошення правити до Новгорода трьох братів Рюрика, Синеуса та Трувора на пропозицію Гостомисла та про об’єднання всіх руських земель під владою Рюрикового сина Ігоря. Відзначає автор і важливу роль Олега в посиленні Русі, який, згідно Теве, був близьким родичем Рюрика, правив тридцять років, ходив до Константинополя й «розширив володіння московитів (amplifié les bornes des Mocovites)». Смерть Олега французький космограф пов’язує з конем, але, на відміну від традиційної легенди, в нього князь помирає через те, що впав з коня та розбив голову (il mourut de la cheute d’un cheval, s’estant blecé à la teste) [224].

Далі Теве наводить традиційну літописну канву подій: загибель Ігоря від древлян, сватання древлянського князя Мала до Ольги, проте оминає одну з найефектніших літописних легенд про помсту княгині древлянам, яка так детально висвітлена у Герберштейна [225]. Француз лише згадує, що Ольга наказала їм сплачувати з кожного дому данину: по три голуби та два горобці, однак про мету такої епатажної податі він далі нічого не сповіщає, можливо через недовіру до можливості згаданого далі диверсійного використання птахів. Хоча водночас Теве відзначає велику роль цієї видатної жінки в історії Русі, яка стала першою місцевою святою. Він пише, що Ольга відвідала Константинополь, де прийняла християнство під іменем Гелени, ставши першою християнкою в своїй державі. Цей візит Теве помилково відносить до правління імператора Іоанна Цимісхія, тоді як насправді це відбулося за його попередника Костянтина Багрянородного [226].

Досить докладно зупиняється Теве і на описі життя Святослава, якого визнає видатним воїном, звертаючи увагу на його війни з дунайськими булгарами та греками. Відмічаючи, що князь був убитий печенізьким ханом Курею (occis par Curez, roy des Pietzniges), Теве занотовує яскраву деталь про те, як за наказом хана з черепа Святослава було зроблено чашу, на якій викарбувано напис: «Прагнучи добра чужого, він втратив своє життя та своє добро (Comme il ravist d’autre le bien, il perd sa vie avec le sien)» [227]. Зауважимо, що у французькому варіанті цей напис має віршовану форму, вочевидь, надану йому самим Теве. Але головну увагу при розгляді давньоруської історії Теве, звичайно, зосереджує на правлінні князя Володимира, змальовуючи його карколомний злет від Святославового позашлюбного сина (bastard) до «володаря всієї Московії (seigneur de toute la Moscovie)».

Найважливішою справою цього князя, на думку Теве, стало, зрозуміло, охрещення Русі, за яке він був визнаний святим. Автор коротко подає мотиви, що спонукали князя до такого рішення, наголошуючи на шлюбних прагненнях Володимира до поєднання з візантійською принцесою Анною, сестрою імператорів Василя та Костянтина. Ця епохальна подія, згідно Теве, відбулася в 991 р. Також Володимир заснував однойменне місто, яке було довгий час столицею всієї держави (при цьому ігнорується роль Києва) [228]. В той же час у іншому місці, торкаючись руської релігії, Теве говорить про те, що початки християнства тут були закладені ще святим апостолом Андрієм Первозванним:

«Русини хваляться, що перед Ольгою, яка взяла ім’я Гелени, та Володимиром, названого Василем, двома їхніми святими, вони отримали віру та благословення від святого апостола Андрія, який ішов від Греції вздовж Бористену й, досягнувши гір, де зараз місто Київ, він зійшов на них, хрестив і пророчив, що в майбутньому тут буде багато церков християнських» [229].

Подальші два століття давньоруської історії подані дуже стисло. Повідомивши про міжусобицю Володимировичів – «багатьох дітей від різних ліжок» (plusieurs enfans de divers litz), автор згадує лише про вбивство Святополком братів Бориса та Гліба, пізніше канонізованих церквою, ігноруючи навіть відомого йому Ярослава. Трохи докладніше він зупиняється на правлінні Володимира Мономаха, якого чомусь вважає онуком Святополка. Зі смертю Мономаха Теве пов’язує занепад Русі й змішуючи епохи відзначає, що «після його смерті аж до Великого Василія [мається на увазі великий московський князь Василій ІІІ Іванович – Є. Л.] московити були данниками татар» [230]. Від доби Мономаха Теве одним махом переноситься в часи Дмитрія Донського, проминаючи два століття, й продовжує викладати події, що вже безпосередньо торкаються Московського царства.

Події, пов’язані з українськими землями ХІV-ХVІ ст., містяться у Теве в главі про Литву. Це, зокрема, одруження в 1386 р. великого князя литовського Ягайла з польською королевою Ядвігою та початки династії Ягеллонів, правління Вітовта в Литві, якого названо Вітольдом (Witolde), його суперечки з Ягайлом і навернення Литви до латинської церкви, боротьба з язичниками та прихильниками грецького обряду [231]. Наслідуючи Герберштейна, Теве відзначає велику волелюбність і войовничість волинян (les Voliniens), що живуть поряд з Польщею та вирізняються своєю доблестю та звитягою [232].

Велику увагу Теве приділяє повстанню Михайла Глинського та приєднанню Смоленська до Московії:

«Я вам казав, що Литва простягається аж до Смоленська, який розташований поблизу Русі, але я не казав вам, як Московит встановив тут своє панування. Отже, щоб вам було зрозуміло, близько року Божого 1509, після того, як Сигізмунд, великий король Польщі, наслідував трон після свого брата Олександра, він мав двох знатних вельмож. Один, якого звали князь Михайло Глинський (Knez Michel Linski), був людиною вправною у справах військових і відомою по всій півночі. Інший був графом і палатином троцьким (palatin de Trokce), звали його Ян Савуеринський (Jean Savuerinski) [мається на увазі Ян Заберезинський, воєвода троцький – Є. Л.].

Між ними ще за життя Олександра виникали суперечки, але королю вдавалося залагоджувати миром ці сварки. Він не хотів, щоб хтось з них мстився своєму кривднику, а графа той навіть покарав, відібравши в нього право палатина. Та, коли король Олександр помер, і корону отримав Сигізмунд, цей граф разом зі своїми поплічниками звинуватив князя Михайла, начебто той замислив заколот проти його величності й докладає своїх сил і старань, щоб заволодіти королівством.

Король, який любив і поважав Михайла, не звернув уваги на той змальований жахливий образ. Нетерплячий і не привчений до шляхетності граф, на колінах заклинав короля змінити свою думку та повірити в зраду, чого, врешті-решт, і домігся. Король нічого не хотів слухати, після того, як повірив у те, що кажуть наклепники. Князь Михайло, зневірившись у королі, сказав йому, що раз той не хоче проявити справедливість по відношенню до тих, хто допомагає йому в управлінні державою, вони самі повинні захищати свої інтереси на власний розсуд. І, повернувшись до себе додому, він одразу написав великому князю руському, що, якщо той захоче, він передасть під його руку фортеці, якими володіє, та великий шмат Литви…» [233].

Далі йдеться про перехід Глинського до Москви, підкорення Смоленська, облогу Гродно, арешт Глинського у Москві за католицтво, лист імператора Максиміліана з клопотанням про Глинського, смерть Василія Івановича [234].

Як людина духовного сану, Теве дуже багато уваги приділяє питанням релігії, обрядовості, особливостям устрою церкви. Зокрема, він наводить повний текст молитви «Отче наш» слов’янською мовою у досить точній французький транскрипції [235]. Кожен факт навернення історичної постаті до християнства (Ольга, Володимир, Вітовт), акцентується автором як прояв тріумфу істинної релігії. Разом з тим космограф не приховує свого негативізму до відпадіння особи від церкви чи невизнання її доброчинної ролі. Наприклад, язичник-Святослав явно дисонує зі своєю матір’ю-християнкою Ольгою та сином Володимиром Хрестителем. Тож, якщо їхня діяльність видається успішною та видатною, доля Святослава трагічна: його вбивають вороги й знущаються над останками [236]. Подібне негативне ставлення спостерігається у Теве й до Вітовта, який, полишивши поганство, охрестився, але в той же час сприяв поширенню у Литві єретичних ідей Джона Вікліфа та Яна Гуса через Ієроніма Празького, якого особисто запросив до свого князівства [237]. З жалем повідомляє Теве про поширення у сучасній Литві сект «тринітаріїв, лютеран та інших, що не визнають святість Євангелія», очевидно, проводячи при цьому подумки паралелі з власною батьківщиною, де вирували тоді релігійні війни [238].

Отже, в «Космографії» Теве бачимо своєрідний виклад нашої вітчизняної історії до початку ХVІ ст., вставленої у світовий контекст. Дана робота французького науковця, незважаючи на численні фактологічні хиби, може бути визнана однією з найкращих тогочасних розвідок про Україну.

Згадки про українські землі містяться в політико-релігійному трактаті «Про республіку турків» видатного французького історіографа, філософа-містика та гуманіста Гійома Постеля (1510-1581), прозваного «Космополітом». Повна назва твору, яка міститься в передмові до видання 1560 р. звучить так: «Про республіку турків, їхні звичаї та закон усіх інших магометан. Історія та роздуми про походження татар, персів, арабів, турків та інших ісмаелітів. Із східних історій, де представлено умови, могутність і становлення імперії турків». Цей твір був надрукований в 1540 р. й через два десятиріччя передрукований в розширеному та доповненому вигляді (Пуатьє, 1560).

В ході написання твору, автор спирався на свідчення, отримані, зокрема, внаслідок дипломатичної діяльності в Константинополі при дворі султана Сулеймана І в 1535-1537 рр. До речі, Постель належав до першого офіційного посольства, відправленого французьким королем до Османської імперії, яка стала найбільшою загрозою тогочасного християнського світу. Французький емісар з повагою відзивався про могутність і велич Туреччини. Відмічаючи схожість християнства й ісламу, до постулатів і норм магометанства він поставився з розумінням, виношуючи утопічні ідеї охрещення мусульман та створення світової християнської імперії під егідою французької монархії. За свої релігійно-містичні погляди, що проявлялися, зокрема, в захопленні каббалістичним вченням, Постель кілька років провів у застінках найсвятішої інквізиції, запідозрений у єресі, але був відпущений з висновком non malus sed amens («не шкідливий, бо божевільний»). Помер у зубожінні.

Розширене видання твору Постеля «Про республіку турків» було видане в короткотривале правління у Франції Франциска ІІ (1559-1560), хоча, безумовно, було підготовлене до друку ще за його батька Генріха ІІ (той, як знаємо, загинув на турнірі, що начебто передбачав Нострадамус). Саме цей час передував початку кровопролитних і руйнівних релігійних війн, що роздирали надалі Францію понад три десятиріччя. І саме тому питання віри, актуалізовані Постелем, були тоді на часі. Трактат Постеля, виданий в 1560 р., складається з трьох частин, що описують історію, географію та сучасний стан мусульманського світу на чолі з Османською імперією і його взаємини з християнськими країнами [239].

Значному посиленню цікавості французької публіки до українських земель у ХVІ ст. сприяло обрання на королівський престол Речі Посполитої в 1573 р. Генріха Валуа, який був коронований незабаром під іменем Генріха І (і, до речі, останнього, бо більше в Польщі Генріхів не було). Землі сучасної України складали близько третини тодішньої Речі Посполитої, включаючи Київ, де колись правив далекий пращур новообраного короля Ярослав Мудрий. Важливе місце вони посідали і в королівському титулі. Зокрема, у відомих «Генрікових артикулах» він називається так «Генрікус, Божою милістю король Польський, великий князь Литовський, Руський, Пруський, Мазовецький, Самогітський (Жемайтійський), Київський, Волинський, Підляський, Ливонський і прочая».

Хоча його правління в Кракові виявилося короткотривалим й вже наступного року він зійшов на французький престол під іменем Генріха ІІІ, загальне захоплення своїм принцем, що мав посісти найбільший трон на сході, у Франції в 1573 р. вилилося не лише в численні оди, гімни та панегірики на честь Генріха [240], а також і в кілька описових праць про історію та географію володінь польського монарха. Ці роботи досить швидко були підготовлені до друку та видані у Франції за активної підтримки та сприяння королівської влади. Найважливішими з цих книг в 1573 р. були латиномовна праця польського історика Яна Гербурта де Фульстина (бл. 1524-1578) «Історія королів і князів Польщі», оперативно перекладена та видана французькою мовою [241], компіляція з німецьких авторів Бенуа Ріго «Роздуми про історію поляків, завдяки якій можна дізнатися про походження, становище, родючість, звичаї, закони та традиції мешканців цього королівства. Виписки з історіографів німецьких» [242], а також дві книги французького історика Блеза де Віженера (1523-1596) «Хроніки й аннали Польщі» [243] та «Опис Польського королівства та приєднаних до нього країн» [244].

Ян Гербурт де Фульстин, відомий польський культурний, релігійний і політичний діяч, брав особисту участь у сходженні на престол своєї держави Генріха Валуа. Як і багато представників польської знаті, Гербурт отримав блискучу освіту в університетах Західної Європи, зокрема, у Левені в Бельгії, тому бездогано володів французькою мовою, що мало сприяти йому в налагодженні близьких і довірчих взаємин з майбутнім королем його держави. Зазначимо, що саме Гербурт був одним з ініціаторів та авторів «Генрікових артикулів». «Історія королів і князів Польщі», видана французькою мовою в Парижі, була частиною його великого латинського трактату «Chronica sive historiae Polonicae compendiosa», що вийшов у Базелі в 1571 р. і мав поширення у Франції.

Між іншим, з книгою Гербурта був добре ознайомлений видатний французький гуманіст і педагог Мішель де Монтень (1533-1592) [245]. На її примірнику, що зберігається в Національній бібліотеці Франції, стоїть його власноручна помітка [246]. Саме з цього твору він запозичив яскравий факт з нашої вітчизняної історії, пов’язаний з турецько-татарським походом на Західну Україну в 1498 р., коли раптові сильні морози знищили значну частину мусульманського війська, направленого сюди султаном Баязидом ІІ, й, шукаючи хоч тимчасового порятунку від смерті, приречені невдахи-завойовники розпорювали животи своїм коням і залазили туди, гріючись теплом вмираючих тварин [247]. Однак Монтень не побачив у цій несподіваній і щасливій для християн загибелі турків від лютих холодів реалізації волі божественного Провидіння, як це подано у Гербурта [248]. Цей епізод був вміщений Монтенем в якості доповнення до 48-ї глави першої книги своїх знаменитих «Есе», які в остаточному вигляді побачили світ у 1595 p. вже після його смерті. Відзначимо також, що Монтень чітко розділяє між собою Русь (тобто землі України) та Московію, які в нього фігурують окремо [249].

Зупинимося докладніше на творах французьких авторів Бенуа Ріго та Блеза де Віженера, щоб проаналізувати їх історичні уявлення про українські землі того періоду. Зайвим буде зауважувати, що минуле нашої країни подавалося в цих працях крізь призму бачення здебільшого польських історіографів, які вважали території Південної та Західної Русі споконвічною власністю свого королівства.

Бенуа Ріго був відомим літератором і книговидавцем другої половини ХVІ ст. З його друкарні у Ліоні вийшло в світ багато наукових і літературних творів. Принагідно відмітимо, що Ліон був одним з найдавніших центрів книгодрукування в Європі. В 1470 р. тут була надрукована перша французька книга. Велику відомість Ріго як видавцю приніс той факт, що саме в його друкарні вперше побачила світ повна книга пророцтв славнозвісного Нострадамуса, з яким той був особисто знайомий. Також Ріго користувався великою підтримкою королівського двору, за що не забував висловлювати подяки та присвяти французьким монархам на сторінках публікованих ним книг.

Видані ним «Роздуми про історію поляків» з нагоди сходження на престол Речі Посполитої Генріха Валуа дають нам змогу зрозуміти уявлення французького ерудита про географічне положення та минуле українських земель. Русь (Russie), інакше названа Роксоланією (Roxolanie), на думку автора, є природною частиною Польщі. Населення цієї території належить до грецького обряду, а головним її містом є Львів (Leopolis), де знаходиться архієпископська кафедра, але під впливом поляків місцеві люди поступово навертаються до католицтва. Перераховуються також всі найбільші міста Русі, такі як Кам’янець на Поділлі, Холм, Луцьк, Київ [250].

За баченням француза, Русь колись мала окреме правління зі своїми князями (princes) чи герцогами (ducs), але під зверхністю королів Польщі, проти яких часто повставала. Наприклад, згадуючи про правління короля Мечислава, тобто Мешка ІІ, автор позначає, що той «мав тяжку війну з русинами, які після смерті його батька [Болеслава – Є. Л.] збунтувалися» [251]. А в 1205 р. пішов війною на короля Леха (Лешка Білого) Роман, «герцог володимирський і галицький (Duc d’Wladimire & Haliciense)», але був ним розбитий і загинув [252]. Та загалом події в Русі не є в центрі уваги дослідника, він звертається до них вряди-годи. Необхідно відзначити, що автором подані важливі додаткові свідчення, що стосуються минулого України, зокрема, генеалогія роду Гедиміновичів [253] та список польських королів [254].

Цілком логічно, що текст твору, датований 12 липня 1573 р., завершується величним панегіриком на честь Генріха, герцога Анжуйського, брата короля, який був обраний і визнаний «королем і правителем країн Польщі, Литви, Русі, Прусії та інших земель» [255].

Характерною рисою твору є те, що термін «Русь» у ньому стосується лише володінь польського короля. Держава московського царя тут іменується тільки Московією (la Moschovite), а її населення, відповідно, московитами (les Moschovites) [256]. Хоча, як було вищезазначено, на той час вже існувала тенденція до ототожнення Московії та Русі на географічних картах та в наукових і політичних трактатах.

Загалом слов’янська термінологія з незвичними для французів словами, іменами та назвами викликала великі утруднення для автора та видавця. Якщо згадати, що терміни наводилися за латинськими хроніками, написаними переважно німецькими чи польськими авторами, можна зрозуміти, яку важкість можуть являти ці перекручені та змінені слова для індентифікації власних назв і імен у відповідності до норм сучасності. Так, Кам’янець тут називається то Camenet, то Camenic, Перемишль – Premislie, Київ – Kiovie, а Луцьк – Luceorie [257]. Ще складніше буває інколи зрозуміти давньоруські імена. Наприклад, Grismile означає Гремиславу, дружину Лешка Білого, руську княжну з Луцька, а в імені Iacoslane достатньо непросто побачити Ярослава [258]. Хоча деякі слова, наведені у тексті, досить легко можуть бути зрозумілими українським читачам. При описі розорення Русі татарами автор подає свідчення, що люди, рятуючись, кричали «bigaice!» (тобто «убігайте», «біжіть», «тікайте») [259].

Підсумовуючи вищесказане, можна стверджувати, що головною метою написання твору було підняття престижа французької монархії та династії Валуа зокрема, представники якої брати Карл і Генріх одночасно ставали правителями найбільших католицьких держав, розташованих по різні боки Європи. У тріумфі французьких королів автор бачив визнання провідної ролі своєї країни в Європі, яка мала стати на захисті християнської католицької цивілізації, протиставляючи себе натиску магометан ззовні та впливу протестантів всередині.

Автор інших двох праць, присвячених історії Польщі, Блез де Віженер може бути віднесений до плеяди найяскравіших постатей серед придворних Франції другої половини ХVІ ст. Він був відомий не лише як блискучий ерудит, талановитий історіограф і письменник, але й як знаний дипломат і кріптограф, автор так званого «шифру Віженера», який залишався незламним до середини ХІХ ст. й використовувався для засекречування важливих повідомлень таємними службами всіх європейських країн. На жаль, його історичний доробок мало досліджувався в Україні, тому слід розглянути його детально.

Як можна побачити з передмови до «Хронік і анналів Польщі», датованої 20 серпня 1573 р. й адресованої «найвеличнішому, наймогутнішому, найпрекраснішому та непереможному принцу Генріху, сину та брату короля» (далі йде перерахування всіх його численних титулів і регалій), Віженер мав на меті ознайомити новообраного короля Речі Посполитої з історією його майбутніх підданих. Свій твір, як підкреслював сам автор, він написав «рідною мовою» короля, бо Генріх погано володів латиною [260]. Праця Віженера являє собою компіляцію з латиномовних хронік, писаних переважно польськими авторами. За основу ним була взята праця Мартіна Кромера «De origine et rebus gestis Polonorum», про що сам він свідчив у передмові. Цей твір був виданий у Базелі в 1555 р. й, безумовно, мав поширення у Франції. Також Віженер використовував матеріали з «Історії королів і князів Польщі» Яна Гербурта де Фульстина, публікація якої у Парижі відбувалася за його безпосередньої участі. В роботі французького історіографа неодноразово зустрічаються посилання й на хроніку Яна Длугоша.

На початку твору Віженер подав повний список всіх правителів Польщі від легендарного Леха до Сигізмунда ІІ Августа включно, вказавши для більшості з них вік їхнього сходження на престол і тривалість життя. Власне кажучи, сама праця французького історіографа представляє собою розповідь про життя та діяльність кожного з зазначених ним володарів. У першому розділі «Про походження поляків» Віженер подає традиційну для середньовічної історіографії картину походження європейських народів. Він зазначає, що «Сарматія або Скіфія в усі часи була великою колискою та осередком походження народів і націй, які заполонили більшу частину Азії, Європи та Африки» [261].

Найвідомішими серед них, на його думку, були кімври, готи, вандали та «славони» (тобто слов’яни). Походження назви останніх він виводить від слова «слава» (gloria). Цю назву вони отримали через могутність і войовничість, захопивши в свій час половину Європи. Розселившись по світу, слов’яни поділилися на окремі народи, які Віженер перераховує в наступному порядку: рутени (Rutheniens), болгари, поляки, московити (Moscovites), серби, боснійці, карнійці (тобто мешканці Карнії, сучасні словенці), хорвати, богемці, морави, померанці, масогіти (очевидно, мазовшани, мешканці Мазовії) та сілезці. Більшість з цих народів згодом втратили самостійність і були підкорені іншими могутніми державами, і тільки поляки, освітлені словом «істиної релігії», ніколи не втрачали державності й завжди посилювали свій вплив в Європі. Назву поляків Віженер виводить від слов’янського слова «поле» [262].

Слід зазначити, що у творі Віженера для мешканців Русі рівнозначно вживаються два терміни «рутени» (Rutheniens) та «русини» (Russiens), а сама Русь називається то «Рутенією» (Ruthenie), то власне «Русcю» (Russie). Автор майже скрізь відокремлює «русинів» від «московитів», крім єдиного випадку, коли наводить данні про хрещення Русі. Вказуючи роки охрещення окремих країн і народів, а також називаючи їхніх перших правителів-християн, Віженер змішує «московитів» і «рутенів». Розповідаючи про перших і називаючи великого князя Московського наймогутнішим християнським володарем, серед тих, хто не має титулу короля, він говорить, що охрещення в цій країні здійснив Володимир (Volodimerus), і далі вже мова йде про «рутенів», а сама їхня релігія називається «грецькою або рутенською» (la religion Greque ou Ruthenique). Таким чином, князь Володимир сприймається у якості саме правителя Московії. Проте це єдине місце у творі, де «рутени» і «московити» подаються синонімічно, в решті випадків автор відділяє одних від інших [263].

В цілому автор правильно подає основну канву української історії від часів Володимира Хрестителя до утворення Речі Посполитої. Але, зрозуміло, основна увага історіографа була зосереджена на правліннях польських королів і долі їхньої держави, тому минулого Русі він торкається лише тоді, коли це стосується історії Польщі. Це передусім стосується міждинастійних взаємин двох держав і військових зіткнень між ними. Так, Віженер фіксує одруження Казимира І з Марією-Добронігою (щоправда, називаючи її Доброгнівою), сестрою Ярослава Мудрого, не забуваючи відмітити, що жінка прийняла католицтво [264]. Історіограф відмічає також шлюби Болеслава ІІ з руською принцесою Вишеславою [265], Болеслава ІІІ Кривоустого із Збиславою, дочкою Святополка ІІ Ізяславича [266], та Лешка Білого з Гремиславою. Щодо останньої в книзі Віженера допущена плутанина, вона названа в одному місці Премиславою (Primislave), в іншому Гремиславою (Grimislave) [267].

Француз ретельно занотовує всі відомі йому польсько-руські збройні конфлікти, зокрема, захоплення Русі Болеславом Хоробрим, який допомагав повернути київський престол Святополку [268], похід Болеслава ІІ Сміливого на Русь, щоб відновити на київському престолі свого двоюрідного брата Ізяслава [269] та ін. Історію цих війн Віженер бачить очима польських хроністів. Тому не дивно, що польські правителі в творі французького історіографа виступають мудрими, сміливими та шляхетними людьми, які завжди отримують блискучі перемоги.

Руські воїни або тікають при наближені доблесного польського війська, або зазнають нищівної поразки, безславно гинучи чи здаючись у полон. Змальовуючи зворотні походи з Русі на Польщу, автор відзначає їх варварський, нищівний, грабіжницький характер. Загони руських воїнів уявляються йому збіговиськом відвертих головорізів, очолюваних хитрими й підступними, але боягузливими ватажками. Кожного разу, вторгаючись у Польщу, русини зазнавали карколомних поразок. Так, Володар Ростиславич (Volodor), князь перемиський, «що мав славу більше грабіжника ніж князя», розоряв вогнем і мечем польські землі, але потрапив у полон до Болеслава ІІІ і був відпущений за великий викуп [270].

Роман, князь Волині та Галичини (duc de Wladimirie & Halicie) розпочав вторгнення у Польщу в 1205 р., але був розбитий Лешком Білим під Завихостом і загинув. Польський король шляхетно повернув тіло руського князя його підданим [271]. В 1265 р. русини на чолі з князем Шварном дійшли до Сандомира, але були розбиті [272]. Лев, син Данила, «наймогутніший з усіх правителів на Русі», пішов до Любліна, пограбувавши польські землі. У свою чергу незабаром Лешко Чорний помстився йому та здійснив похід на Львів, взявши з міста велику данину [273].

Цікавим є той факт, що, розповідаючи про війни Болеслава Хороброго з Ярославом Мудрим, ім’я якого автор подає абсолютно точно (Iaroslaus) – рідкий випадок правильного написання цього імені французами, Віженер не бачить нічого достойного в діяльності руського князя. У його викладі, це недолугий і боягузливий правитель. Автор з іронією повідомляє, що, коли русини, які билися на річці Буг з поляками, побачили свою поразку, вони почали стрімголов тікати, а їхній князь Ярослав попереду від усіх [274]. Очевидно, Віженер не знав або випустив з уваги, що осміяний ним Ярослав був далеким предком всіляко возвеличуваного автором Генріха Валуа. Інакше тон його був би більш шанобливим. Польські ж хроністи не подавали інформації про шлюб Анни Ярославни та Генріха І.

Загалом складається враження, що Русь завжди була країною, підпорядкованою Польщі, так би мовити, її бунтівною та неспокійною провінцією. З твору французького історіографа випливає, що польські королі постійно віддавали накази руським князям, наводили лад в їх країні, а згодом на цих землях правитимуть палатини – намісники польських королів.

Дуже детально Віженер зупиняється на татарській проблемі, яка стала спільною бідою Польщі та Русі. На його думку, татари прийшли з безлюдних степів Скіфії, прогнавши «половців, яких зараз називають готами, інші – гунами чи куманами» (Polomiciens, que les modernes apellent Gots, les autres Chunes ou Cumans) [275]. Автор ретельно занотовує всі численні випадки грабіжницьких походів степових завойовників, яскраво змальовуючи жахливі картини спустошення та збезлюднення земель. Руські князі виявилися абсолютно неспроможними протистояти жорстокій навалі дикунських східних орд. Дуже скоро майже вся Русь підкорилася татарам, а руські князі навіть почали брати спільну з ними участь у походах на Польщу. Наприклад, Данило, король Русі (Daniel roi de Russie), пропустив через свою країну татар, які йшли грабувати Польщу, а згодом його діти Лев і Роман, разом з Даниловим братом Васильком, своїм дядьком, брали участь у новому поході ординців на захід [276]. Також згадується як татари разом з русинами ходили на Люблін і пограбували його околиці [277].

Остаточне приєднання земель Русі до Польської корони видається французу актом цілковито логічним і закономірним. Для польських володарів це був крок, як самозахисту, для убезпечення своєї території від нападів зі сходу, так і шляхетний обов’язок християнських правителів взяти під свою опіку одновірців (щоправда, грецького обряду), які потерпали від нападів татар. Віженер відмічає, що після смерті останнього короля з роду Данила (якого помилково тут названо Давидом) Казимир ІІІ Великий в 1340 р. приєднав до себе Львів та інші міста Галичини: Перемишль, Сянок, Галич, Теребовлю, Любашів, Кам’янець. А в 1349 р. він здійснив новий похід на Русь і приєднав до своїх володінь Луцьк, Володимир, Брест, Холм і Білосток, поставивши в цих містах польські гарнізони. Дбаючи про інтереси своїх нових підданих, Казимир ІІІ навіть просив у папи Урбана V створити митрополії на Русі з центром у Львові [278]. Таким чином, підкорення Західної Русі Польщею в творі Віженера виглядає подією благородною та позитивною для її населення. Щоправда, конкурентом на руську спадщину для поляків виступили литовці, проте незабаром сама Литва та всі її володіння були поєднані унією з Польщею.

Практично весь подальший виклад подій в творі Віженера, пов’язаних з долею України, стосується намагань польських королів і литовських князів протидіяти турецько-татарський агресії. Історіограф детально описує заходи Вітовта, спрямовані на укріплення південного кордону, зокрема, похід 1399-го року, будівництво фортець на Поділлі. Відзначає автор і розширення кордонів Великого князівства Литовського на сході, коли Вітовт «захопив Брянськ і Стародуб і всю країну Сіверську» та мав війну з московитами в 1406 р. [279] Грабіжницькі напади татар і турків на землі польської корони Віженер визнає найбільшою політичною проблемою того часу. Протягом лише одного ХV ст. він називає більше десятка великих завойовницьких походів на руські землі: Поділля, Галичину, Волинь, Київщину, Сіверщину, ретельно відзначаючи найбільш постраждалі території й описуючи страшні кривди, завдані підданим короля нападниками [280]. З великою симпатією та захопленням відгукується автор про мешканців і нечисленну залогу маленького містечка Вишневець на Галичині, яке чинило героїчний опір татарській агресії впродовж довго часу [281]. Відзначається й участь інших християнських держав у боротьбі з «магометанами»: Волощини, Угорщини, Молдавії, Московії. Зокрема, згадується військова діяльність овіяного легендами господаря Влада Дракули [282].

Зрозуміло, що увага історіографа приділена лише життю знаті – королів, князів, вищих духовних ієрархів. Народ, у відповідності до тогочасних уявлень, постає лише як безлика сіра маса, нездатна ні до чого гарного, божественне покликання якої тільки виконувати всю чорнову роботу та смиренно зносити весь тягар долі. Саме тому, згадуючи про селянське повстання 1490-1492 рр. під проводом Мухи, Віженер не обтяжує себе міркуваннями про причини, що підштовхнули великі маси людей до нього. Француз цілком і повністю солідаризується з думками польських хроністів, подаючи спрощене бачення цього соціального вибуху:

«В ті дні один селянин на ім’я Муха, зібравши близько десяти тисяч волохів і русинів з Покуття, пішов грабувати всю Русь…Але Миколай Ходецький, названий Земелькою, чоловік достойний і вправний у військових справах, зібравши певну кількість польських солдатів, дуже швидко утихомирив цих повсталих людей. Грабіжник Муха був захоплений руською знаттю, відправлений до Кракова, де закінчив свої дні у в’язниці» [283].

Велику повагу в історіографа викликає постать князя Костянтина Острозького, який почав збирати військові загони для відсічі татарам і туркам. За словами Віжера, цей видатний воєначальник здобув вічну славу тим, що з маленьким загоном «виступив проти 26 000 татар поблизу Канева у Литві, де винищив їх до останнього» [284]. Взагалі протистоянню з татарами у Віженера приділено доволі багато місця.

Фактично можна стверджувати, що автор у викладі подій української історії безпосередньо наблизився до витоків формування козацтва. І хоча саме слово «козак» в його творі не зустрічається, одними з останніх героїв його розповіді є такі полководці як Остафій Дашкевич, Бернард Претвич і Предслав Лянцкоронський, які вважаються першими козацькими воєначальниками [285]. Доволі вірогідно, що поняття «козак» все ж таки було відоме Віженеру. Принаймні, як було встановлено Борщаком та Жуковським, перша французька згадка про козаків датується 1531-м роком [286]. Як одна з найосвіченіших осіб цього часу Віженер міг бути ознайомлений з «Космографією» Мюнстера та його картою, де позначено землі козаків [287]. Варто згадати, що назву «Козаки» (Cosaques) можна було побачити і на карті Східної Європи, створеної в 1572 р. для майбутнього короля Речі Посполитої Генріха Валуа [288]. Неподалік від цього напису було позначено «Україна» (Ukraine), що, мабуть, треба віднести до однієї з перших згадок назви нашої держави на теренах Франції. Та, власне кажучи, в другій половині ХVІ ст. у зв’язку з активізацією діяльності українського козацтва, сама назва «козаків» була на слуху в освічених колах суспільства.

Маючи тісні політичні взаємини з Річчю Посполитою й Османською імперією, Франція була в курсі козацьких походів. В Парижі регулярно виходили «летючі листки» та брошури, які сповіщали про справи козаків. Поміж них згадаємо невеличку анонімну книжку 1590-го року «Розгром татар і турків, вчинений сеньйором Яном Замойським», видану в Ліоні й одразу перевидану в Парижі, де говориться про напади козаків на Очаків, Тягиню, Монкастро, Козлов, їхню активну участь у протистоянні набігу татар на Русь в 1589 р., зробленому у відповідь, та повторний руйнівний похід козаків до Криму [289]. В цьому виданні, яке саме по собі є цікавим історичним джерелом, вміщено важливий документ з історії українського козацтва – лист бейлербея Румелії Гедер-паші великому канцлеру Яну Замойському, де османський високопосадовець скаржиться на дії козаків, загрожуючи війною. Як зазначено в книзі, дане послання було перекладено спочатку з турецької мови на італійську, а потім з італійської на французьку [290]. Зауважимо також, що Русь тут постійно названо «Росією», а Львів відповідно – «головне місто Росії» (Leopoli, ville principale de Rossie) [291].

А ось в 1595 р. в Ліоні було видано знов-таки анонімну брошуру «Слово про те, що діялося в Трансільванії», яка, між іншим, повідомляла про звірства тут козаків, котрі начебто змушували татарських жінок зажарювати своїх дітей і їсти їх, щоб залякати цим жахіттям татар [292].

Епізод про переможні походи польських військ під проводом Замойського до Молдавії приблизно в той же час включає до своєї «Всесвітньої історії» д’Обіньє, який перед тим доволі детально розповів історію молдавського походу козаків під проводом Івана Свірговського (Suiercene, Sugercene, Sujercene) на підтримку господаря Івоні – Іоанна ІІІ Води Лютого, що відбувся за мовчазної згоди тодішнього польського короля Генріха Валуа [293]. Ще докладніше про військові походи козаків в останні десятиліття ХVІ ст. писав автор іншої багатотомної «Всесвітньої історії» – де Ту, в працях якого знайшла своє висвітлення діяльність таких славетних козацьких ватажків як Свірговський (Swierczowski), Богдан Ружинський (Bogdan Rosinki), Іван Підкова (Jean Podikove) та ін. [294]

Повертаючись до Віженера, зазначимо, що його уявлення про історію Східної Європи майже повністю залежало від творів тих польських авторів, які були йому відомі на момент написання книги. Брак свідчень і залежність від польських хронік кінця ХV – середини ХVI ст. у французького історіографа проявилися ще й у надзвичайно поганій його поінформованості про правління останнього Ягеллона. В його великій історичній розповіді Сигізмунду ІІ Августу, що правив 24 роки, відведено лише дві сторінки, які майже не містять фактичних даних, тоді як правління цього короля було надзвичайно насичене подіями. Такий же обсяг матеріалу автор відвів і Генріху Валуа, який на той час тільки став щойно обраним королем Речі Посполитої і навіть не залишив ще території Франції.

Не беручи до уваги апологетичного характеру даного твору, покликаного возвеличити особу французького монарха на польському престолі, слід зауважити, що праця Віженера стала першою значною франкомовною роботою, яка ознайомлювала місцевий читацький загал з історичним минулим українських земель. В цілому його дані про Україну є правдивими і відповідають загалом історичним реаліям. Хоча, безумовно, в тексті твору можна зустріти багато плутанини та помилок стосовно географічних назв, імен і подій. Дуже часто при читанні твору Віженера виникає трудність з ідентифікацією певних назв і імен у відповідності з вітчизняною традицією: Луцьк (Luschie), Перемишль (Primislie), Всеволод (Wissevoldus), Ярополк (Iaropelc), Збислава (Sbilave), Святополк (Stopelc) тощо.

Не все гаразд у історіографа і з датами. Наприклад, хрещення Русі у тексті двічі віднесено до 908 року від Різдва Христового, тоді як дві дати від створення світу цієї події, наведені ним, практично збігаються з загальноприйнятим нині датуванням. За католицьким літочисленням, прийнятим у ХVІ ст., він подає охрещення Русі під 4996 р. За руським календарем, що, як зазначає автор, «різниться від нашого на п’ятнадцять століть», Володимир хрестив своїх підданих у 6497 р. Враховуючи, що створення світу за православною традицією припало на 5509 або 5508 рік до народження Христа, отримуємо загальновідому дату 988 чи 989 р. [295] Втім, можливо, в оригінальному тексті Віженера в якості охрещення Русі стояв 980-й рік, який через друкарську помилку перетворився на 908-й. Саме 980-й рік в якості часу хрещення русинів позначено в іншому творі цього автора [296]. Але дуже часто автор взагалі опускає дати, переказуючи події без років або вказуючи невизначені часові інтервали: потім, згодом, незабаром, через певний час і т. д.

Аналізуючи історичне бачення Віженером минулого України не можна оминути й іншу його працю 1573 р. «Опис Польського королівства та приєднаних до нього країн, з їх становищем, законами, порядками та способом життя» [297]. На відміну від попередньої ця робота французького автора має здебільшого географічний описовий характер й представляє собою спробу у стислій формі ознайомити читача, насамперед свого патрона Генріха Валуа, з територією, природою та населенням Речі Посполитої, що простяглася «від Одера на кордонах Бранденбурга до славної ріки Бористена, від берегів Понту Евксінського, до якого доходять крайні частини Поділля, до Північного океану».

Короткий екскурс в минуле цієї держави є майже точним переказом змісту попереднього твору. Описуючи минуле й сьогодення східних околиць королівства Русі, Волині та Поділля, автор підкреслює, що їх населяє один народ. Докладно описано життя та побут татар, а також зроблено огляд еволюції їхньої експансії у Східній Європі. Фактично можна визнати, що «Опис Польського королівства» є короткою енциклопедією Речі Посполитої, створеною для французів.

Праці Віженера стали важливою віхою на шляху розвитку історичних уявлень у Франції про українські землі. Вони стали першими грунтовними нарисами, що у доступній формі, а головне доступною мовою (замість малозрозумілої латини) ознайомлювали освічених французів з географією та історією країн на схід від Польщі.

Примітки

199. Pinet A. du. Plants, pourtraits et descriptions de plusieurs villes et forteresses tant de l’Europe, Asie & Afrique. – Lyon: Par Ian d’Ogerolles, 1564. – 350 p. – P. 6-7.

200. Belleforest F. de. La cosmographie universelle de tout le monde… – T. 1. – P. 1822.

201. Munster S. La Cosmographie universelle, contenant la situation de toutes les parties du monde, auec leurs proprietez & appartenances. — Basle: Aux despens de Henry Pierre, 1556. – /LXI/+1429 р.

202. Замысловский Е. Описание Литвы, Самогитии, Руссии и Московии Себастиана Мюнстера // Журнал министерства народного просвещенияю – СПб., 1880. – № 9 (сентябрь). – С. 66-123.

203. Munster S. La Cosmographie universelle. – P. 1129, 1132.

204. . Ibid. – P. 1128.

205. Наливайко Д. Очима заходу: Рецепція України в Західній Європі… – С. 123.

206. Thevet A. Cosmographie Moscovite… – P. 70.

207. Ковальский Н. П. Сведения об Украине XVI века в «Космографии» Андре Теве… – С. 171-180; Ковальський М. Французький подорожник і географ Андре Теве про Україну… – С. 82-87.

208. Thevet A. Cosmographie Moscovite… – P. 1-42.

209. Ibid. – P. 20.

210. Ibid.

211. Ibid. – P. 21.

212. Ibid. – P. 93.

213. Ibid. – P. 92.

214. Ibid. – P. 32-33.

215. Герберштейн С. Записки о Московии… – С. 105.

216. Thevet A. Cosmographie Moscovite… – P. 68.

217. Ibid.

218. Герберштейн С. Записки о Московии… – С. 157.

219. Очевидно, перекручене Мокастро – «замок на горі» – генуезька назва сучасного Білгорода-Дністровського, Тур – це Дністер, який турки називали Турла.

220. Thevet A. Cosmographie Moscovite… – P. 68-69.

221. Ibid. – P. 69-71.

222. Ibid. – P. 75-76.

223. Ibid. – P. 93.

224. Ibid. – P. 94-96.

225. Герберштейн С. Записки о Московии… – С. 11.

226. Thevet A. Cosmographie Moscovite… – P. 97-98.

227. Ibid. – P. 98-99.

228. Ibid. – P. 99-102.

229. Ibid. – P. 122-123.

230. Ibid. – P. 102-103.

231. Ibid. – P. 84-85, 88-90.

232. Ibid. – P. 81; Герберштейн С. Записки о Московии… – С. 165.

233. Thevet A. Cosmographie Moscovite… – P. 75-78; Герберштейн С. Записки о Московии… – С. 161-165.

234. Ibid.

235. Thevet A. Cosmographie Moscovite… – P. 168.

236. Ibid. – P. 98-99.

237. Ibid. – P. 88-89.

238. Ibid. – P. 90.

239. Postel G. De la Republique des Turcs…

240. Esjouissance des Francais et bons citoyens de Paris sur l’election de roi de Pologne. – Lyon: Par Benoist Rigaud, 1573. – 14 p.; Masconnois P. B. Panegyrique sur l’avant couronnement du roi de Pologne. – P.: Par Denis du Pre Imprimeur, 1573. – 16 p.; Hymne triomphal sur l’entree du prince Henri. – Lyon: Par Benoist Rigaud, 1573. – 16 p.

241. Herburt de Fulstin J. Histoire des roys et princes de Poloigne, Composee en Latin et Divisee en XX livres par noble & magnifique sieur Jean Herburt de Fulstin, Traduite de Latin en Francois, & dediee au Roy de Pologne [par Fr. Bauduin]. – P.: A l’Oliuier de Pierre l’Huilier, 1573. – 226 р.

242. Rigaud B. Discours sur l’histoire des polognais. – Lyon: Par Benoist Rigaud, 1573. – 80 p.

243. Vigenere B. de. Les Chroniques et annales de Poloigne…

244. Vigenere B. de. La Description du royaume de Poloigne…

245. Наливайко Д. Очима заходу: Рецепція України в Західній Європі… – С. 132-133.

246. Herburt de Fulstin J. Histoire des roys et princes de Poloigne… – P. 226v.

247. Montaigne M. de. Les Essais de Michel seigneur de Montaigne. – P.: Chez Abel l’Angelier, 1595. – Livre 1. – /XVIII/+523+232 p. – Р. 188.

248. Herburt de Fulstin J. Histoire des roys et princes de Poloigne… – P. 212-212v.

249. Montaigne M. de. Les Essais… – Р. 188.

250. Rigaud B. Discours sur l’histoire des polognais… – Р. 6.

251. Ibid. – P. 14.

252. Ibid. – P. 24.

253. Ibid. – P. 32.

254. Ibid. – P. 39.

255. Ibid. – P. 37.

256. Ibid. – P. 36-37.

257. Ibid. – P. 6.

258. Ibid. – P. 24.

259. Ibid. – P. 26.

260. Vigenere B. de. Les Chroniques et annales de Poloigne… – Epistre.

261. Ibid. – Р. 1.

262. Ibid. – P. 4.

263. Ibid. – P. 36.

264. Ibid. – P. 57.

265. Ibid. – P. 64.

266. Ibid. – P. 82.

267. Ibid. – P. 151, 164.

268. Ibid. – P. 42.

269. Ibid. – P. 61.

270. Ibid. – P. 99, 101.

271. Ibid. – P. 147.

272. Ibid. – P. 181-183.

273. Ibid. – P. 188-189.

274. Ibid. – P. 47.

275. Ibid. – P. 149-159.

276. Ibid. – P. 177-178.

277. Ibid. – P. 196.

278. Ibid. – P. 226-227, 232, 235.

279. Ibid. – P. 270-271, 277, 316.

280. Ibid. – P. 344, 378, 385, 416, 432-434, 441, 445-446, 452-453, 460.

281. Ibid. – P. 445-446.

282. Ibid. – P. 365.

283. Ibid. – P. 444.

284. Ibid. – P. 473.

285. Ibid.

286. Борщак І. Україна в літературі Західної Європи… – С. 38-39; Joukovsky A. Les publications-sources francaises au sujet des Cosaques ukrainiens, de Beauplan a Merimee // Les cosaques de l’Ukraine. Role historique: representations litteraires et artistiques. Actes du 5e colloque international franco-ukrainien. Textes reunis et presentes par Michel Cadot et Emile Kruba. – P.: Presses de la Sorbonne Nouvelle, 1995. – 295 р. – P. 26.

287. Замысловский Е. Описание Литвы, Самогитии, Руссии и Московии Себастиана Мюнстера… – С. 102.

288. Шелухін С. Назва України. З Картами. – Відень: Накладом Вид. Тов. «Франко Син і Спілка», 1921. – 30 с. – С. 19; Шелухін С. Назва України у стародавніх географів // Хроніка-2000. Наш край. – К., 1992. – Вип. 2. – С. 50-63.

289. La deffaicte des Tartares et Tvrcs faicte par le Seigneur Iean Zamoїsky… – P. 1-18.

290. Ibid. – P. 18-20.

291. Ibid. – P. 3.

292. Discovrs de ce qvi s’est passe en Transyluanie, de l’vnion des Princes de Moldauye & Duc de Valachie auec le Vvaiuode pour la deffence de la Chrestiente contre le Turc. – Lyon: Par Thibavd Ancelin, 1595. – 15 p.

293. Aubigne Th.-A. d’. Histoire vniverselle… – Т. 2. – Р. 788-793; Т. 3. – P. 577-583.

294. Thou J.-A. de. Histoire universelle. Traduite sur l’edition Latine de Londres. – Londres, 1734. – Т. 7. – XIІ+758 p. – Р. 120-130, 282-284; Thou J.-A. de. Histoire universelle. Traduite sur l’edition Latine de Londres. – Londres, 1734. – Т. 8. – XIV+730 p. – Р. 161-167; Thou J.-A. de. Histoire universelle. Traduite sur l’edition Latine de Londres. – Londres, 1734. – Т. 10. – XVІ+751 p. – Р. 708-710; Thou J.-A. de. Histoire universelle. Traduite sur l’edition Latine de Londres. – Londres, 1734. – Т. 11. – XVІ+814 p. – Р. 259-261.

295. Vigenere B. de. Les Chroniques et annales de Poloigne… – P. 36.

296. Vigenere B. de. La Description du royaume de Poloigne…

297. Описание Польского королевства. Извлечения из записок Блеза де Виженер (1573) // Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Вып. I (XVI ст.). / Перевод К. Мельник. Под ред. В. Антоновича. – К.: Типография Корчак-Новицкого, 1890. – С. 59-88; Уривки з нотаток Блеза де Віженера (1573)… – С. 58-74.

Подається за виданням: Євген Луняк Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях. – К.-Ніжин: Видавець Лисенко М.М., 2012 р., c. 44 – 63.